Аналіз джерел

Микола Жарких

Зміст літописних оповідань

Найважливішим джерелом для нападу на Київ у 1482 році виступають великоруські літописи; інші джерела мають лише допоміжне значення.

Об’єднуючи подробиці з різних літописів, зміст інформації про київські події можна реконструювати в наступному вигляді:

Співвідношення літописних оповідань

Особливістю літописних оповідань є їх велика варіативність: ми не маємо жодного епізоду, який був би представлений в усіх варіантах тексту. Тому, визначаючи спільні епізоди, я змушений бути максимально толерантним (loose) і вважати спільними епізоди з однаковим змістом, не зважаючи на їх текстуальне оформлення, хоча при вивченні літописів показником залежності текстів є саме дослівне запозичення. Але при такому жорсткому (strict) способі порівняння ми побачимо чотири форми імені Менглі-Гірея і вийде, що варіативність цього імені роз’єднує, а не об’єднує варіанти.

Результат такого толерантного порівняння записано в наступній таблиці, в дужках перелічено номери спільних епізодів).

Число спільних епізодів літописних оповідань

Співвідношення різних літописів, які розповідають про падіння Києва, можна проілюструвати так:

З усіх варіантів оповідання тільки ЛО-6 можна вважати скороченою і зіпсованою переробкою ЛО-4. Решта оповідань – незалежні.

Всі оповідання, за винятком ЛО-6, виникли у часі, близькому до часу самої події. Перші 4 оповідання безперечно написані до кінця 15 ст., до 1499 року; ЛО-5 дійшло до нас у складі літопису, доведеного до 1518 р., але безсумнівна компетентність цього літопису говорить, що його остаточний текст спирається на якісь давніші записи, можливо, навіть щорічні.

Різноманітність наявних оповідань виключає можливість спільного письмового джерела, котре могло би скорочуватись і редагуватись у різних літописних центрах. Все, що ми знаємо про великоруське літописання, говорить нам, що писар пізнішого літопису просто переписав би давніший запис, котрий йому був потрібен, якби мав його перед собою. І ми бачимо такий метод роботи на прикладі ЛО-2 та ЛО-3.

Якщо літописцю треба було скоротити запис, який його зацікавив, він викидав частини речень або цілі речення, залишаючи збережені фрагменти та їх послідовність без змін. Це ми бачимо на прикладі скорочених варіантів ЛО-3.

Разом з тим дуже важко припустити, щоби із Пскова (835 км від Києва), чи Вологди (1150 км), Пермі (1850) або Холмогор (1670 км) були надіслані до Києва «спеціальні кореспонденти», котрі би подали у свої міста звіти про подію. Залишається зробити досить екзотичне припущення – що джерело було одне, але воно було усним, і різні люди, які його чули, запам’ятали різний набір подробиць. Оскільки ЛО-4 має окремий заголовок, це може натякати на отримання оповістки з Москви у письмовому вигляді.

Якщо вірити, що всі фактичні подробиці (епізоди 1 – 30 в таблиці вище) розповідала одна особа, то її слід вважати православним християнином, який у цій війні був на боці Менглі-Гірея (у складі його війська під Києвом або принаймні у Кирк-Орі після походу). Він:

– докладно і правильно титулує хана;

– знає не тільки день (за православним календарем!), але й годину, коли татари приступили до замку;

– знає, що робив цар (прийшов, вишикував полки, оточив замок), а не подає, що робили кияни.

Те, що він був православним (і ніякою мірою не татарином-мусульманином), видно з наступних моментів:

– він знає, що таке монастир, і що в ньому окремо є церква, знає назву монастиря – Печерський;

– він знає, що в монастирі є архімандрит і старці;

– він знає, що собор – то не проста церква, і знає його назву – Софійський;

– він не тільки знає, що таке священі посудини, але і розуміється на їх видах (потир, дискос), уміє визначити їх матеріал (золото).

Більше того, коли Менглі-Гірей надіслав ці золоті посудини до Москви, наш інформатор розпізнав, що бачив їх у Софійському соборі (а може бути, що він і привіз ці посудини як подарунок із Криму).

Теоретично кажучи, священі посудини можуть нести на собі написи, і ці написи можуть включати згадку про храм, для якого дану посудину було призначено. Але практично ми маємо такі написи тільки від кінця 17 ст. і пізніше [приклади наведено: Петренко М. З. Українське золотарство 16 – 18 ст. – К.: Наукова думка, 1970 р.].

Тому з цими посудинами я вимушений або вдатись до наведеної вище досить-таки неймовірної елюкубрації, або визнати весь даний епізод фантазією літописця. Але при другій можливості доведеться відкинути все ЛО-5, бо інші його епізоди нічим не кращі й не гірші за цей.

Далі, можна припустити, що деякі відомості наш інформатор отримав від полонених. Від воєводи Ходкевича він міг довідатись про тривогу за 4 дні до нападу; від печерського архімандрита – про казну і священі посудини, котрі згоріли в замку (ну, ченці, рятуючись із пожежі, їх з собою не взяли…).

Якщо все це прийняти, то вийде, що оповідачем був московський дипломат (можливо, той самий Михайло Кутузов, якому великий князь наказав неодмінно дочекатись початку татарського походу). Письмових звітів московських послів до Криму за цей час ми не маємо (чи то їх не складали, чи не вписували до книги кримських справ), але усні звіти вони безперечно робили.

Разом з тим можна думати, що не обійшлось і без «зіпсованого телефона». Звістка ЛО-1 про 11 городів (ну, замків за нашою термінологією) виглядає фантастичною. Хоч як би мені хотілося проілюструвати нікчемність литовського уряду оцим масовим замкопадом, так робити не можна. Ми просто не знаємо такої кількості замків на всій підвладній Литві території сучасної України, хіба ще замки з території Білорусії сюди приписати.

Натомість ЛО-4 чітко зазначає, що татари напали тільки на ближні села, але не на дальні. А найближчі до Києва замки – це Чорнобиль (90 км), Остер (60 км), Канів (100 км), Житомир (130 км; ну, хіба Білу Церкву за 80 км сюди додати, але з якого часу там відомий замок?). Всі ці пункти, віддалені від Києва на 2 дні шляху і більше, ніяк не можна вважати «ближніми селами».

Причини нападу в літописних оповіданнях

Щодо причин нападу всі оповідання чітко поділяються на дві групи. Першу утворюють ЛО-1 + ЛО-2 + ЛО-4, котрі пояснюють подію божею волею. В ЛО-1 маємо найбільш стислу форму (перекопський цар – поганий, не-християнин, ну чого доброго від нього можна чекати?). В ЛО-2 маємо більш розвинену думку (заради наших гріхів). В ЛО-4 та сама думка розпросторена благочестивими міркуваннями.

Другу групу утворюють ЛО-3 та ЛО-5. Тут дано політичний контекст події і чітко наголошено, що напад стався з наказу великого князя Івана 3-го.

Ці групи виразно поділяються і за місцями створення: оповідання першої групи писались на периферії (Псков – Ростов – Вологда / Пермь), а оповідання другої групи – в Москві. Автори оповідань першої групи не були втаємничені в московську політику і пояснювали подію так, як собі вміли. Натомість автори другої групи незаперечно знайомі з дипломатичною діяльністю уряду (таємною, ясна річ, інакшої дипломатії і до нашого часу не бувало), і то на різних напрямках політики.

Спільним для обох варіантів політичної мотивації нападу татар (ЛО-3 та ЛО-5) є наступні моменти:

– Іван 3-й наказав кримському хану Менглі-Гірею напасти на володіння короля Казимира

– через ворожість Казимира до московського великого князя.

Різниця варіантів полягає в проявах оцієї ворожості Казимира. Мені здається, що спочатку виникло оповідання ЛО-5, де були поставлені дрібні й не надто важливі причини: територіальні претензії Казимира, поставлені у посольстві Б. Саковича навесні 1482 р. та відмова Казимира пропустити московське посольство.

Останнє заперечується незалежними свідченнями. У квітні 1481 р. Іван 3-й інформував Менглі-Гірея, що король пропустив його посольство до Молдавії [СИРИО, т. 41, с. 26]. Слід думати, що це було посольство, котре поїхало по Олену Стефанівну – наречену князя Івана Івановича, сина Івана 3-го. Далі ми маємо звіт з посольства:

Того же [6991] году перед Рождеством Христовым приведена бысть дщерь Стефанова воеводина Елена из Волох за великого князя сына за Ивана, а ездили по неё Андрей да Пётр Михайловичи Плещеева через королёву отчину. Король же к ней дары присла на дорозе из Новагородца из Литовского [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, вып. 2, стб. 316 = ПСРЛ, 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 349]. 12 січня 1483 р. відбулося весілля [ПСРЛ, 1949, т. 25, с. 329].

Перебування короля в Новогрудку засвідчено записом від 14 жовтня 1482 р., можливий час його перебування там – жовтень – грудень 1482 р. [Papée F. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich. – Kraków : Akad. Umiejętności, 1904, , s. 383].

Таким чином, напад татар на Київ ніяк не вплинув на рух московського посольства через землі, підвладні Казимиру.

У складі Софійського 2-го літопису, з якого ми знаємо ЛО-5, містяться два варіанти оповідання (ще й ЛО-2). Звідси видно, що укладач літопису використав два незалежних джерела, в одному з яких містилось ЛО-5, і складене воно було значно раніше, ніж компонувався С2Л.

Чи пізніший редактор помітив фактичну помилку ЛО-5, чи з інших причин, але в пізнішому (як мені здається) ЛО-3 виставлено інші, загальніші й важливіші ознаки ворожості Казимира:

– він хотів знищити православне християнство (це завдання в повному обсязі не виконане й досі)

– і для цього наполягав на поході хана Ахмата на Угру.

Це пояснення широко розійшлося по московському літописанню і потрапило навіть у Степенну книгу – офіційну урядову історію Московської держави. З неї збереглося близько 150 списків, що перевищує кількість списків усіх інших літописів разом узятих.

Дата нападу

Дата нападу, подана у літописах суперечливо, може бути встановлена за сукупністю джерел. Згадка В. де Домініко, що це сталось в 1482 р., однозначно усуває можливості інших років. Щодо дати всередині року, тут вирішальною є вказівка ВПЛ на «день Семена літопроводця» (св. Симеона Стовпника, 1 вересня). Якщо з номером дня можна було легко помилитись, то з характерною назвою добре відомого свята промах неможливий. Вказівка де Домініко на місяць серпень не суперечить цій даті, бо стосується початку походу, кульмінація якого припала на 1 вересня.

Ілюстрації до Лицевого зводу

Окремо варто згадати ілюстрації до Лицевого літописного зводу. В ньому текст ЛО-2 проілюстрований двома зображеннями [Лицевой летописный свод 16 века. – М.: 2022 г,, т. 17, , 13]:

На першій ілюстрації показано здобуття Києва. Основний сюжет займає нижню частину зображення. Тут маємо ламану стіну з прямокутними зубцями-мерлонами, покриту зеленим дахом (стіна вочевидь мурована). На зламі стіни поставлено браму із півциркульним склепінням, виходить, також муровану. Брама зображена високою, так щоб татарський командир, який їде від правого краю на білому коні, міг не нахиляти голови. Над командиром – червоний прапорець, подібний до сучасних вимпелів. За ним слідують татарські вояки у синіх гостроверхих шоломах, вгору стирчать три списи. Над батовою вояків – цар з білою бородою, у зеленому плащі та характерній багатопелюстковій короні. Над царем – це один червоний прапорець, за ним – ще три вояки і два списи.

Ліворуч від брами татари синіми шаблями рубають киян, нижче коня – кілька голів (мабуть, убиті).

В середній смузі ліворуч зображено групу татар, у переднього в руці – смолоскип. Над ним і далі ліворуч – багато червоної фарби, це пожежа Києва.

У верхній смузі маємо два сюжети, які читаються не так упевнено. В лівому верхньому куті маємо півпостать чоловіка з білим волоссям і білою бородою, у червоному плащі та зеленому жупані. На голові у нього – півкругла шапка з коричневим (хутряним?) облямуванням. Чоловік підняв праву руку у виразному командному жесті. Його наказ адресовано чоловіку у зеленому плащі з білими вилогами і червоній півкруглій шапці з полями (послу?). За послом – група вояків, як завжди, в синіх шоломах.

Можна припустити, що це великий князь Іван 3-й віддає через свого посла наказ Менглі-Гірею напасти на Київ. (Принаймні, точнісінько в такій шапці зображено Івана 3-го трохи далі, на с. 17, і на цій ілюстрації немає іншого правителя, тому не можна й сумніватись, що це він.)

Нижче і направо від цієї сцени маємо іншу, дещо подібну. Так само ліворуч маємо зображення чоловіка з білим волоссям і білою бородою (але іншого фасону!), у зеленому плащі та червоному жупані. Шапка на ньому – теж інакша, із загостреним верхом і якимись смужечками, а облямування її гладеньке. Чоловік поклав ліву руку на груди. Перед ним – троє осіб у півкруглих шапках. Передній чоловік злегка підняв праву руку і виставив вказівний палець.

Можливо, це великий князь литовський Казимир і його посли до царя Ахмата (чи від Ахмата?).

На другій ілюстрації так само легко читаються три сюжети в нижній смузі. Ліворуч група татар у синіх шоломах оточила чоловіка у червоному плащі з білими вилогами та зеленому жупані, з півкруглою шапкою на голові. Вони зв’язали йому руки навхрест, вище тягнеться чорна лінія (мабуть, налигач, на якому ведуть полоненого). Татари тримають його з усіх боків руками. Очевидно, що це сцена полону воєводи І. Ходкевича.

Правіше, в центрі нижньої смуги – група татар у синіх шоломах. На передньому плані двоє з них. Той, що ліворуч, обернувся ліворуч і простягнув ліву руку, мабуть, лапає здобич. Той, що праворуч, поклав на праве рамено великий мішок і притримує його правою рукою – він уже набрав здобичі.

Права сцена нижньої смуги зображає кількох татар, перед ними стоїть чоловік у зеленому одязі, без шапки і з заведеними за спину руками (виходить. зв’язаний). Направо від нього – жінки у хустках (виразно видно одну в червоному плащі). Це – захоплені татарами полонені. Внизу зображено кілька голів людей, що лежать, мабуть, вбиті від час нападу, як і на попередній ілюстрації.

У середній смузі праворуч ми бачимо татарського царя на білому коні, у червоному плащі й характерній багатопелюстковій короні (авжеж, з білою бородою). Над ним – червоний прапорець-вимпел, за ним їдуть татарські вояки зі списами.

Два сюжети верхньої смуги знову читаються не так упевнено. Ліворуч – чоловік у загостреній шапці зі смужечками, як Казимир (?) на попередній ілюстрації. Він так само поклав ліву руку на груди, а праву тримає на рівні пояса. Перед ним – група з трьох чоловік у півкруглих шапках. Мабуть, це Казимир приймає якесь посольство (чи отримує вість про напад на Київ?).

Праворуч – Іван 3-й у характерній шапці із хутряною оторочкою, перед ним – чотири чоловіки у таких самих півкруглих шапках. Мабуть, він отримує вість про зруйнування Києва.

Досвід розбирання цих ілюстрацій і їх порівняння із сусідніми показує, що сині шоломи і сині шаблі, червоні прапорці та білі коні є постійними атрибутами будь-якого війська (с. 15, 16). Так само півкруглі шапки і білі бороди. Без шапок зображують лише людей принижених (полонених, ув’язнених, с. 17, 23) або якщо діється у церкві (с. 19). Без бород зображують тільки жінок, дітей і дуже молодих юнаків (с. 22).

Одяг у вигляді плаща та жупана також є стандартним, і колір цих предметів є контрастним (червоний – зелений, як на іконах).

Зображення міста у вигляді червоної чи рожевої стіни із зубцями та зеленим дахом також є стандартним (Новгород – с. 19, Москва – с. 18, 20), так само і брама з півциркульною аркою (Москва – с. 17).

Значимим елементом соціального статусу для ілюстраторів виступає головний убір – характерна шапка або корона. З багатопелюстковою короною зображають не одного татарського царя, але також Олену Волошанку, дружину князя Івана Івановича (с. 20) та Софію Палеолог, дружину князя Івана Васильовича (с. 24).

Отже, ілюстрації лицевого зводу, не будучи історичними джерелами в стислому розумінні (в нашому випадку ілюструється подія, яка сталась десь за 90 років до виконання зображень), показують рівень знайомства художників із предметом. У випадку Києва ми бачимо, що вони не мали ніякого уявлення про це місто і користувались набором стандартних елементів, присутніх і на інших зображеннях.

В цілому ілюстрації зводу ближчі до іконопису, ніж до мистецтва «передвижників» з його реалізмом і народністю, і не слід вимагати від даної художньої системи особливостей, притаманних лише іншій художній системі.