Імена людей

Микола Жарких

Наступним предметом для розгляду є особові імена в УБ. Розглянемо їх у порядку слідування в таблиці.

– Ростислав – в обох виданнях грецького тексту тут маємо ім’я, котре містить -стл- (чи через тету, чи через тау). Тому я думаю, що тут ховається ім’я Рост[ис]лав. Тому мені не здається переконливим зближення цього імені з Ратиславом з ПВК (С1С-18), як це робили П-Ф (с. 67).

– князь Муромський Ярослав – серед відомі Ярослав Святославич (1096 – 1127), Ярослав Юрійович (1327 – після 1328), а також (брати?) Василь Ярославич († 1345) та Юрій Ярославич (згаданий у 6859 (1351) та у 6863 (1355, †) роках [ПСРЛ, 1913 г., т. 18, с. 97, 99]). Цих останніх князів вважають синами кн. Ярослава Олександровича Пронського, згаданого один раз у 6850 (1342) році [ПСРЛ, 1913 г., т. 18, с. 94]. Ми не маємо вказівок, що він княжив колись у Мурому, але враховуючи звичай рязанських князів постійно зганяти один одного з престолів (хоча б названі епізоди 1342 та 1355 років), такого не можна виключити.

Також може бути, що тут записано не удільного князя муромського, а якогось служилого князя Ярослава, котрий був московським губернатором у Муромі, і з цієї нагоди неофіційно названий муромським.

Отже, це ім’я не вдається впевнено прив’язати до якогось часу й обставин.

– люди Пацинського – П-Ф даремно назвали цього Пацинського князем, таких князів історія не знає [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895].

– Дмитро князь – популярне князівське ім’я (7-е місце серед князівських імен Печерського синодика), так само як і Олександр (8-е місце). Шукати їх, не маючи додаткових вказівок – справа марна. Вважати Дмитра волинським князем Любартом Гедиміновичем (П-Ф, 66 – 67) немає жодних підстав. Зрештою, звідки у митрополита узявся цілий табун коней на Волині, коли його основна територія – велике князівство Владимирське?

– Федір брат Гедиміна – справді дуже спокусливо побачити тут славного великого князя литовського Гедиміна (1316 – 1341), і П-Ф так і зробили (с. 63). Але:

1, запис не дає ніякого натяку, щоб цей Гедимін був князем, а тим більше великим князем литовським.

2, чи справді литовські імена настільки унікальні, щоб на це можна було покладатись? Наприклад, ім’я Вітовт носив великий князь литовський (1392 – 1430), але маємо згадку про литовського князя Юрія Вітовтовича з 6850 (1342) [ПСРЛ, 2000 г., т. 6, ч. 1, стб. 416] та 6857 (1349) років [Псковские летописи. – М.: 1955 г., вып. 2, с. 26]. Отже, можна думати що його батько Вітовт діяв у 1-й третині 14 ст. і теж звався князем.

3, немає нічого неможливого, щоб якийсь литовець мав брата, охрещеного православним іменем Федір (дуже поширене ім’я, 3-е місце серед нетитулованих імен Печерського синодика). Але імена інших родичів Гедиміна такі: Вітень (брат чи якийсь інший родич), Воїн (чітко названий братом великого князя Гедиміна [Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.-Л., 1950 г., с. 98]), сини – Монтивид, Наримонт, Ольгерд, Явнут, Кейстут, Коріат, Любарт [ПСРЛ, 1922 г., т. 15, ч. 1, стб 117 та інші літописи]. Ім’я Федір з’являється у династії Гедиміновичів тільки серед онуків Гедиміна (у князів Федора Ольгердовича та Федора Любартовича), але пізніше воно не вживалось, його важко зарахувати до традиційних династичних імен цієї династії.

Серед безсумнівних родичів Гедиміна не бачимо жодного православного імені, і залишаючись на позитивному грунті, на грунті фактів, мусимо визнати, що православних серед його родичів не було.

Висновок однозначний: Гедимін з УБ – це не великий князь литовський, а якась інша особа.

– Князь Друцька Михайло. Проблема із князями Друцькими [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 55 – 64] полягає в тому, що їхня рання історія геть невідома. Якщо не торкатись князів з давньоруського часу, котрі явно не мають відношення до нашої теми, історичні відомості про Друцьких ми маємо тільки з початку 15 ст., ніяк не раніше. Попередні покоління відомі виключно з родовідних книг, складених в середині 16 ст., отже, через 150 чи більше років від часу життя потрібних нам князів. Отже, цих князів слід вважати літературними, плодами генеалогічних фантазій 16 ст. Таким є легендарний протопласт роду Друцьких – князь Михайло, поставлений у Вольфа (с. 64) на початку дерева.

Реальним, а не літературним князем був Михайло Підберезький, котрий загинув у битві на Ворсклі в 1399 р. (це – єдина згадка про нього). Вольф наказав йому бути праонуком Михайла 1-го (через сина Семена й онука Дмитра), але з цим ніяк не можна погодитись. Як я уже відзначав, на це немає ніяких позитивних вказівок. Навіть імені Михайлового батька ми не знаємо.

Натомість маємо іншого князя Підберезького – Семена Ямонтовича, відомого у 1506 – 1530 (помер не пізніше 1540 р.) [Wolff J., s. 151 – 152]. Як же Підбереззя перейшло до нього? Ясно, що загиблі на Ворсклі Михайло Підберезький та його брат Олександр не залишили нащадків, або їх рід вигас. І Підбереззя перейшло не до князів Друцьких (їх буцімто-родичів), а відійшло великому князю, котрий і передав його іншому власнику, котрий теж не залишив нащадків.

Таким чином, маємо аж дві спроби заснувати династію князів Підберезьких, обидві невдалі.

Для нашої теми істотно, що цей Михайло Підберезький – не Друцький і втягнутий у генеалогію Друцьких «оплошно и не справясь с делом». А більше в роду Друцьких (справжніх) ніякого Михайла історія не знає – аж до 2 пол. 15 ст. включно.

З цього імені ми не можемо видобути ніяких вказівок на час написання УБ, і навіть маємо сумнів – чи не помилився писар в імені та / або титулі князя?

– Єпископ Іоан Смоленський – на сьогодні нам відомий тільки один смоленський єпископ такого імені, згаданий у 1335 р. (ЗР, № 13). Це – досить поважний аргумент на користь датування УБ часом митрополита Феогноста. Але враховуючи міру неповноти наших знань про смоленських єпископів [Блажейовський Д. Ієрархія київської церкви : 861 – 1996 рр. – Льв. : Каменяр, 1996 р., с. 153 – 157], не можна повністю відкинути існування іншого єпископа з таким популярним іменем.

Наприклад, ми не знаємо, хто був смоленським єпископом після висвячення Герасима на митрополита в 1433 р. Блажейовський наказав йому суміщати обидві посади, чи воно справді так було – невідомо. Але після смерті Герасима (1435 р.) ми маємо наступну згадку про єпископа Семена з 1440 р. Ясно, що можливі нетривалі – на 1 – 2 – 3 роки – єпископські каденції, котрі саме через нетривалість не встигли залишити міцного сліду в документах.