Історіографія
Микола Жарких
Я уявляю справу появи «Уривків Бенешевича» наступним чином. Записи на цьому аркуші велись за митрополита Фотія і призначались саме для нього, тому і писались грецькою мовою, котрою він будь-що-будь володів краще, ніж руською (ми маємо власноручні грецькі підписи Фотія на духовних грамотах великого князя Василя Дмитровича (бл. 1417 р. та бл. 1423 р.), на двох договірних грамотах великого князя Василя Васильовича та князя Юрія Дмитровича (1428 р.) [Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей 14 – 16 вв., М.-Л.: 1950 г., № 21, 22, 24]; до речі, любителі палеографії могли б порівняти ці підписи з почерками УБ).
Записи почали вестись бл. 1420 року (14-й індикт припадав на правління Фотія тільки один раз – у 6929 році, від вересня 1420 до серпня 1421 р.). Можливо, запис про подарунок князя Михайла Друцького зроблено під час останньої поїздки Фотія до Литви в 1430 р.
Після смерті Фотія в 1431 р. наступний митрополит Ісидор з’явився в Москві тільки в 1437 р. і намагався з’ясувати, куди розпливлось за цей час майно покійного Фотія. Так виникли записи майна «покійного митрополита», теж ведені грецькому мовою, бо розраховані на читання греком Ісидором. Коли в 1441 році Ісидор виїжджав з Москви (уже без надії до неї повернутись), він узяв з собою архів, серед якого був і аркуш чорнових записів – УБ. В Римі Ісидор зайнявся упорядкуванням своїх паперів, і при цьому аркуш УБ був підшитий до кодексу № 840.
Інша можливість, яку припускав Фонкич – що записи велись на вільному аркуші, уже приплетеному до кодексу. В такому випадку виходило би, що митрополит (хто б він не був) весь час возив його з собою. Її теж не слід повністю відкидати.
Я розумію слабкі місця цієї реконструкції, але вони притаманні й іншим запропонованим версіям. До отримання об’єктивних даних про датування кодексу 840 та окремих його складових справа залишається непевною, і може статись, що ці дані змусять повністю переглянути всі висунуті гіпотези.
Як же історики інтерпретували записи УБ?
Першу гіпотезу висунули Приселков і Фасмер. Вона спиралась на ім’я смоленського єпископа Іоана (слушно) і на Гедиміна, якого оголосили великим князем литовським (це явно помилково). Тому записи датовано часом митрополита Феогноста, 14-й індикт стосувався 6839 року (вересень 1330 – серпень 1331), померлий митрополит – Феофіл, який перебував у 1329 році в Константинополі і якому П-Ф наказали померти перед 1330-м роком. Феогност хотів заволодіти його майном, котре лишилось на Волині, і тому сам приїхав на Волинь, при цьому з’ясувалось, що коней забрав князь Дмитро, в якому П-Ф бачили Любарта Гедиміновича.
З усього цього випливало, що Федір, брат Гедиміна – це той самий «київський князь Федір», якого ми знаємо з С1С-17.
Гіпотеза укладена досить зручно, і як на історичний роман – то кращої й не треба. Але сама по собі вона надзвичайно слабка:
1, Гедимін не названий князем. Крапка!
2, ні, ви не зрозуміли! Ніякого «князя Гедиміна» в УБ взагалі немає, є просто Гедимін, без титулу, невідома нам особа. Що понад те – то від лукавого.
3, Федір, брат Гедиміна, також не названий князем. Невідома нам нетитулована особа. Крапка!
4, ні, ви знову не зрозуміли! Ніякої вказівки, що цей Федір був князем, а тим більше – князем київським, в УБ взагалі немає. Що понад те – то від лукавого.
5, Любарта-Дмитра ми бачимо на Волині від 1341 року, не раніше. Фількіна «грамота Любарта 1323 року» – фальсифікат з початку 17 ст., з неможливою датою.
6, Про Феофіла ми знаємо тільки, що він був і що він уживав титул «митрополит». Ніякої митрополії він не мав. Якщо він і планував викроїти собі «хатинку» з частини митрополії всієї Русі, то до цього ніколи не дійшло – перш за все тому, що не було ніякої світської влади, котра б хотіла мати таку митрополію. Феофілу залишалось або зігнати Феогноста, або зникнути (ми бачимо оце останнє).
Ясна річ, що митрополит, який з усього необхідного для управління церквою мав тільки патріарше висвячення, не міг володіти табуном коней, та й золотий хрест і дорогоцінний одяг були йому не по плечу.
Таким чином, від прив’язки усіх подій до 1330-х років лишається тільки ім’я смоленського єпископ Івана.
Ця гіпотеза, попри свою очевидну нездалість, була з ентузіазмом сприйнята наступними істориками (перелік праць склала О. В. Русина [Русина О.В. Псевдокиївські князі 13 – 15 ст. – В кн.: Русина О.В. . – К.: 2005 р., с. 64 – 66]). Не претендуючи на вичерпну бібліографію питання, додам, що найновіші дослідники визнають київського князя Федора братом Гедиміна [Полехов С. В. Наследники Витовта. – М.: 2015 г., с. 73].
О. Р. вказала на такі слабкі місця в побудові П-Ф:
1, немає підстав відносити згадку про померлого митрополита до 14-го індикту (слушно);
2, кон’єктура Кентіміну – Гедимін є гіпотетичною (я, щоправда, кон’єктури, тобто доповнених літер, в цьому імені не побачив – ані у Бенешевича, ані у Приселкова-Фасмера; міркування щодо грецької фонетики на користь такого прочитання [П-Ф, с. 50 – 51] виходять за межі моєї компетенції і вимагають фахової перевірки);
3, немає князівського титулу при іменах Федора й Гедиміна.
О. Русина висунула іншу гіпотезу, згідно якої померлий митрополит – це Максим († 1305 р.), Яків з УБ-1 – владимирський єпископ Яків (1288 – 1295), погано збережене ім’я, що починається на Г (УБ-1) – владимирський ігумен Геронтій, кандидат на митрополита після Максима. Частина речей Максима залишилась у Брянську під час його переїзду з Києва до Владимира на Клязьмі в 1299 р., і коли митрополитом в 1308 році став Петро, він намагався це майно виручити (з чим О. Р. пов’язує поїздку Петра до Брянська в 1310 р.).
Не можна не відзначити дотепності цієї побудови, знову-таки – цілком придатної для історичного роману. Вона позбавлена деяких слабких місць гіпотези приселкова-Фасмера, і дає досить природне пояснення інших моментів. Але при цьому виникають нові утруднення:
1, знову, як і в моїй гіпотезі, треба постулювати існування смоленського єпископа Іоана;
2, неясно, чому записи для митрополита Петра (русина) мали б вестись грецькою мовою;
3, видається дуже сумнівним існування Друцька на самому початку 14 ст. (як реального населеного пункту, а не як зруйнованого городища і спогаду про давньоруський час);
4, хоча епізодичні звістки про митрополичі села трапляються з часу Івана Калити (в його заповіті, наприклад), ми все ж таки не маємо ніяких конкретних вказівок на такі володіння з ранішого часу (тільки загальні припущення). Чого б тоді митрополит мав журитись житом, відданим селянам у борг?
5, last not least – прийнявши цю гіпотезу, ми б мали в УБ найраніший паперовий документ, писаний на Русі (перші роки 14 ст.!), і цей документ чомусь – не офіційна урядова грамота, а чорнові записки.
Попри ці зауваження, варто відзначити цілком вірний (на мою думку) висновок О. Русиної спеціально у нашому вузькому питанні:
Навіть визнання факту існування Федора – Гедимінового брата само по собі ще не може бути підставою для його ототожнення з князем Федором Київським [Русина О.В., с. 50].
Ще один варіант інтерпретації уривків запропонував паризький дослідник Костянтин Цукерман [Цукерман К. . – «Беларускае Падзвінне», Наваполацк, 2014 г., ч. 2, с. 147 – 148]. Слушно відкинувши митрополита Феофіла як претендента на місце «померлого митрополита» УБ, К. Ц. упевнено вважає, що всі записи УБ стосуються Феогноста, і він же був отим «померлим митрополитом». Але звідки така упевненість – залишається неясним.
К. Ц. припустив, що Арсеній з УБ-1 – це псковський кандидат на єпископа із С1Л-10, і в нього, мовляв, митрополит Феогност відібрав єпископські стихар та орар, згадані в УБ-1, як речі, котрі не личать його сану. Оцього останнього я вже геть не розумію. Дивлюся в енциклопедії, що таке . Виявляється, це богослужбовий одяг, котрий належить дияконам, священикам та архієреям. І з чого видно, що стихар Арсенія з УБ-1 був саме єпископським, а не якимось інакшим – я зовсім не бачу. Так само – одяг, який належить дияконам, в тому числі ченцям-дияконам. Але не єпископам! Це пояснення слід вважати занадто натягнутим.
За винятком цих моментів, побудова К. Ц. має всі ті сильні і всі ті слабкі боки, як і кожен варіант Феогностової гіпотези.
Загальний висновок для історіографії доволі сумний: переважна більшість дослідників воліла йти шляхом найменшого опору, некритично сприймаючи один раз сформульовану гіпотезу і закриваючи очі на її слабкі моменти.