Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Процеси і п’єси

Аркадій Белінков

Йшов час. Йшли процеси і п’єси. Пройшов процес “Промпартії”, пройшла п’єса “Список благодіянь”. Йшов час. Прийшли нові процеси. У зв’язку з новими процесами з’являється велика кількість нових художніх творів. Серед них надзвичайно помітне місце займає сценарій Юрія Олеші “Помилка інженера Кочіна”, написаний за п’єсою братів Тур і Л.Шейніна “Очна ставка”, – за однією з перших і найзначущих п’єс, що заклали чудову традицію зображення на радянській сцені морального лику шпигунів, шкідників, зрадників і диверсантів, які буквально наводнили нашу країну.

У зв’язку з останньою обставиною потрібна кількість злочинців потрапила до в’язниць і таборів, а окремі типізовані представники – на сцену. Зображення цих негативних персонажів у яскравому світлі рампи й виносних софітів було необхідним для того, щоб дати можливість народові безпомильно визначати у кожному перехожому, сусідці, у батькові з матір’ю і особливо жінкам у чоловіках, чи звершили вони вже зраду та шпигунство, чи в них поки що в наявності тільки відповідний грунт.

Типізовані представники, не покладаючи рук, фотографували креслення, пускали під укіс поїзди, чинили терористичні акти, підривали мости, зваблювали нестійкі елементи і зраджували вітчизні.

У рідкісні хвилини відпочинку вони тремтіли від страху і зневажали країну, яка їх вигодувала, виховала, одягла, умила й дала вищу освіту.

Це було мистецтво щирої життєвої правди.

Рік 1937 був добре підготовлений, і серед того, що його підготувало, був розгром вульгарного соціологізму, який ще в певній мірі залишався охоронцем ідей чи принаймні надій революції. Вульгарний соціологізм був зім’ятий шовінізмом, патріотизмом, який розв’язав руки тим, хто не любив революцію, але обожнював вітчизну. Обожнювання вітчизни було в декого виражено так сильно, що навіть давало можливість не звертати уваги на те, що в свій час відбулася революція. Залучення енергійних кадрів до творчої праці дозволяло тепер робити все, що завгодно. Досвід наступного десятиріччя показав, що можна зробити з любові до вітчизни.

Розправа з вульгарним соціологізмом чинилася одночасно із знищенням опозиції, тому що вульгарний соціологізм був одним з проявів опозиції. Система, що виникала – без опозиції, без опору – давала можливість загарбнику, не боячись кари, робити все, що йому заманеться. А в таких випадках хочеться тільки одного: авторитарної необмеженої влади, обожнювання й захоплення.

За цих обставин потрібні були справжні, серйозні ідеї, і вульгарний соціологізм з його космополітизмом, романтизмом у політиці, широкими концепціями, тупим доктринерством, польотами над реальним життям, цілковитим нерозумінням психології людей і вимог століття, був смішним і неоковирним, як інтелігент у сюртуку й пенсне, що вискочив на хокейне поле у гострий момент гри. Починалося справжнє ідейне життя з реалістичним поглядом на оточуючу дійсність, зі справжньою любов’ю до народу, з рішучим поверненням до традицій, обожнюванням великого історичного минулого, встановленням свого непорушного пріоритету у всіх галузях знань, з опльовуванням всього чужоземного, з глибокою повагою до зброї, схилянням перед знаками відзнаки, з категоричною вимогою послуху і з різким збільшенням кількості слів, які з цієї пори (як в епоху синодальної друкарні) почали писати з великої літери.

Не дивлячись на нестерпну відразу, що викликає вульгарний соціологізм, він, без сумніву, не мав переваг концепції, що його змінила. Його роковий недолік був у тому, що він виявився неспроможним у якості загальнонародної ідеї. Для цього він був занадто інтелігентним і нереалістичним. Він міг зруйнувати культуру країни, наводнити світ лиховісними фантазіями, але відігравати загальнонародної ролі він не міг. Він не міг стати ані огидним, ані улюбленим для більшості людей, тому що не годен був вийти з редакцій журналів, академічних аудиторій, інтелігентських дискусій і науково-дослідних кровопролить. Він борсався між реальним знищенням традиційних інституцій і нереальним створенням фантастичних. Для того, щоб згуртувати довкола себе населення велетенської країни з дуже тяжкою історичною спадковістю, яка поняття не мала про демократію, витерпіла світову війну, революцію, громадянську війну, колективізацію, індустріалізацію, знищення опозиції, встановлення однопартійної системи й диктатури пролетаріату, було недосить космополітичних і класових абстракцій вульгарного соціологізму, який виглядав миршавим, незрозумілим і непринадним. Зрозумілими і принадними були великі традиції, визначне історичне минуле, часті нагадування про схиляння перед народом, салюти у зв’язку з приєднанням одвічно російських земель, які надзвичайно імпонують народному почуттю.

Нічого цього дати народові вульгарний соціологізм, звісно, не міг.

Великі традиції й салюти викликали гостру потребу в ідеальному герої.

Розрізнені частини трепетної мрії про такий наочний посібник почали складатися у єдине ціле. Трепетна мрія міцніла, і, набравши сили, стала викладати художній інтелігенції законні вимоги, тому що таке явище, як ідеальний герой (який нещодавно здавався зовсім нікчемним), вже виникло в житті. А мистецтво, звісно, все ніяк не могло його злапати.

Вульгарний соціологізм, природно, з огидою відвертався від ідеального героя. Оперуючи тільки космогонічними абстракціями і перекресленням світової історії, він в кращому разі міг уявити собі його або в образі Людини з науково-фантастичної поеми Горького, або в образі фосфоричної жінки з сатиричної комедії Маяковського […]

Вульгарний соціологізм був скептиком, але хвальком не був. Він говорив, що країна живе погано, що відстала вона у промисловості на півстоліття від Заходу, що сільське господарство розорене, і мистецтво в нас так собі (а інколи й підлувате), та коли визріє нова людина, очищена від скверни первісної орди, рабовласницького суспільства, феодалізму і капіталізму, то все буде гаразд.

Нова концепція заявила, що громадяни вже дозріли, очистилися й відмилися, і на цій підставі цих же, недооцінених вульгарним соціологізмом людей, ту ж промисловість, те ж сільське господарство й те ж мистецтво слід вважати прекрасними.

Але вульгарний соціологізм не довго був інтелігентом на ковзаючих ногах, що потрапив на хокейне поле. Програвши матч, він не пішов з поля. Він прискаленим оком обдивився довкола, зрозумів, врахував і, штовхнувши сусіда, потроху пішов грати далі, і з великим успіхом почав одержувати перемоги, добре пристосувавшись до останніх правил, часто серйозно на них впливаючи, коли треба – поступаючись, коли можна – захоплюючи нові землі.

Вульгарному соціологізмові було байдуже, хто винайшов трактор і де саме знаходиться батьківщина слонів. Навпаки, йому навіть вигідно було, щоб трактори і слони з’явилися на Заході, бо це зайвий раз доводило перевагу капіталістичного засобу виробництва над феодальним. Але державі, котра вважала за потрібне тримати свій народ у стані мобілізаційної готовності, треба було запевнити цей на все готовий народ, що це він винайшов трактор, що слони вперше завелися в околицях міста Калуги, і через те такому народові є що захищати. І він буде захищати і розгромить усіх зовнішніх і вже, безумовно, внутрішніх ворогів. А за африканських слонів чи за американський трактор, чи за свого ж таки князя Володимира, якщо він не є національним героєм, а представником самодержавства, нікому воювати чи перевиконувати план не охота.

Нічого цього вульгарний соціологізм, звісно, не розумів. Ідеї космополітизму він вважає “великими” і віншує “проповідників” цих ідей […]

Розуміючи, що боротьба за великі ідеї космополітизму, без сумніву, приведе до повної перемоги, хоча потрібно буде ще дуже багато сил, щоб покінчити з монархістами, шовіністами, націоналістами, антисемітами, мілітаристами та всілякою іншою сволотою, вульгарний соціологізм підходив до цього питання з відчуттям великої відповідальності і впроваджував концепцію за малим два десятиліття скрізь, де тільки вдавалося […]