Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Тактика нападу

Микола Жарких

Більшість подробиць нападу зведена в подану вище таблицю, тут варто тільки звернути увагу на деякі моменти тактики.

Ходкевич отримав повідомлення про похід татар за 4 дні, мабуть 28 серпня. Татари за цей час пройшли мабуть 120 км. Якщо припустити, що гонець рухався удвічі швидше, долаючи по 60 км на добу, то вийде, що він побачив татар на віддалі 240 км, десь на лінії Кременчук – Кропивницький – Голованівськ, орієнтовно 24 серпня. Окреслена лінія більш-менш відповідала північній границі степу.

Можна зробити висновок, що степова сторожа спрацювала штатно, приблизно так, як я припускав в іншому місці [Жарких М. І. Теорія і практика степової сторожі. – К.: 2021 р.], і зробила все, що могла – попередила воєводу про загрозу.

Воєвода був на місці і надав попередженню серйозну вагу. Місцеві люди почали ховатись до замку – конкретно ми знаємо про ігумена і старців Печерського монастиря. Оце перше конкретне повідомлення джерел про роль замків як схованок для населення.

Воєвода теж зробив що міг і діяв у відповідності до досвіду попередніх 40 років. Ми бачили [Жарких М. І. Напади татар у 1438 – 1478 рр. – К.: 2021 р.], що татари в ці роки виразно уникали нападів на більші укріплені міста, обмежуючись на грабуванні сіл і нападах на дрібні замки. Тому і в цьому випадку Ходкевич міг припускати, що татари будуть грабувати довколишні села, а не наважаться напасти на сам замок.

Про мобілізацію місцевого воєнного люду на відсіч ми не маємо ніяких згадок. Навіть якщо вона й була оголошена, то за недовгий час очікування нападу могли зібратись тільки воїни з найближчих до Києва сіл.

В. де Домініко й папська булла повідомляють про участь турків у нападі. Але в чому полягала ця участь – вони не конкретизують.

Татари всупереч попередньому досвіду приступили до замку і запалили його з двох боків. Над цим варто замислитись. Замок знаходиться на горі з досить стрімкими схилами, подекуди – прямовисними (попри те, що гора складається з лесового грунту).

Для орієнтації подаю реконструйований…

Для орієнтації подаю реконструйований Д. Вортманом план замку станом на 1552 р.

Останець гори витягнутий на 375 метрів із південного сходу на північний захід і має ширину 180 м (в напрямку південний захід – північний схід). Площа плато нині – приблизно 6.75 га. Площа замку, ясно, була меншою, бо не можна ставити городні прямо на край урвища, треба відступити дещо всередину.

Єдиний упорядкований підйом на гору нині – це пішохідні сходи, котрі починаються з Андріївського узвозу. Єдина дорога, якою можна було заїхати на гору возом, вела з південного сходу, з боку Старокиївської гори (нині цей шлях перерізано вулицею Вознесенською), і з цього боку замок мав браму. Джерела 16 ст. зазначають ще другу браму, мабуть на протилежному, північно-західному боці гори. Якщо так, слід припускати, що до цієї брами був прокопаний якийсь пандус для пішоходів та вершників (чи можна там їхати возом – сумнівно). Але нині ніяких виразних слідів цього пандусу немає. Занедбана нині стежка, котра піднімається з вулиці Фролівської і Фролівського (Флорівського!) монастиря північно-східним боком гори на плато, прокладена мабуть в 19 ст. для потреб монастирського цвинтаря.

Слід думати, що в 1482 році татари підступили під замок тими ж двома дорогами, які вели до двох брам.

Але хіба так легко запалити замок? Теоретично кажучи, дерев’яні укріплення обмазувались шаром глини саме для запобігання пожежам. Щоб їх запалити, треба або метати горщики із розжареною гранню всередину замку (але на це потрібні катапульти), або закидати палаючі смолоскипи на дах замкових стін (але для цього треба приступити дуже близько до стін, упритул). Більш реальним здається нагромадити під стінами замку купи легко займистого сіна / соломи / хмизу і розвести вогонь такий великий, щоб глиняна обмазка повідпадала і зайнялись дерев’яні конструкції (німці в березні 1480 р. при облозі Кобили «принесше под град хврастие со смолою, зажгоша град» [Псковський 2-й літопис під 6988 р. – Псковские летописи, М., 1955 г., т. 2, с. 59]). Ну, ще можна прив’язувати якесь просмолене клоччя до стріл, запалювати його і стріляти такими стрілами на замок (німці, обложивши Гдов у січні 1480 р., «начаша огненные стрелы на град пущати»; також у березні того ж року при облозі Кобили «огненные стрелы на град пущая аки дождь» [Псковський 2-й літопис…, с. 58, 59]).

Той факт, що замок одночасно було запалено з двох кінців, промовляє за доброю організацією атакуючих, узгодженою дією принаймні двох загонів і відвагою командирів та вояків. Можливо, Менглі-Гірей розглядав перший приступ як розвідку боєм, а те, що він приніс повний успіх, стало приємною несподіванкою.

Всі способи вимагають, щоб атакуючі приступили упритул до стін замку. Враховуючи, що фронт атаки був дуже вузьким, здавалось, оборонці мали б зосередитись на загрожених ділянках і постаратись не допустити ворога смажити шашлики прямо під стінами. Але «хоробра литва» розгубилася («людии сторопилися») і дозволила татарам робити все, що вони хотіли.

Виявилось, що одного тільки грізного вигляду городень і башт не досить для відлякування ворога, а ці укріплення ще треба обороняти. Остання ідея була «хоробрій литві», мабуть, невідомою, принаймні джерела виразно зазначають відсутність спротиву («нимало не побився»).

Як наслідок схованка стала пасткою для тих, хто в ній укривався. Татари схопили тих, хто вибрався з замку – воєводу Ходкевича з жінкою, сином і дочкою, печерського архімандрита, можливо, католицького єпископа. Про долю старців Печерського монастиря не згадують ані літописи, ані Печерський синодик…