Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Скарга поляків на Орден (1415 р.)

Микола Жарких

В 1416 році під час (1414 – 1418) розглядалась в арбітражному порядку справа Тевтонського ордену проти Польського королівства (і Великого князівства Литовського). Документи, пов’язані з цим процесом, надрукував А. Прохаска [Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376-1430. – Cracoviae : Acad. Literarum, 1882]. Його публікація містить:

1, скаргу поляків на Орден, поділену на 40 параграфів (с. – 1018);

2, скаргу жемайтів на Орден (с. – 1024);

3, виписки з відповіді Ордену на скаргу поляків (с. – 1033);

4, відповідь Ордену на скаргу жемайтів (с. – 1038).

Всі ці документи дуже цікаві для історії Великого князівства Литовського, а почати і для історії України, бо в них під іменем схизматиків та єретиків (а може, навіть невірних) виступають не хто більше, як русини.

Але сьогодні ми обмежимось тільки татарськими справами.

У скарзі поляків татари з’являються у 25-у параграфі. В цілому він є зразком стилю плетення словес, – стилю яскравого і пустопорожнього, так що досить складно зрозуміти, що власне хотів сказати автор. В цьому параграфі татар стосується одне речення:

XXV. […] Sepe enim ut percepimus disseminasti, quod nos ope Tartharorum christianam religionem vellemus offendere aut certe destruere; absit nos unquam ea facere voluisse, immo nos unquam talia meminimus cogitasse semper enim christianum sangvinem effundere et eodem madefieri vitabamus, nisi vehementissime compulsi et tutela nostra inevitabili dumtaxat nos urgente, immo cum ingenti fletu et dolore defensionem, te nos invadente, nobis fecimus oportunum (p. – 1012).

25. […] Ми часто дізнаємося, як поширюється, що ми хотіли за допомогою татар зашкодити християнські релігії або навіть знищити її; але ми далекі від того, щоб хоч якось бажати це робити, і дійсно, чи пам’ятаємо ми, щоб колись замислювали якісь наміри проливати християнську кров, і ми цурались у ній калятись, якщо тільки не були настирливо підштовхуваними, і ліше для нашого невідкладного захисту від тих, хто на нас нападав, і дійсно з величезними сльозами й болем, робили це для себе доречним.

[Тут і далі переклади з латинської мови зробив для мене Віктор Талах, якому я при цій нагоді висловлюю щиру вдячність.]

Тут безпосередньо йдеться, я думаю, про участь татар в Грюнвальдській битві. Поляки вважали, що вони діють в рамках самооборони, і для цього мають право закликати татар. Автор процитованої вище статті у польській Вікіпедії добачає тут «революційний постулат», що католицька країна, реалізуючи своє право на самооборону, може зміцнювати свої сили не-католиками і не-християнами. (Я зараз не можу заглиблюватись у це питання міжнародного права.)

Наступний, 26-й параграф, цілком присвячено недавній історії, і тут татари згадуються постійно.

XXVI. Ad rem devenimus.

(26-1) Numquidem hoc certissimum est, quandocumque cum eis in pace fuimus, nos Tartharos invasisse et cum ipsis semper in turbidinibus guerrarum extitisse.

(26-2) Iam enim sedecim annorum tempora sunt decursa, quod habitis certis induciis cum Scismaticis, quibus cum fidei contemplacione bellum gerebamus, et adversus Tartharos conversi illos manu et potencia nostra ac fratrum nostrorum, quamquam et eorundem fratrum domus Theutonicorum de Pruszia aliquali presidio tunc invitaremur, taliter eorum exercitum invasisse et tale cum eis prelium commisisse, quod similis conflictus vix visus extitit vel auditus; verum non sine magna nostrarum gencium, dampna irrecuperabilia recepimus, in quo notabiliores de regno Polonie pauciores tamen numero quam de Litwania ceciderunt, de Litwania enim tot et tante corruerunt, quod quarta pars tocius exercitus Litwanie salva et incolumis vix remansit.

(26-3) In eo autem prelio, ut deo placuit, Tartharorum imperator cum aliquot filiis suis extitit interemptus, cuius mors maxima nobis pro fide catholica protegenda utilia prestitit adiumenta.

(26-4) Nam ex post Tartharis de imperio contendentibus pax nobis concessa extitit pro Christiana religione conservanda; qui imperator si non fuisset interfectus in eodem prelio, multas terras christianorum Tartharorum severitas oppressisset.

(26-5) Qualiter ergo de nobis ipsi possent suspicari aut suas fallacias de nobis fulminare; cum autem universo orbi est cognitum, quanta impedimenta et iacturas ab ipsis Tartharis sustulimus et adhuc cum eisdem pacem non habemus.

(26-6) Verum est quod nos in dominiis terrarum nostrarum habemus aliquos subiectos nobis Tartharos, prout ceteri reges et principes christiani habent sibi subiectos infidelium naciones; quorum multi de eisdem Tartharis fidem assumpserunt catholicam et adhuc ceteri per nos inducuntur ut eandem fidem assumant, non quod aliqua christicolis facerent nocumenta.

(26-7) Hii quociens nobis necesse cum exercitibus vadunt nostris et veniunt ad insidias quorumlibet inimicorum nostrorum repellendas; sed enim inanimatis armis uti licet, cur talium non decet suffrages se iuvare?

(26-8) Idem et fratres ordinis Theutonicorum faciunt dum exercitus contra nos et alios quoscumque principes tenent; ducunt enim secum Scismaticos et alios incredulos quos in Livonia et in Rigensi civitate habent subditos.

(26-9) Et si vellent dicere quod tales pauci essent respectu nostrorum, et hoc verum esse potest; quod si ipsi plures quam nos habere possent, ipsos contra nos fortiter conportarent, nec illud reputarent pro crimine, si quoscunque vel qualescumque possent erga nos concitare, sive sint pagani sive Tartari sive cuiuscumque ritus seu secte populi aut gentes.

(26-10) Nam per medium quorundam fratrum, ut prescriptum est, unum magnum et maximum principem Scismaticorum contra nos commoverant per quedam federa christiane religioni multum nociva et dampnosa; scilicet et Tartharos contra nos concitaverant, eciam non sine magno christiane fidei detrimento, quod utique suis loco et tempore ad lucem clarius deducetur.

(26-11) Comodius enim et multo utilius et immo et salubrius, quod nobis et ceteris principibus christians subiciuntur Tartari et infideles, quam quod nos ipsis deberemus subici; immo maior est gloria deo celi, dum infideles ad fidem Christi attrahuntur, quam quod christicole ad fidem traherentur barbarorum.

(26-12) Repetantur quesumus tempora postquam conversi sumus ad fidem catholicam et per eosdem fratres hie in presencia vestra deducatur, si aliquem unquam offendimus aut perturbavimus a maiori usque ad minnimum hominem catholicum, et si per quempiam ad bella fuimus provocati et ilia quidem non gladio terminare sed concordia sopire curabamus, ita quod nullus saltem iuste de nobis causari poterit christianus, et quod a primordio regeneracionis nostre aliquem iniustis guerris turbassemus.

(26-13) Nam et gverras inter nos ex una et predictos fratres domus Theutonicorum exortas parte ex altera semper vitavimus et multa, ut prescriptum est, intollerabilia obprobria ab ipsis pacienter sustulimus, nec aliud aliter contra ipsos fecisse dinoscimur, nisi illud, quod ad cautelam nostre vehementissime conpulsos et coactos nos facere oportebat, de quo per infrascripta vestra serenitas clarius informabitur domino annuente (p. – 1013).

26. При минулі речі (події).

(26-1) Чи не є насправді цілком певним, коли б ми не були з ними в мирі, татари до нас вдиралися і завжди вели спустошливі війни.

(26-2) І тепер минуло 16 років, коли були укладені певні перемир’я зі схизматиками, з якими через погляди на віру ми вели війну, і проти татар їх повернула рука та потуга наша, як і братів наших, хоча оті брати з Тевтонського дому в Прусії в деякий гарнізон нами потім були запрошені, і таким чином їх військо вдерлось і так розпочало з ними битву, подібну до якої ані не бачили, ані не чували; певно, не без того, що ми понесли великі непоправні втрати наших людей, в якій шляхтичів Польського королівства менша кількість, аніж литовських, пала, а литовців так багато загинуло, що [лише] четверта частина усього литовського війська спаслася і лишилась неушкодженою.

(26-3) У тій битві, слава богу, був убитий татарський імператор разом з кількома синами, смерть яких була для нас, для захисту католицької віри дуже корисною і забезпечувала допомогу.

(26-4) Таким чином, в подальшому Татарська імперія дотримувала мир, який ми уклали з нею заради збереження християнської віри; бо імператор, якби він не був убитий у тій битві, гнітив би багато християнських країн з татарською жорстокістю.

(26-5) Яким чином вони [німці] можуть нас підозрювати у таких оманах, ми висвітлили; разом з тим усьому світу відомо, скільки перешкод і втрат ми отримали від тих татар, і все ще не маємо з ними миру.

(26-6) Правда, що ми на терені нашої держави маємо кілька слуг з татар, точно так, як деякі християнські королі і властителі мають у себе слуг з невірних націй; багато з цих татар прийняли католицьку віру, і тому вони нами прийняті й користуються такою самою довірою, і не чинять християнам ніякої шкоди.

(26-7) Вони так часто, як нам потрібно, йдуть з нашим військом і відправляються у засідки проти будь-яких наших ворогів, яких треба відігнати; і якщо можна використовувати як зброю неживі предмети, то чому не користуватись їх допомогою?

(26-8) Так само і брати Тевтонського ордену коли збирають війська проти нас будь-яких князів [в них] тримають; ведуть вони з собою схизматиків та інших невірних, яких мають підданими в Лівонії та в околиці Риги.

(26-9) І якщо вони хочуть сказати, що так мало їх в порівнянні з нами, то це може бути правдою; і якщо б їх могло бути більше, ніж нас, вони могли б сильніше виступати проти нас, и це не можна вважати за злочин, якщо хтось чи будь-хто міг би нас турбувати, хто б вони не були і які б не були, чи то поганці, чи то татари, та якого б то не було іншого обряду, частини люду або роду.

(26-10) Через посередництво деяких братів, як написано вище, один великий і найбільший схизматицький князь виступив проти нас, через що спільнота християнської віри [зазнала] багато шкоди та руйнувань; звичайно [чи: природно, ясна річ], й татари проти нас вирушили, авжеж не без великої шкоди для християнської віри, як буде більше пояснено [дослівно: виставлено на ясне світло] на певному місці й часі.

(26-11) Більш вигідно, і більш пожиточно, і також корисно, для нас та інших християнських держав приборкати татар та невірних і зобов’язати їх бути слухняними нам; більшою є слава бога небесного, якби невірних привернути до Христової віри, якщо християни залучать варварів до віри.

(26-12) Повторяється вимога, що з часу після нашого навернення до католицької віри, тут у присутності вашій та тих самих братів була оголошена, що якщо деякі будь-коли кривдять або турбують від великих до найменших католицьких людей, і якщо через будь-що нас спонукають до війни, то ту припиняти не мечем, але ми дбали б про тишу згодою, щоб таким чином жоден християнин принаймні з нас не зміг її спричинити, і що від початку нашого відновлення несправедливими війнами ми стурбовані.

(26-13) Таким чином, через війни між нами, з одного боку, та згаданими братами Тевтонського ордену з іншого боку ми постійно відчужуємося і численні, як написано вище, нестерпні образи від них ми терпляче переносимо, і не вирізняємо нічого іншого, що можна було б зробити щодо них, крім того, до чого задля нашого захисту нас настирливо підштовхують, і ми змушені робити необхідне, про що через вписане тут ваша світлість нехай ясніше буде повідомлена з благословення господня.

Весь 26-й параграф написано також досить розмазисто і пустослівно. Предметом його є, з одного боку, кривди, які Тевтонський орден завдав полякам, з другого боку – виправдання у звинуваченні, що поляки спільно з татарами воюють проти християн.

Власне битві на Ворсклі присвячено епізод 26-2. Із розрахунку, що це було 16 років тому, можна припустити, що документ складався (чи матеріал для нього підбирався) ще в 1415 році. Ми бачимо, що тут не подано ніяких конкретних даних – хто з ким бився, де, і навіщо. Про все це ми повинні здогадуватись, порівнюючи наведені дані з іншими, кращими джерелами.

Можна виснувати з цього епізоду, що поляки брали участь в битві і зазнали втрат, а також що литовці зазнали великих втрат. На згадку, що тільки чверть війська врятувалась, не можна покладатися, бо ми бачимо некомпетентність автора у справі.

Цю некомпетентність підтверджує епізод 26-3, в якому ми бачимо вбитими татарського імператора і кількох його синів. Оскільки про загибель полководців антитатарської коаліції нічого не згадано, можна зробити висновок, що битва була переможною для литовців (що, однак, не відповідає дійності).

Не без здивування доводиться читати, що німці беруть до свого війська схизматиків (тобто православних), які живуть в Лівонії та довкола Риги (26-8). Думаю, що це – вигадка автора документу. Її мета – показати, що не самі тільки поляки пактують з православними і невірними проти католиків, але й католики-німці роблять те ж саме.

Певну загадку становить епізод 26-10. Що це був за православний князь, який завдав шкоди одразу кільком католицьким державам, усій католицькій співдружності?

Сербія, теоретично кажучи, могла шкодити Хорватії та Угорщині, але від 1385 року вона була завойована турками. Болгарія теоретично могла воювати з Угорщиною, але від 1396 року була завойована турками. Візантія межувала тільки з турками і болгарами, шкодити католикам не могла. Валахія теоретично могла воювати з Угорщиною. Молдавія теоретично могла воювати з Угорщиною, Польщею чи навіть з Великим князівством Литовським. Рязань, Москва і Твер мали спільний кордон тільки з Великим князівством Литовським. Великий Новгород межував з Великим князівством Литовським, Лівонією та (теоретично) Швецією. Псков межував тільки з Лівонією.

Отже, найкращі географічні можливості шкодити католикам мав Новгород. Але в цей час (скажімо, від середини 14 ст.) жодна православна країна наступальних війн проти католиків не вела.

Залишається припустити, що «великий православний князь» – це був Андрій Ольгердович Полоцький, який бл. 1386 року намагався відвоювати Полоцьк, і то за допомогою німців з Лівонії (Повість про Вітовта, епізод 62). Так знаходить пояснення і фраза, що він це вчинив за посередництвом (допомогою) деяких братів, тобто членів Тевтонського ордену.

Певний інтерес становлять епізоди 26-6 + 26-7, де пояснюється становище татар у Польщі. З них ми бачимо, що татари – 1, люди вільні; 2, служать королю на війні, 3, прийняли (принаймні частина) католицьку віру. Все це досить подібно до пізнішого (1470-х років) оповідання Я. Длугоша про оселення татар у Польщі, але в даній скарзі немає жодного слова про їх походження, хоча це було на той час явищем новим і відбулось, мабуть, за життя автора документу. Чи скористався Длугош із цього документу – наразі не ясно, для цього треба співставити повний текст скарги з твором Длугоша. В останньому [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 11 (1413 – 1430), s. 65, 69 – 71] написано тільки про звернення Ягайла і Вітовта до собору у справі жемайтів та про засудження книги Яна Фалькенберга, спрямованої проти Ягайла.

Оскільки в усьому параграфі немає жодного власного імені, джерельна вартість його дуже низька. Ми мусимо здогадуватись, які події мав на увазі автор. Тобто з даного тексту ми не тільки не можемо дізнатись щось нове про події, а навпаки, мусимо залучати інші джерела, щоб хоч якось розібрати, про що йдеться.