Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Історіографія

Микола Жарких

Історіографія падіння Києва в 1482 р. цікава у двох відношеннях: по-перше, як історики оцінювали значення події й визначали винних; по-друге, як нагромадження фактичних даних впливало на висвітлення подій. Для полегшення орієнтації читача я виділятиму слушні твердження зеленим тлом, а помилкові (на мою думку) – жовтим тлом.

Микола Карамзін (1818 р.)

Офіційний придворний історіограф, славний Микола Карамзін (1766 – 1826) торкнувся падіння Києва у 4-у розділі 6-го тому своєї історії [Карамзин Н. М. История государства Российского. – Спб., 1818 г., т. 6, с. 169 – 172; примітки № 263 – 269 на с. 62 – 64].

Він використав Псковський 2-й літопис і згадав про смоленську мобілізацію (інші літописи про неї не знають), але помилково поставив цю подію перед київською пригодою. Щоб не вставати два рази, процитую:

В лето 6992 […] Тоя же зимы литовский король Андрей заставу постави в Смоленске, 10 тысящь человек ратных, боящеся московского великого князя; и стояша осень и зиму и лето всё [Псковские летописи. – М.: 1955 г., т. 2, с. 62 – 63].

П2Л використовує тут і в сусідніх роках вересневий стиль, тому по-сучасному йдеться про вересень 1483 – серпень 1484 років, а не про 1482 – 1483 роки. Цю хронологічну помилку будемо бачити і далі. До речі, у примітці № 266 М. К. правильно зазначив, що це зима 1484 року, але це не вплинуло на загальну конструкцію.

Якщо псковський літописець тут нічого не наплутав і не перебільшив, то це військо стояло в готовності упродовж вересня 1483 – серпня 1484 років, і ця мобілізація не мала ніяких наслідків, так само як і київська з попереднього року. Можливо, це була запізніла спроба підтримати армією якусь невідому нам дипломатичну акцію, а можливо, це була просто «армія без дипломатії». Так чи інакше, ані Литовська метрика, ані московські літописи нічого про цю кампанію не знають – вовк увійшов до лісу, а ліс цього й не помітив.

Також М. К. використав першу книгу кримських справ Посольського приказу, котра пізніше була опублікована цілком і процитована у мене серед виписок із джерел.

Напад на Київ М. К. датував осінню 1482 р. Згадка про золоті посудини дана з посиланням на С2Л і в тій же примітці № 268 процитовано і фрагмент ЛО-4.

Загальна оцінка М. К.:

Сей случай оскорбил православных москвитян, которые видели с сожалением, что Россия насылает варваров на единоверных, жечь и грабить святые церкви, древнейшие памятники нашего христианства; но великий князь, думая единственно о выгодах государственных, изъявил благодарность хану, убеждая его и впредь ревностно исполнять условия их союза [с. 171 – 172].

А звідки видно, що москалі образились і «бачили з прикрістю»? Мені здається, що так думав сам М. К., який теж більшу частину життя провів у Москві.

Але нині московський князь насилає на православних українців варварів (чеченців, бурятів), грабує церкви (так що ікона з Луганська аж у мусульманській Боснії випірнула) – і ніхто з москалів уже не ображається, ані не відчуває прикрості. Прогрес!

Отже, заслуга М. К. полягає в тому, що він залучив значну кількість джерел про київську історію 1482 року і вписав її в загальний контекст історії східної Європи.

Михайло Максимович (1847 р.)

Український історик Михайло Максимович (1804 – 1873) заторкнув нашу тему у своїй статті «Очерк Киева», котра була надрукована як вступ до книги І. Фундуклея «Обозрение Киева в отношении к древностям» [К.: 1847 г.]:

К горшей беде Киева, татары, не переставшие опустошать южную Русь и так сильно разорившие Киев в 1416 году, явились опять в нем под предводительством Менгли-Гирея и разорили его до основания, сожгли Печерскую Лавру, а воеводу Ивана Ходкевича с его семьей и множеством народа взяли в плен. Это случилось 1-го сентября 1482 года.

Для возобновления Киева, по повелению Казимира, собираемо было до 20.000 народа, из поднепровских и других областей западнорусских [Максимович М. О. Киев явился градом великим…: вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994 р., с. 36].

Таким чином, М. М. першим залучив надруковану в 1844 році записку про відбудову Києва. Від загальних оцінок він утримався.

Сергій Соловйов (1855 р.)

Славний російський історик Сергій Соловйов (1820 – 1879) все життя працював у Москві. Його головна праця – «История России с древнейших времён» – вперше було надруковано у 29 томах в 1851 – 1879 рр. і з того часу багато разів перевидавалась. Потрібний нам 5-й тому з’явився в 1855 році:

Не имея средств вести открытую войну с Москвою, Казимир, однако, в сношениях с Новгородом, Ордой обнаруживал явную вражду к Иоанну и тем заставлял последнего принимать свои меры, искать везде союзников против Литвы. В сношениях своих с крымским ханом Менгли-Гиреем Иоанн постоянно называет Казимира своим недругом. Посылая в 1482 году в Крым Михаила Кутузова […] [текст наказу наведено у моїх виписках – М. Ж.] Менгли-Гирей послушался, овладел Киевом, увел в плен жителей, другие задохнулись в пещерах, Печерскую церковь и монастырь разграбил и из добычи прислал в Москву великому князю золотой дискос и потир из Софийского собора [Соловьёв С. М. История России с древнейших времён, т. 5, ч. 1, розділ 4 «Литва»].

Як бачимо, С. С. не залучив нових джерел, але поклав провину за агресію на жертву агресії. Винним виставлено Казимира, хоча проявів саме явного його ворогування ніхто й досі не навів.

Так чи інакше, С. С. не відчував в даному епізоді ані образи, ані прикрості.

Володимир Антонович (1882 р.)

Український історик Володимир Антонович (1834 – 1908) заторкнув нашу тему у своїй програмній статті «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие», якою відкривався перший номер нового історичного журналу «Киевская старина» [1882 г., № 1, с. 1 – 48]:

Не успел еще город оправиться под управлением Олельковичей, как в 1482 году перекопский царь Менгли-Гирей «Киев взя и огнем сожже».

І тільки. Як бачимо, В. А. не залучив ніяких нових джерел і не дав розгорнутої оцінки події, дякуємо йому й на тому, що він про неї хоча б згадав.

Щоб два рази не вставати: змову князя Михайла Олельковича В. А. помилково датував 1482-м роком, і страту його поставив у Києві 30 серпня 1482 р. (за два дні до нападу татар). Насправді це сталось роком раніше, у серпні 1481 р., і мабуть і Вільні, не в Києві.

Михайло Владимирський-Буданов (1890 р.)

Михайло Флегонтович Владимирський-Буданов (1838 – 1916) – російський історик, який працював у Києві і присвятив ряд праць історії України. Нас цікавить його монографія «Население юго-западной России от 2-й половины 15 в. до Люблинской унии», надрукована як передмова до підготованого ним збірника документів про заселення України [Архив юго-западной России. – К.: 1890 г., ч. 7, т. 2, с. 1 – 210]. Нападу 1482 р. в ній присвячено половина сторінки – загалом за Карамзіним; але бачимо там нове й помилкове твердження, нібито Менглі-Гірей приступив до Києва з лівого боку Дніпра, попередньо спустошивши усе лівобережжя. Звідки це узято – не можу здогадатись. Далі сказано:

К этому же времени относится опустошение и правобережной части Киевской земли, которая потом, в половине 16 в. не могла оправиться и жители приписывали ещё тогда печальную судьбу своих поселений Менгли-Гирею [с. 6].

Це твердження спирається на новий документ, який М. В.-Б. залучив до розгляду теми – опис Житомирського замку 1545 р. [Архив юго-западной России. – К.: 1890 г., ч. 7, т. 1, с. 122 – 140 = Литовська метрика. Кн. 561. Ревізії українських замків 1545 року. – Київ: 2005 р., с. 239 – 254; перше видання здійснено самим М. В.-Б.], конкретно – фрагмент, де ревізор намагався з’ясувати, хто має давати стації та підводи для гінців та дворян великого князя:

А потом, деи, как Минкгирии, цар, міста добыл и звоевал за Казимера, короля его млсти, тогды, деи, гсдрь король, бачачи знищенье міста здешнего и спустошеня сел, от тое стации и даваня подвод вызволиль. И которыи листы вызволеныи на то в себе мели, – тыи, деи, в замку погорели [Архив, с. 135 = Ревізії, с. 250; орфографію я спростив].

Чи треба ці слова приймати дослівно, як абсолютну істину? – Жодною мірою!

Розглянемо всю справу в цілому. Житомирські зем’яни й міщани мали обов’язок давати підводи в один бік до Чуднова і Звягеля, а в другий бік до Києва, і не могли заперечити, що такий обов’язок мав місце. Але вони хотіли б позбутися цієї обтяжливої для них служби і для цього представили себе бідними й нещасними: «не толко стацеи и подвод давати не можем, але и сами не маем чим ся поживити и коней на чом заховати, бо, деи, кождый з нас хлеб купуем, на Волынь и на Подолье ездечи». І висновок-погроза: «Якщо нас будуть приневолювати до підвод та стацій, то жоден з нас у місті не утримається» – повтікаємо!

Не так драматично представили справу ті зем’яни, котрі мали отчини. Вони теж говорили, що вони бідні й нещасні, але могли б нести зазначену повинність, якщо їм залишать корчми та будуть давати гроші зі скарбу.

Тут варто звернути увагу, що ревізор постійно записує – «деи», тобто «так говорять самі міщани». Далі, оповідання записано через 63 роки після нападу 1482 року. Хто міг бути свідком такої давньої події? Якщо в момент нападу комусь було 7 років, то в момент запису йому було вже 70. Але у віці семи років люди не цікавляться іменами ханів та князів. Треба припустити, що свідкам було на той час років 30, а в момент запису – 93! Але й цього не досить, бо свідки говорили, що перед отим знищенням вони були заможні й могли нести повинність, тобто треба додати ще років 10 чи 20 глибини часу. І це говорили зем’яни (у множині!) та міщани (теж у множині!), тобто людей віком за сто років мало би бути не менше чотирьох.

Все це неймовірно, і запис в ревізії не слід сприймати буквально. Упродовж довгого правління Менглі-Гірея татари нападали багато разів, в тому числі й на Житомир, і упродовж довгого правління Казимира наші землі терпіли від нападів татар багато разів, так що обидва імені слід вважати епічними, а не історичними (ну, як Ілля Муромець і його противник – Калин-цар). А тут, як на гріх, і пільгові грамоти Казимира згоріли («у нас которое письмо не должно дойти, так мы его завсегда потеряем» – М. Є. Салтиков-Щедрін). Всі ці подробиці мали надати вірогідності основному твердженню: жителі Житомира не можуть нести зазначених повинностей.

Нарешті, 4 села їм у цьому допомагали, а тепер перейшли у приватні руки – то і в цьому Менглі-Гірей винен?

Розглянутий запис в ревізії слід вважати цінним джерелом для соціальної боротьби в наших містах, але не пригадкою одного конкретного й дуже давнього татарського нападу.

Фридерик Папе (1900 р.)

Польський історик Фридерик Папе (1856 – 1940) був, здається, першим автором, котрий приділив нашій події окрему статтю – розділ «Спустошення Києва татарами» у своїй монографії «Polska i Litwa na przełomie wieków średnich» [Kraków : Akad. Umiejętności, 1904, t. 1, s. 83 – 92].

Він поставив напад у ширший політичний контекст, слушно оцінивши проїзд московського посольства до Молдавії і назад як стремління Казимира до миру з Москвою. Разом з тим він помилково приписав Івану 3-у підбурювання литовських князів до змови на короля [с. 85]. Чи слова Альберта Кранца (1448? – 1517) у його «Wandalia» (Кельн: 1518 р.) можна розглядати як історичне джерело, чи це здогад самого А. К., висловлений з урахуванням наступних подій через три десятки років після змови?

Повторюся: я жодною мірою не вірю, що А. К. із Гамбурга надіслав свого «спеціального кореспондента» до Вільни (за 1000 км), щоб дізнатись подробиці змови. Я не випадково скрізь вказую віддаль від місцем події і місцем, де зроблено запис про подію. Велика віддаль говорить про випадкове джерело інформації і неможливість щось уточнити. Якщо сама змова князів не була ніяким секретом (коли вже дійшло до публічної страти), то подробиці її організації були відомі тільки вузькому урядовому колу, до якого А. К. не мав доступу. Мабуть, не мав – точніше можна буде сказати після комплексного вивчення звісток А. К. про Велике князівство Литовське.

Саме провал цієї змови, згідно поглядів Ф. П., спричинив зміну планів Івана 3-го щодо Литви і відкрив шлях до наступної війни.

Ф. П. добачав помилку литовського уряду: маючи добрі стосунки з Менглі-Гіреєм, він не подбав про їх зміцнення, зокрема, не виплачував данини [nie podtrzymano dobrego humoru Mengligereja przez upominki. – s. 88]. Данини, мої любі, котрої татари ще й не починали вимагати!

Ф. П. слушно оцінив листи Менглі-Гірея до І. Ходкевича як ознаку мирних відносин Великого князівства Литовського із Кримом перед нападом [с. 88].

Ф. П. у непрямий спосіб використав ЛО-4 (наведений ним епізод 7 з моєї таблиці є тільки там), не давши посилання (мабуть, скориставшись приміткою Карамзіна, бо ВПЛ вперше повністю була надрукована тільки в 1959 р.).

Важливим внеском Ф. П. у розробку теми була публікація фрагменту булли папи Сікста 4-го. За виписку з ватіканського архіву Ф. П. подякував професору Владиславу Абрагаму – і з того часу до цього документу більше ніхто, здається, не звертався. Деяким терехтемиро-любивим професорам здається дуже легким – працювати в архівах, хоча самі вони нічого там не надибали. І якщо за 120 років ніхто слідами Абрагама не пройшов, мабуть, не так легко це зробити, як здається з висоти кафедри терехтемиро-знавства.

Не менш істотно, що Ф. П. мотивував датування події – 1 вересня 1482 р. В російськомовних працях весь час фігурувала ця дата, але в польській науковій літературі помилково зазначалося, що це 1.09.1483 р.

Для оцінки масштабу нападу Ф. П. забракло критицизму. Він даремно повірив згадці ЛО-1 про 11 зруйнованих городів. Так само помилково Ф. П. написав про руйнування Житомира на підставі згадки в ревізії 1545 р. [с. 91] – без посилання на М. Владимирського-Буданова, але так само не критично.

Але! – скаже уважний читач, – де ж в цій картині місце посольству Саковича щодо Великого Новгорода? Ніде йому немає місця, і про нього Ф. П. не згадав, аби не псувати загальної концепції, в якій Казимир виступає білим і, можна сказати, навіть пухнастим, а Іван 3-й – відповідно чорним і колючим.

В цілому заслуги Фридерика Папе у дослідженні нашої теми значні й безспірні.

Михайло Грушевський (1904 р.)

Український історик Михайло Грушевський (1866 – 1934) присвятив нападу 1482 р. півтори сторінки у 4-у томі «Історії України-Руси». Перше видання цього тому вийшло в 1904 р., друге, останнє за життя автора – в 1907 р. [К.: 1907 р., с. 326 – 327, цитую за фототипічним передруком: К.: Наукова думка, 1993 р.].

М. Г. почав виклад з московських посольств до Криму, які досягли успіху. Фактичний опис нападу оперує тими ж подробицями, котрі подав ще Карамзін. Для окреслення враження від нападу використано дані записки 1520 р. та папської булли.

У примітці до основного тексту подано перелік джерел (без їх аналізу та співставлення), відзначено, що рік нападу – 1482-й (деякі польські автори писали про 1483-й), і помилково вважав інструкцію Івана 3-го з 1483 р. за пряме свідчення про напад (тут він слідував Ф. Папе, деякі інші думки якого слушно критикував).

Найбільшим промахом М. Г. було використання листа князя Абдули для окреслення офіційної позиції литовського уряду [с. 327], але це було зумовлено використанням видання Пуласького (поправніше видання у РИБ, т. 27 вийшло допіру в 1910 р.).

Таким чином, М. Г. підсумував результати досліджень теми на підставі тих джерел, які були опубліковані на той час. Розподіл відповідальності у нього – такий самий, як у Ф. Папе, відмінність полягає тільки в тому, що М. Г. лаяв Казимира на всі спусти, наприклад: «Малодушна нерішучість та огидна податливість литовсько-польського двору могли тільки підтримувати варвара-азіата в його цинічнім поступуванню супроти Литви-Польщі».

Людвік Колянковський (1930 р.)

Польський історик Людвік Колянковський (1882 – 1956) присвятив нашій темі дві сторінки у своїй монографії «Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów» [Warszawa: 1930, t. 1, s. 354 – 356]. Він – уже традиційно – вписав цю подію в контекст політичних відносин східної Європи.

Л. К. надав поважне значення посольству Саковича, але помилково виправив у записі ЛО-5 «Великий Новгород» на «Ржев». Я не бачу підстав для такого виправлення.

Л. К. докладно і вірно розібрав інструменти тиску Івана 3-го на Менглі-Гірея. Опису самого нападу присвячено одне речення. Традиційно помилково Л. К. оцінював інструкцію Івана 3-го з 1483 р. як пряму подяку за напад на Київ [с. 355]. На думку Л. К., литовський уряд добре розумів роль Москви у київській справі, і вона підштовхнула уряд до рішення про грунтовну відсіч (decyzję stanowczej z nią [Moskwą] rozprawy – s. 356). Ознакою такого наміру Л. К. слушно вважав смоленську мобілізацію 1484 року, але мені здається, що рішучість уряду була у нього перебільшена. Ані ця мобілізація, ані поведінки Литви в ближчі наступні роки нічого Москві не зашкодила.

Таким чином, ідея Ф. Папе про тісний зв’язок змови князів, з одного боку, з Іваном 3-м, а з другого боку, із нападом на Київ, не була підтримана пізнішими дослідниками.

Л. К. звернув увагу на помилкову інтерпретацію листа князя Абдули і дав правильне пояснення [у примітці на с. 357 – 358]. Хоч Л. К. торкнувся нашої теми побіжно, він вніс деякі істотні штрихи у її пояснення.

Костянтин Базилевич (1952 р.)

Радянський історик Костянтин Базилевич (1892 – 1950) розглянув нашу тему у своїй монографії «Внешняя политика Русского централизованного государства: 2 пол. 15 в.» [М.: 1952 г., с. 195 – 199].

К. Б. слушно пов’язував загострення московсько-литовських відносин у 1482 р. з посольством Саковича і претензіями Казимира на Великий Новгород і Великі Луки. Активність московської дипломатії на кримському напрямку він так само слушно вважав похідною від першого конфлікту.

Фактичному опису нападу на Київ К. Б. присвятив один абзац, котрий загалом повторює подібні описи з попередніх праць (у текстологію цих описів я не вдавався).

Висновок К. Б. звучить так:

Если рассматривать киевскую катастрофу с точки зрения военно-политических результатов и той задачи, которую преследовал Иван III, то нужно признать, что губительный набег Менглы-Гирея вполне достиг цели […] Набег Менглы-Гирея на Правобережье и разорение Киева на более или менее продолжительное время уничтожили колебания крымского хана в выборе союзника; союзником становится Иван III, а врагом – великий князь Литовский. [с. 198 – 199].

Точка зору К. Б. продиктована темою його книги, і з цієї точки зору його оцінка виглядає слушною.

Єдина помітна помилка К. Б. полягала в тому, що він датував смоленську мобілізацію 6992 (1483 – 1484) року на один рік раніше (осінь 1482 – літо 1483 р.) [с. 198]. Тоді виникає запитання – чому це змобілізоване військо ніяк не зреагувало на київські події?

История Киева (1963 р.)

Стероризована московськими окупантами «українська радянська історична наука» не дала спеціальних досліджень по нашій темі, тому про її думки можна дізнатись лише з колективних оглядових праць.

В 1963 році під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу і особисто Микити Сергійовича Хрущова (я не жартую!) була надрукована «История Киева» в 2 томах.

Розділ про 15 – 16 ст. написав Дмитро Іванович Мишко (1907 – 1979), який на той час був провідним фахівцем Інституту історії з даного періоду. Розповівши про змову князів 1481 року, він продовжив так:

В итоге положение трудящихся масс Украины еще более ухудшилось. Воеводы не заботились об охране южных границ. Налоги с населения они тратили на содержание администрации и войска, а часть отправляли в столицу Литовского государства – Вильно. Ослаблением обороны южных границ страны воспользовались крымские татары. В 1482 г. большая орда под предводительством хана Менгли-Гирея напала на Украину и вскоре появилась вблизи Киева. Часть киевлян, жившая на окраине города, вынуждена была бежать в леса. Основная же масса населения укрылась в замке. Несколько дней киевляне отбивали натиск преобладающих сил противника. Однако военных сил и продовольствия у них было очень мало. Враг захватил город. Многие были убиты, а остальных вместе с воеводой татары угнали в Крым. Киев был полностью сожжен. Сохранились только значительно разрушенные монументальные сооружения времен Киевской Руси – Софийский, Михайловский соборы, Киево-Печерский и Выдубицкий монастыри, Кирилловская церковь, Золотые ворота и др. [Н.Петров, Очерки древнего Киева, К., 1897, стр. 35-36] [История Киева. – К.: Издательство АН УССР, 1963 р., т. 1, с. 110 – 111].

Прочитавши цей шедевр, я перш за все поцікавився: невже Микола Іванович Петров (1840 – 1921) міг таке написати? З’ясувалось, що в нього немає книги «Очерки древнего Киева», є книга «Историко-топографические очерки древнего Киева», і в ній на зазначених сторінках йдеться тільки про братську могилу, відкриту в 1870 р. на Подолі, котру вважали похованням жертв нападу 1482 р. (могила не досліджена й не датована, об’єктивних даних відносити її саме до 1482 року нема ніяких). Оце стільки Д. М. міг запозичити із Петрова, все інше – його власний витвір.

Якби відмічати жовтим фантазії – довелося б заповнити цим тлом усю цитату. На тлі більш-менш усталеного на той час викладу фактів (узяти того ж К. Базилевича) даний текст яскраво вирізняється своєю некомпетентністю.

Але це не значить, що він не є історіографічним фактом і що тут нема чого аналізувати. В одному абзаці маємо сліди одразу двох провідних ідей радянської історіографії:

1, положення трудящих мас безперервно погіршувалось від закликання варягів аж до кінця дня 25 жовтня 1917 р., і тільки з початком дня 26 жовтня 1917 р., коли владу в Росії захопило людожерське плем’я «більшовиків», воно почало поліпшуватись;

2, обороноздатність країни так само безперервно погіршувалась, і почала поліпшуватись тільки з 26.10.1917 р., коли цією справою зайнялись нарешті Комуністична партія і Радянський уряд.

Перша ідея є похідною від марксистської тези про вирішальну роль народних мас в історії, друга має чисто радянське походження, й обидві за допомогою московського батога успішно проводитись через усі твори «українських радянських істориків».

Обидві ідеї прикладені до нашої конкретної події чисто формально, механічно. З таким самим успіхом «український радянський історик» міг би їх прикласти чи до Литовського статута, чи до Люблінської унії, чи до будь-якої події до 1917 року (з винятком хіба що Переяславської ради). Але це не значить, що погляд на події з точки зору становища трудящих мас (а не одного тільки начальства, про яке переважно пишуть джерела) чи з точки зору воєнних можливостей держави є неправомірним. Такі точки зору є можливими і корисними для всебічного розуміння подій, треба тільки думати, як витягнути із джерел дані для них.

Показовим є й умовчання в розглядуваному тексті ролі Москви в організації нападу. Як ми бачили вище, ця роль одностайно визнавалась усіма істориками – цілком незалежно від їх національності та уподобань. Трактувати дану подію як прояв «віковічної дружби українського і російського народів», скажімо, як московську допомогу у боротьбі проти литовських загарбників, – якось не випадало, а картати Москву чи хоча б констатувати її роль – теж було не наручно, от і довелось про це мовчати. Оцінки, які робили московські автори, виявлялись небезпечними й неможливими для авторів київських.

Ярослав Пеленський (1980 р.)

Український історик Ярослав Пеленський (нар. 1929 р.) працював у вільному (від москалів) світі, і це дуже позитивно відбилось на тематиці та якості його статей. В рамках дослідження ширшої теми – виникнення політичних претензій Москви на «київську спадщину» (на володіння усіма землями давньої Київської Русі), він звернувся до літописних записів про напад на Київ [Pelenski J. The Sack of Kiev of 1482 in Contemporary Muscovite Chronicle Writing. – Harvard ukrainian studies (Cambridge, Mass.), 1979–1980, Vol. 3-4, part 2, p. 638 – 649].

Я. П. визначив 4 версії літописного оповідання (які я позначаю як ЛО-4, ЛО-3, ЛО-2, ЛО-5). Він слушно відзначив багатство фактичних подробиць в ЛО-5. Походження цього оповідання Я. П. уявляв так:

Інформація могла надходити від когось із Києва, можливо, в монастирі, або від когось із Московії, хто мав тісні контакти з Києвом та монастирем. Оповідь, швидше за все, була складена незабаром після події; її ретельно відредагували та дали окремий заголовок. Виключно релігійне тлумачення пограбування Києва […] вказує на те, що автор / редактор цієї літописної оповіді, мабуть, був пов’язаний з деякими великоруськими церковними колами […] Навряд чи вона була складена при провінційній єпископській канцелярії Пермі. Швидше за все це вона була написана та відредагована в московському монастирі, який мав певні зв’язки з Перм’ю [The information could have come from someone in Kiev, possibly in the monastery, or from someone in Muscovy who had close contacts with Kiev and the monastery. The tale was most probably composed soon after the event; it was carefully edited and given a separate title. The exclusively religious interpretation of the sack of Kiev […] indicate that the author / editor of this annalistic tale must have been associated with some Great Russian ecclesiastical circles […] It is unlikely that it was composed at the provincial episcopal chancery of Perm. More probably it was written and edited at a Muscovite monastery which had some connections with Perm. – p. 643].

Із цим поглядом можна погодитись. Інші версії, на думку Я. П., були похідними від ЛО-4:

Решта три московські версії пограбування Києва 1482 року були скороченими та відредагованими записами, що містили менше фактичної інформації. Натомість вони передавали чітке політичне та ідеологічне тлумачення [The remaining three Muscovite versions of the sack of Kiev of 1482 were abbreviated and edited accounts that contained less factual information. Instead, they conveyed a pointed political and ideological interpretation – p. 643].

Але такого не могло бути, бо ці записи відрізняються набором фактичних подробиць, і кожен містить щось таке, чого немає у ЛО-4. Навіть ті епізоди, котрі в моїй таблиці відмічені як тотожні за змістом, у різних оповіданнях викладені різними словами. Це повністю виключає можливість існування прото-оповідання, з якого було пороблено скорочення. І це має певне значення для оцінки ідейної спрямованості оповідань.

Оповідання ЛО-3, котре Я. П. волів цитувати за пізнішим Симеонівським літописом, а не за трохи ранішим зводом 1492 р., він вважає офіційною версією московського двора [p. 644]. Щодо ЛО-2 він зауважив:

Непряма критика московського великого князя у цій розповіді, мабуть, відображає сучасний стан відносин між митрополитом Геронтієм та великим князем Іваном III [The indirect criticism of the Muscovite grand prince in the account is probably a reflection of the contemporary state of relations between Metropolitan Gerontij and Grand Prince Ivan III. – p. 645 – 646].

Чи справді ТипЛ і дане оповідання пов’язане із митрополитом, конкретно – Геронтієм, а не з ростовським архієпископом Вассіаном (ЛО-2 міститься у тій частині ТипЛ, котра вважається ростовським зводом 1489 р.) – сказати з упевненістю не можна, так само як не можна упевнено пов’язувати звід 1492 р. саме із двором великого князя.

Найскладнішою є конструкція Я. П. щодо ЛО-5:

З цього оповідання можна зробити висновок, що московський правитель, прийнявши священні посудини від "язичницького" полководця, вчинив вкрай нехристиянський і навіть блюзнірський проступок [From this account the conclusion could be drawn that the Muscovite ruler, by accepting the sacred vessels from a "pagan" war lord, had committed a highly un-Christian and even blasphemous transgression].

Хто склав запис, який настільки шкодив репутації московського правителя, і хто підтримував складання опозиційного кодексу? [Who composed an account so damaging to the reputation of the Muscovite ruler, and who sponsored the compilation of the oppositional Codex? – p. 647]

Запис в опозиційному Кодексі 1480-х років слід приписувати тим московським церковним колам, які були рішуче проти політики Івана III і відчували глибоке занепокоєння з приводу його цинічної політичної поведінки щодо міста Києва та "язичницьких" мусульман [the account in the oppositional Codex of the 1480s must remain attributed to those Muscovite ecclesiastical circles who were strongly opposed to the policies of Ivan III and felt deeply disturbed about his cynical political behavior toward the city of Kiev and the "pagan" Muslims]

Варто зазначити, що, окрім тексту, найбільш критичного щодо Івана III, редактори опозиційного Кодексу 1480-х рр. включили в свої роботи офіційну митрополичу версію про розграбування Києва 1482 р., очевидно, для посилення своєї критики щодо московського правителя [It deserves to be noted that, in addition to the text most critical of Ivan III, the editors of the oppositional Codex of the 1480s incorporated in their work the official metropolitan version about the sack of Kiev of 1482, apparently to reinforce their criticism of the Muscovite ruler. – p. 648].

Загальна конструкція Я. П. побудована під сильним впливом радянських дослідників літописів, котрі намагались поділити літописи 2-ї половини 15 ст. на «офіційні» та «опозиційні» і віднести їх до різних центрів літописання. Мій невеликий досвід читання цих літописів показав, що ніякої виразної різниці між нібито-офіційними і нібито-опозиційними літописами нема, аргументація різниці спирається на дуже дрібні й мало виразні штрихи, розуміння яких не може не бути суб’єктивним.

Я думаю, що всі автори літописів однаково любили своє начальство і однаково хотіли його прославляти, але в умовах постійних різких змін політики уряду вони не завжди устигали «перебудуватись», і ті славословія, котрі були на часі учора, не відповідали тому, чого вимагала «генеральна лінія» сьогодні. Звідси й походить псевдо-опозиційність.

До того ж, оцінюючи спрямованість оповідань за складом фактичних подробиць, ніколи не можна бути упевненим, що автори оповідань знали увесь набір подробиць і довільно вибирали з їх числа те, що відповідало їх тенденції. Найпростіше тут було би думати, що умовчання про деякі факти, котрі відомі нам з усіх 45 томів ПСРЛ, мало причиною не тенденційність, а непоінформованість авторів.

Наявність в одному літописі двох оповідань на одну тему показує, що писарі мали в своєму розпорядженні різні літописні джерела, але не вважали за потрібне їх об’єднувати і погоджувати (так, як роблять сучасні історики). Таких подвоєнь у літописанні ціла маса, і ніякої «крамоли» з них вивести не можна.

Нарешті, коли Я. П. дивувався «репутаційним втратам» для влади від наших оповідань, він мимоволі керувався уявленнями сучасної людини. Для демократичного правителя (і то – тільки сучасного) репутація має значення, бо може перешкодити його переобранню на наступну каденцію; але для авторитарного правителя репутація не має жодного значення. Люди минулого могли мати інакші уявлення про добро і зло, і одна із задач історика – розкрити при нагоді оцю відмінність.

Погляд Я. П. на загальну причину нападу цілком виразний, і з ним слід повністю погодитися:

Не залишається жодних сумнівів у тому, що Іван III був головним підбурювачем вторгнення і що він запропонував конкретний район для кримського нападу [leave no doubt whatsoever that Ivan III was the principal instigator of the invasion, and that he suggested a specific area for the Crimean attack – p. 639].

Разом з тим я не зовсім розумію твердження Я. П.:

1 вересня 1482 р. татарська армія з Криму під командуванням хана Менглі Гірея завоювала і розграбувала місто Київ у рамках великого походу на Подільські та Київські землі [On 1 September 1482 a Tatar army from the Crimea under the command of Khan Mengli Girey conquered and sacked the city of Kiev as part of a major campaign against the Podolian and Kievan lands – p. 638].

Оцієї «більшої кампанії», зокрема, нападу на Поділля, я у джерелах не бачу.

Я. П. без застережень сприйняв повідомлення ЛО-1:

татари захопили та розграбували одинадцять додаткових прикордонних міст Давньої Русі [tatars captured and sacked eleven additional border towns of Old Rus – p. 639].

Повторю: вважаю це повідомлення перебільшенням некомпетентного автора.

В цілому невелика стаття Я. Пеленського зробила значний внесок в дослідження теми, бо ані джерелознавчим аналізом текстів, ані з’ясуванням їх ідейної спрямованості ніхто до нього не займався.

История Киева (1982 р.)

У пізньо-брежневський час було надруковано нову «Историю Киева», в який потрібний нам розділ написала Олена Федорівна Сидоренко (нар. 1940 р.), на той час – старший науковий співробітник Інституту історії:

Контакты, которые поддерживали незадачливые королевские и великокняжеские политики с ханом Золотой Орды Ахматом, а потом его сыновьями – врагами Крымского ханства, усугубляли бедственное положение украинских земель. Но тучи над ними сгустились еще более, когда в конце 80-х гг. XV в. произошло сближение между Золотой Ордой и Крымским ханством. На украинские земли стали совершать частые набеги также и золотоордынские феодалы. Особенно опустошительным было нападение на Киев орды во главе с ханом Менгли-Гиреем в 1482 г. «Мин-Кгиреи, Аж Кгиреев сын, славный великы град Киев, матере градовом, добыл и жжог», – повествует об этом набеге летопись [ПСРЛ, т. 35, с. 125].

О приближении врага стало известно за несколько дней до его появления у стен города. За это время киевляне подготовились к обороне. Часть горожан, населявшая пригороды, ушла в окрестные леса, остальные укрылись в замке. Несмотря на мужество защитников замка, через несколько дней он пал под натиском преобладавших вражеских сил. Город был разграблен и разгромлен, почти дотла сгорел деревянный Подол, сохранились, но тоже сильно пострадали лишь монументальные сооружения древнего Киева – Софийский собор, Киево-Печерский, Михайловский, Выдубицкий монастыри, Кирилловская церковь, Золотые ворота. Оставшихся в живых жителей татары угнали в рабство. В плен попал и руководивший защитой города воевода Иван Ходкевич, а также его семья.

После нашествия орды Менгли-Гирея в 1482 г. литовские власти начали срочное восстановление киевского замка, имевшего не только местное, но и общегосударственное оборонное значение. Для восстановления замка в Киев прибыли работные люди из разных земель Великого княжества Литовского. Крупные ремонтные работы в замке велись и в конце 80-х гг. XV в. [История Киева: в 3 тт., 4 кн. – К. : Наукова думка, 1982 г., т. 1, с. 233].

Ті дурниці, які були у хрущовській версії, залишились, видалено тільки помилкове посилання на Петрова і додано слушне посилання на КВЛ-2, і до них додалося навіть якесь міфічне «зближення Золотої Орди із Кримським ханством». Про роль Москви – знову ані слова!

Гліб Івакін (1996 р.)

Український археолог Гліб Юрійович Івакін (1947 – 2018 рр.) присвятив багато уваги Києву післямонгольського часу. В 1985 році він захистив кандидатську дисертацію «Киев во 2 пол. 13 – 1 пол. 16 вв.», а в 1997 році – докторську дисертацію на ту саму тему («Історичний розвиток Києва 13 – сер. 16 ст.») і в тому ж році надрукував монографію такої самої назви [Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва 13 – сер. 16 ст. – К.: 1996 р. – 272 с.]. В ній читаємо:

Весною 1482 р. Іван III вимагав від свого посла у Криму, щоб той настроював хана на похід проти Казимира «на Польськую [треба: Подольскую – М. Ж.] землю или на киевские места». Цей тиск, як і багаті подарунки, зробили свою справу. Наприкінці літа кримський хан виступив у похід.

Никонівський літопис повідомив, що «сентября 1, по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прийде Менгли-Гирей, царь Крымский Перекопьскии Орда, со всею силою своею на королеву державу и град Киев взя и огнем сожже, а воеводу Киевского пана Ивашка Хотковича изымал, а оного полону безчислено взя; и землю Киевскую учиниша пусту». Псковський літопис додає: «а люди сущая в нем и по всем волостям мужи и жены и дети множество пленивьше сведоша в Орду, и от Кыева зашед плени рускых порубежных городов 11 и, много зла створивши, отъидоше».

Із багатої здобичі Менглі-Гірей послав Івану III золоті потир та дискос з київського Софійського собору.

Цей розгром Києва, який відзначили майже всі українські, литовські та великоруські літописи, справив суттєвий вплив на подальшу долю міста. Висхідний розвиток часів Олельковичів знову був насильно перерваний. [Розділ 2. Політичне становище Києва XIII – першої половини XVI ст.].

Після здобуття незалежності України навіть українські автори почали писати про роль Москви в організації нападу, що було відомо іще Карамзіну. Ну, краще пізно, ніж ніколи.

Також заслуговує на увагу нова точка зору для оцінки наслідків нападу – її значення для розвитку окремого міста (Києва). Думка Івакіна про підйоми і спади в розвитку Києва заслуговує на увагу і подальший розвиток.

Оскільки Г. І. – єдиний археолог в даному огляді й до того ж він постійно досліджував пам’ятки Києва, важливо знати його думку про археологічні сліди нападу 1482 р.:

У садибі по вул. Андріївська, 7 – 9 1984 р. були виявлено сліди ще однієї невідомої кам’яної споруди XII ст., яка, вірогідно [тут і дали виділення півжирним моє – М. Ж.], загинула під час нападу 1482 р.

Виявлені [біля Покровської церкви на Подолі] фундаменти, вірогідно, належали до [вірменського] храму-попередника, який загинув у 1482 р. під час розорення Києва Менглі-Гіреєм [Розділ 3. Історична топографія пізньосередньовічного Києва].

Дослідник проявив розумну обережність в інтерпретації результатів археологічних досліджень, і це зумовлено об’єктивним станом наших знань. Залишки, які можна було би пов’язувати з кінцем 15 ст., виявлено тільки в двох місцях на Подолі, і хронологія їх при сучасному рівні знань виглядає дуже розпливчастою.

А що ж Замкова гора?

Широкомасштабні археологічні дослідження тут не проводились. Культурні шари значно пошкоджені цвинтарем Фролівського монастиря XVIII – XIX ст., а також численними обвалами та зсувами стрімких схилів гори [там само].

Огляд нечисленного матеріалу із Замкової гори, який дав Г. І., показує, що хронологічне розшарування його наразі неможливе, і ми не маємо ніякого поняття про матеріальну культуру замку 15 ст., не кажучи вже про сліди пожежі.

Таким чином, археологія на сьогодні не може допомогти в дослідженні нападу на Київ 1482 року.

Владислав Гулевич (2013 р.)

Гулевич В. П. «Київська трагедія» 1482 р.: міфи й факти. – Український історичний журнал, 2013 р., № 5, с. 88 – 99.

Слід погодитись із В. Г., що

Напад кримського хана Менґлі Ґірея на Київ 1 вересня 1482 р. став, без перебільшення, поворотним пунктом в історії держав Східної Європи [с. 88].

Мета статті сформульована так:

Попри важливість цієї події, вона оповита чималою кількістю міфів, котрі протягом десятиліть «кочують» з однієї публікації до іншої [с. 88].

Перший міф, котрий В. Г. узявся спростувати, він сформулював так:

У винищенні Києва винен великий князь московський Іван III? [с. 88]

Можна погодитись із В. Г., що

розорення Києва як помста за страчених литовсько-руських князів навряд чи відповідає дійсності [с. 88].

Але власна теорія В. Г. помилкова і не витримує найлегшої критики:

(1) Натомість історики вперто ігнорують те, що для Івана III важливішою була не помста, а недопущення можливого нападу литовців на Московську державу, оскільки в той час її війська були зв’язані війною з Казанню […] Ця акція мала відвернути литовське військо від східного кордону Великого князівства Литовського, сконцентрувавши його на південному сході […]

(2) У літописах уже заднім числом напад на Київ відбувся нібито «по слову великого князя Ивана Васильевича» [ПСРЛ. – Т.8: Продолжение летописи по Воскресенскому списку. – Санкт-Петербург, 1859. – С.215].

(3) Іван III через своїх послів упродовж 1483–1486 рр. неодноразово проситиме Менглі продовжити наїзди на південноруські землі Литви […] прохання московського князя щодо нападу кримців на литовські території не викликатимуть у нього [Менглі-Гірея] особливого ентузіазму [с. 89].

Висновок В. Г.:

(4) Уважати, що Менґлі напав на Київ, виконуючи волю Івана III, на нашу думку, помилково […] Як видається, прохання великого князя московського до кримського хана напасти на Литву лише збіглося у часі з планами самого Менглі Гірея [с. 89].

У статті, опублікованій дещо раніше, цей висновок – ключовий у поглядах В. Г. – сформульовано трохи обережніше:

(4а) Мрія московського правителя збулася, адже Менглі розірвав мир із Казимиром. Але участь Івана III у цьому була мінімальною – кримський хан прийняв рішення покарати Казимира самостійно, виходячи з власних інтересів та амбіцій [Гулевич В. П. Казимир Ягайлович і Менглі Гірей: від друзів до ворогів. – Український історичний журнал, 2013 р., № 1, с. 65].

Чи справді так?

(1) Перша із тез В. Г. не заперечує той «міф», який треба «спростувати», а підтверджує його. Тут В. Г. не заперечує сам факт підбурювання нападу з боку Івана 3-го, а тільки пояснює, якими мотивами міг керуватись останній. Безумовно, у кожного злочинця завжди є раціональне пояснення свого злочину, але це не перекреслює самого факту злочину.

Щодо неможливості відволікаючої операції я уже висловлювався нещодавно [Жарких М. І. Міфічний напад татар 1480 р. – К.: 2021 р.], повторю коротко, чому вважаю таку операцію неможливою.

Щоб відволікти воєнні сили держави з одного фронту на інший, головний командувач (в нашому випадку – король Казимир) повинен:

– дізнатись заздалегідь про загрозу нападу на другому фронті (в нашому випадку – південному);

– повірити у цю розвідувальну інформацію / попередження;

– надати цій інформації найвищий пріоритет, скасувавши операції на першому фронті (в нашому випадку – східному);

– оголосити мобілізацію війська проти нової загрози:

Для войны ведь рать нужна,

Без неё плоха война.

– направити зібрані війська на другий фронт.

Нічого цього наші джерела навіть близько не знають. Якщо Іван 3-й планував відволікаючу операцію, він і був найбільше зацікавлений, щоб Казимир про неї дізнався й занепокоївся. Але про надсилання такої інформації з Москви до Вільна ми нічого не знаємо, і припускати таке не випадає. Іншим джерелом інформації міг виступити сам Менглі-Гірей, котрий мав би послати Казимиру своє «іду на ви». Але й такого послання ми не маємо. Третім джерелом інформації мали би бути литовські пограничні воєводи (в нашому випадку – Ходкевич). Але Ходкевич сам довідався про напад за кілька днів, а до Казимира ця новина дійшла через тиждень або два, коли татари уже відходили до Криму.

Отже, на вість із Києва збирати військо, щоб гнатись за татарами у степи, було безглуздо хоча б з тієї причини, що це зайняло би 1.5 – 2 місяці – час, за який татари устигли би зникнути самі собою, і то не один раз.

Навіть якщо у Вільні в цей момент стояло змобілізоване й готове вирушити військо (а ми про це нічого не знаємо!), то і з ним треба було пройти із Вільна до Орші (330 км = 11 днів шляху), щоб сісти тут на човни і плисти – відносно швидко і легко – до Києва й далі в Татарію. (Саме в Орші Дніпро міняє свій генеральний курс із західного на південний.)

Але Орша – то таке цікаве місце, що від нього 450 км до Києва (15 днів шляху) і 480 км до Москви (16 днів шляху). Тобто гіпотетичне зосередження литовського війська в Орші могло замість сподіваного відволікання литовського війська на південний фронт привести до несподіваного приволікання його на східний фронт, проти Москви. І всі полководці, плануючи свої війни, про це знали, бо географія – річ не секретна.

Отже, щоб щоб відволікти литовське військо на південний фронт, татари повинні були би монятись і тинятись під Києвом не менше двох місяців – швидше воєнна система того часу зреагувати не могла. Але нічого такого навіть наближено не було! Татари напали на Київ миттєво (blitzkrieg) і миттєво ж відступили, не збираючись очікувати литовської відплати.

Якщо вже говорити про «відволікання», то треба вести мову не про тактичне відволікання, на одну кампанію (неможливе з огляду на сказане), а тільки про стратегічне. Щорічні напади на південному фронті, котрі кримські татари практикували в ближчі десятиліття, привчили литовський уряд до того, що загроза з півдня є завжди, і на неї треба зважати. Але це було усвідомлено пізніше.

(2) У Воскресенському літописі дійсно так написано, і він складений близько 1541 р., тобто через 60 років після подій. Тут В. Г. цілком правий.

Але побіжне ознайомлення із джерелами є постійним джерелом помилок. І в даному випадку Воскресенський літопис просто слідував за зводом 1492 року, в якому написано рівно те саме і який був складений не заднім числом, а по свіжих слідах подій. Історики можуть знати, а можуть і не знати про тісну спорідненість цих літописів, але ми, відставні фізики-теоретики, просто зобов’язані це знати і використати. Інакше чим же я буду відрізнятись від професійних істориків?

Ігнорування літописного пояснення подій з боку В. Г. є повністю помилковим.

(3) Іван 3-й, домігшись розриву кримсько-литовських відносин, постійно нагадував своєму союзнику, що Литва – їх спільний ворог. Думаю, для Москви було істотніше не допустити відновлення цих відносин, продовження ізоляції Великого князівства Литовського, ніж напади самі по собі.

(4) Про плани Менглі-Гірея можемо судити тільки з укладання миру з Литвою в жовтні 1480 р. і пізнішої дружньої переписки хана з київським воєводою. Ці відносини були перервані нападом на Київ.

Таким чином, спроба В. Г. зняти з Івана 3-го відповідальність за напад – якої він сам і його нащадки ніколи не зрікались! – основана на кривотлумаченні джерел і є повністю неприйнятною.

Другий міф сформульовано так:

У сплюндруванні Києва винні османці? [с. 89]

Хоча мені не доводилось зустрічати такої тези, охоче вірю В. Г., що вона була висловлена. Зроблений ним з цієї нагоди огляд турецько-кримсько-польських відносин для мене, як початківця у цій темі, видається корисним.

Третій міф сформульовано так:

Раптовий напад татар призвів до тотального знищення населення Києва та спустошення Київщини? [с. 92]

(5) Далекий від Подніпров’я Вологодсько-Пермський літопис повідомляє, що кияни дізналися про ворожі наміри татар за чотири дні. Це повідомлення нічим верифікувати […] Лише в пізнішій московській літописній компіляції сказано, що воєвода вряди-годи намагався організувати оборону («осаду осади») [с. 93].

В. Г. помиляється, називаючи Вологодсько-Пермський літопис пізнім. Найдавніший його список, повторюся, доведений до 1499 р., тобто належить сучаснику подій. Як оповідання про напад на Київ потрапило до Вологди / Пермі – В. Г. не замислюється, хоча ще Я. Пеленський слушно припускав, що воно надійшло з Москви.

Якщо ми будемо відкидати такі свідчення, то залишимось взагалі без джерел для нашої події.

(6) Зазвичай збудовані абияк, із нетривких матеріалів, вони [замки] швидко гнили та руйнувалися. Можна припустити, що й 1482 р. ситуація була не кращою […] хоча в 1480–1481 рр. за І.Ходкевича мав відбутися ремонт [с. 93 – 94].

Судячи з того, що для ремонту замку за Ходкевича «король присилав усі волості свої подніпровські», обсяг робіт був значним і замок було полагоджено, наскільки це взагалі було можливим.

(7) Система оповіщення про небезпеку навіть у середині XVI ст. була неефективною [с. 94].

Нарікання на неефективність оповіщень безпідставні й зумовлені незнанням арифметики. Не маючи ані радіозв’язку, ні авіаційної розвідки, отримати повідомлення про загрозу раніше було неможливо.

(8) Чи можливо підтвердити інформацію [псковського] літопису про кількість постраждалих міст? […] Лише люстрація замків 1545 р. повідомляє, що Менглі Житомир «добыл и звоевал за Казимера». Утім, люстратори не уточнили рік, коли це сталося, тож цілковито покладатися на цю інформацію не варто […] Ми більше схильні вірити літописцеві, котрий занотував, що після спалення Києва хан «по далным же [містам] вою не розпущаше и прочь поиде во свою Орду» [с. 95 – 96].

В цьому я повністю згоден із В. Г.

Важливо, що В. Г. зібрав дані джерел про стан Києва після нападу, зокрема, про поляка Миколая з Вирозембов, котрий потрапив у татарський полон в Києві. Згадка про нього була опублікована ще у 1923 році, але якось не мала щастя в історіографії.

Таким чином, стаття В. Гулевича дає корисний огляд предмету, хоча його спроба зняти відповідальність за напад з московського князя є безпідставною і неприйнятною.

Владислав Гулевич (2018 р.)

Гулевич В. От ордынского улуса к ханству Гиреев: Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 341 – 352.

Як бачимо, у своїй книзі В. Г. приділив нападу на Київ не менше уваги, ніж в окремій статті. Тут ми очікувано бачимо повторення тез 2013 року: (1), (2) – с. 324; (7) – с. 347 та інших сюжетів статті. Щодо наведеної вище тези (2) позиція В. Г. стала ще більш категоричною: «Но все это не соответствует действительности» [с. 342].

Разом з тим з’явились і нові нюанси:

В этих событиях нужно также отметить участие киевского воеводы И. Ходкевича, которое до сих пор не было оценено по достоинству [с. 344].

Розглянувши відомості про Ходкевича і його діяльність у Києві, В. Г. робить висновок:

Не исключено, что окончательно спровоцировал хана напасть на Киев никто иной как И. Ходкевич. Даже после его пленения Менгли Гирей заявлял, что для дальнейших нападений «отъ Ивашъка причина была» [с. 346, з посиланням на РИБ, т. 27, № 48-II, Стб. 359].

Чи справді так?

В процитованому листі Менглі-Гірей писав:

И карачом о тых делех усказал есми словом: так ведайте, што сее зимы люд воевонаны, от Ивашъка причина была. И карачом о том усказал есми. На то з нышаном лист послали есмо.

Лист, як завжди, не датований, і на початку його згадано про приїзд до Криму послів – Петраша і Зенька (отже, це 1483 або 1484 роки). У процитованому фрагменті йдеться не про напад на Київ у 1482 р., котрий стався у вересні, а про інший, невідомий нам напад взимку (мабуть 1483 – 1484 років). Від якого Івашка була причина і в чому вона полягала – невідомо, але це явно не Іван Ходкевич (якщо він і був ще живим на той час, то, перебуваючи в полоні в Криму, ніякою мірою не міг викликати новий напад). І. І. Лаппо, складаючи заголовок для публікації в РИБ, написав: «причиною войны объявляется Иван Ходкевич», і ось В. Г. прийняв це тлумачення – явно помилкове.

Московский посол кн. И.В. Лыко-Оболенский весной 1483 г. ни единым словом не обмолвился относительно благодарности Ивана III за нападение на Киев, что выглядело бы странным, если бы это случилось в исполнение его просьбы [с. 351].

Тут В. Г. має рацію, опонуючи всім, хто витягав з його посольської інструкції «пряму подяку за напад на Київ». Але при цьому В. Г. передав куті меду, намагаючись витягнути якийсь позитивний зміст із умовчання інструкції про цю справу.

Остаточно В. Г. висновує:

Мечта московского правителя свершилась: крымский хан разорвал мир с королем. Но Менгли Гирей принял решение наказать Казимира IV самостоятельно, исходя из собственных интересов и амбиций, которые в начале 80-х гг. XV в. совпадали с интересами ВКМ [с. 351].

Це виглядає не так категорично, як заявлена вище теза (4) і більш категорично, ніж заявлена вище теза (4а), але суть лишилась тією самою: «Это не мы. Нас там нет. Мы тут ни при чём. Это всё придумал Черчилль в восемнадцатом году». Відповідальність за агресію покладена на жертву агресії, а московський князь ані не думав цього робити.

Таке висвітлення справи – не просто помилкове, але фальсифікаторське.

Змінився і правильний критичний погляд В. Г. на знищення Житомира (8). Тепер беззастережно написано:

В люстрации замков 1545 г. сообщается, что Менгли Гирей «добыл и звоевал за Казимера» Житомир [с. 348].

Так думав ще М. Владимирський-Буданов, але не слушно.

Також лист князя Абдули у В. Г. знову перетворився на лист Казимира до Менглі-Гірея [с. 352], як (помилково) думав М. Грушевський, а слушна критика Л. Колянковського відкинута.

В цілому дві роботи В. Гулевича по нашій темі спрямовані на фальсифікацію історії й відбілювання московського князя Івана 3-го. Це крок уперед у порівнянні з українськими радянськими працями, корисний для Москви, але безпідставний, непереконливий і шкідливий для історичної істини.

Висновки

1. Традиційним напрямком дослідження нападу на Київ у 1482 р. є з’ясування контексту міждержавних відносин, у яких стався напад, і його місця в подальших політичних подіях. До такого напрямку схиляє наявний фонд джерел.

2. Дослідники одностайні у визначенні вирішальної ролі Москви як ініціатора нападу.

3. Замовчування або відбілювання ролі Москви в організації нападу слід вважати фальсифікацією історії.

4. Нагромадження фактичних даних по темі припинилось у 1959 р. з публікацією повного тексту Вологодсько-Пермського літопису. Обмеженість набору джерел не завадила раннім дослідникам робити правильні в цілому висновки, а доступність повного набору джерел в останні 60 років не врятувала авторів цього періоду від помилок і фальсифікацій.

5. Джерелознавчому аналізу доступних текстів приділялось недостатньо уваги, що стало причиною деяких помилкових тверджень.

6. Такі напрямки дослідження теми, як історія народу (трудящих мас, не начальства), воєнна історія, історичне краєзнавство (історія міста Києва), тільки позначені, а не розвинені – ані щодо методів, ані щодо конкретних результатів.

7. Зовсім не робилось порівняльних досліджень, хоча напади татар дають матеріал для порівнянь як з ранішого, так і з пізнішого часу.