Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Політичне тло нападу

Микола Жарких

Ми не знаємо точно, коли Іван Ходкевич став київським воєводою. Орієнтовно це сталось в 1480 році. Тому роботу городничого Шепеля над оновленням укріплень київського замку можна покласти на літо 1481 року.

Перебуваючи в Києві, Ходкевич листувався із Менглі-Гіреєм у прикордонних справах, і три листи хана до нього, переслані до Вільна, збереглися у Литовській метриці [РИБ, т. 27, № 26, стб. 326 – 328 = LM 4, № 25, s. 89 – 90]. В одному з них Менглі-Гірей навіть повідомляв воєводу про рух ворожих татар (мабуть з Великої орди) на Оріль та Самару. Це говорить про дружні на той час відносини між Кримом і Литвою.

Але восени 1480 року хан Великої орди Ахмат вирушив походом на Москву. Для цього походу він мав багато шляхів, але обрав кружний – пройшов на захід і став на південному березі ріки Угра, приблизно в 170 км на південний захід від Москви. Угра, котра тече загалом із заходу на схід і впадає в Оку біля Калуги, була на той час границей великих князівств Литовського і Московського. Така диспозиція свідчила, що хан розраховував на допомогу з боку Литви.

«Стоянню на Угрі» присвячена велика кількість досліджень, і я не збираюсь у них заглиблюватись. Чи справді Казимир підбурював хана до нападу, як пишуть московські літописи (МЗ1492), чи справді обіцяв йому свою воєнну допомогу – залишається непевним. Певно тільки, що король і нігтя не зрізав задля такої допомоги, хоча й перебував упродовж 1480 – 1483 років весь час у Литві (Гродно – Вільно – Троки), виїхавши до Польщі допіру на початку 1484 року [ітінерарій короля Казимира – Papée F. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich. – Kraków : Akad. Umiejętności, 1904, t. 1, s. 381 – 385]. Момент, коли можна було зашахувати Москву і добитись від неї якихось поступок, було упущено.

Але невтручання Казимира у цей конфлікт Москва правильно оцінила як слабкість литовського правителя, і зробила з цього нерозмінний дипломатичний рубль, котрий викладала на стіл кожного разу, як треба було ущипнути Литву (ще в 1517 році Москва дорікала литовським послам з цього давнього випадку [СИРИО, 1882 г., т. 35, с. 518]).

Для пояснення пасивності Казимира виставляють загрозу (дуже теоретичну) з боку Туреччини, спроби Москви пактувати із Молдавією (що знову становило чисто теоретичну загрозу) і нарешті напад Менглі-Гірея на Поділля [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiellonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 335 – 342]. Щодо останнього припускають навіть, що він був спрямований на Брацлав та Вінницю [Papée F. op. cit., s. 61 – 62].

Чи справді так?

Як я уже зазначив [Жарких М. І. Міфічний напад татар 1480 р. – К.: 2021 р.], відомості про цей напад походять виключно з московських літописів. Польські автори нічого не знали про такий напад, хоча їх ця справа стосувалась ближче, а для Москви вона була далекою і байдужою.

Думаю, московському літописцю самому було цікаво, чому король не прийшов, от і склав пояснення на підставі пізнішого політичного досвіду, надто нападу 1482 року, коли хан справді служив великому князю.

Фактом залишається те, що ми нічого не знаємо про якийсь рух литовського війська у південному напрямі ані в 1480, ні в 1481, ніже в 1482 роках. До такого руху дійшло тільки в 1483 році, і він був викликаний власне нападом 1482 р.

Зрештою, Литва була політичним противником Москви цілком незалежно від дійсного чи уявного підбурювання Ахмата з боку Казимира. Досвід стояння на Угрі показав воєнну й політичну слабкість обох головних противників Москви, котра значно посилилась коштом завоювання Великого Новгорода. Сприятливу ситуацію Москва намагалась використати.

Навесні 1482 р. приїхав до Москви послом від Казимира Богдан Сакович із пропозицією передати Литві Великий Новгород та Великі Луки. Про це посольство довідуємось тільки з ЛО-5 (ну, ще маємо пригадку в інструкції для Михайла Кутузова). Побачивши зразок «дипломатії без армії», Іван 3-й, мабуть, подумав собі щось на кшталт «пізно пити боржомі» й відмовив.

Дипломатичний зондаж, до якого вдався Казимир, знову був розцінений на Москві як ознака слабкості Литви і її небажання (чи навіть нездатності) підкріпити свої вимоги воєнною силою. Чи Казимир дійсно сподівався (мав ілюзії?), що йому вдасться видерти щось із лап Москви самими тільки розмовами – ми не знаємо, ніяких литовських документів про це посольство до нас не дійшло.

Але Москва вирішила відповісти не самою тільки відмовою послу, але й ділом. Розпочинаючи свій великий «натиск на захід», Москва шукала союзників, і знайшла їх у Кримському ханстві.

Іван 3-й, відмовивши Саковичу, почав наполягати не тільки на формальному розриві миру між Менглі-Гіреєм та Казимиром, але й на дієвому підтвердженні такого розриву. Таким підтвердженням була би велика татарська війна на землях Казимира, на чолі із самим ханом (аби не говорили потім, що це було зроблено всупереч бажанню хана). Із запропонованих з Москви напрямків – Поділля чи Київщина – хан обрав останнє, власне, сам Київ. Ну, а татар до походу по здобич не треба було довго запрошувати, і так уже три роки минуло після останнього набігу.

Отже, безпосередній поштовх до нападу на Київ дав московський великий князь.