Від перекладача
Микола Жарких
В наш ліберальний час, коли спраглим за правдивим словом людям здається, що зараз можна надрукувати все (або майже все), коли друкується те, що за оцінками секретарів ЦК КПРС мало б пролежати в рукописах ще двісті років, коли періодичні видання навипередки поспішають наздогнати київську газету “Рабочее слово” і надрукувати щось із Солженіцина, коли завбачливі люди скуповують по двадцять кілограмів творів маршала Брежнєва, сподіваючись виміняти їх на одного “Солдата Чонкіна”, – в наш ліберальний час якось не віриться, що існують ще автори репресованих книг, що у тамвидаві опубліковані визначні твори, яким ніяк не щастить пробитися на батьківщину. В це не віриться, бо порушується перебудовно-ліберальна гармонія всесвіту.
А тим не менше не надруковані твори Андрія Сахарова, за які він поневірявся двадцять років. Не надруковані книги Абд-ар-Рахмана Автар-хана (“Технологія влади”, “Загадка смерті Сталіна”), – можливо тому, що сучасним перебудовникам соромно признати запозичення своїх концепцій з Абд-ар-Рахмана. Звичайно, не друкують “націоналістів” на кшталт Данила Шумука, – в заборонах вільного слова ми завжди попереду…
Серед цього списку – ім’я Аркадія Белінкова. Думаю, воно нічого не говорить читачеві. Його єдина книга, надрукована в СРСР – “Юрій Тинянов” (М.: 1960) – потрапила у в’язницю для книжок (сиріч спецхран) одразу ж після еміграції автора. І ось перед нами грубезний том “Сдача и гибель советского интеллигента: Юрий Олеша” (Мадрид, 1976 р. – 686 с.).
Тому, хто не читав цієї книги, наступне може видатись неймовірним, але так воно і є: через заборону однієї цієї книги російська культура втратила цілий вимір, стала відчутно примітивнішою, тривіальнішою. За “гамбурзьким рахунком” книга займає одне з найвищих місць в російській літературі, і неприступність її на батьківщині завдає все нових і нових втрат новим поколінням читачів. Тому ми вирішили, не чекаючи, поки про Белінкова згадають московські ліберали, вмістити в перекладі найяскравіші уривки в книги про Юрія Олешу.
Чи має ця книга якесь окреме значення для українського читача, окрім того, щоб нагадати, що в російській літературі є не тільки динозаври й дикобрази з 6-го пленуму СП РРФСР, а й демократи; та окрім того, що знайомство з кращими досягненнями світової літератури завжди корисне?
Гадаємо, що має. Основна тема книги – “письменник і тоталітарна держава” – надто важлива для літератури, яка втратила 99% своїх діячів через державний терор. Тому є сенс у спробі пояснити гранично низький авторитет “української радянської” літератури (а правди ніде діти!), її загибель тим, що письменники масово здавали свої позиції (писали так, як вимагало начальство замість того, щоб писати за внутрішнім переконанням). Безумовно, формула Белінкова не може бути універсальною палочкою-виручалочкою для всіх конкретних випадків. Ми пам’ятаємо спробу застосувати цю формулу до творчості Павла Тичини (газета “Культура і життя”) і гнівне заперечення цієї спроби Станіславом Тельнюком у “Літературній Україні”. Безперечно, що справедливість формули у конкретних випадках можуть показати тільки конкретні дослідження (на зразок виконаного Белінковим), – але нехай майбутні автори цих досліджень будуть озброєні концепцією Белінкова.
1990 р.