“Олеша замовк”

Аркадій Белінков

Історія викинула людину у глухий завиваючий Всесвіт і полишила на довгому, льодяному, пронизливому вітрі.

Як небагато потрібно було для того, щоб Юрій Олеша став прекрасним письменником.

Для цього треба було, щоб він покинув писати.

Принаймні те, що створює лише ілюзію оригінальної думки.

Юрій Олеша не був прекрасним письменником.

У нього не було сил і сміливості протистояти обставинам і “хранить гордое терпенье”.

Обставини одержували від Юрія Олеші все, що хотіли.

Юрій Олеша хотів подобатися.

Тоді відбулося щось дивне – всі почали стурбовано шепотіти: “Олеша замовк” […]

Він замовк не тому, що бачив щось, чого не бачили інші, але тому, що він просто не вмів так нестямно, самовіддано, невтомно, фантастично, фанатично, з таким ентузіазмом і захопленістю, з такою винахідливістю і кмітливістю, захлинаючись від самовідданості, досить часто бачити те, чого насправді такою повною мірою ще було. Він просто не вмів це робити досить добре, ну, як деякі люди не вміють добре пиляти дрова або пірнати в ополонку. Юрій Олеша за станом здоров’я не міг робити те, що могли інші його побратими по перу.

Це був трудний час. І трудність його була не тільки, в тому, що трудними були завдання, які він ставив, а в тому, що дуже часто ставилися невірні умови.

Але кожна епоха вибирає те, що їй потрібно, і це важке десятиліття обирало найбільш молодих, сильних, здорових, тих, хто проявляв тенденцію дальшого зросту.

Юрій Олеша не був обраний епохою, тому що не міг виконати її завдання.

Епоха шукає тих людей, що підходять. Як хазяїн, вона бере на роботу тих, хто не буде задарма їсти свій хліб.

У різні часи історія потребує різних людей.

Юрій Олеша не був письменником, придатним для історії 1940-х років.

Більше як на 1930-ті він не тягнув.

Історія 40-х років шукала інших людей.

В ці роки жили люди, які вважали, що задача письменника полягає в тому, щоб, не гребуючи нічим, а якщо треба, то навіть йдучи на серйозні злочини, виховувати читача […]

Я написав книгу, у якій спробував розповісти про те, що радянська влада може розтоптати все. І робить це особливо добре тоді, коли їй не чинять опору. Коли їй чинять опір, вона може вбити, як вбила Мандельштама, може піти на компроміс, як пішла із Зощенко, і відступити, якщо з нею борються художники, які не поступилися і не здалися, – Ахматова, Пастернак, Булгаков, Солженіцин.

Юрій Карлович не чинив опору радянській владі […]

Отже, Юрій Олеша за двадцять п’ять років мовчки надрукував і перевидав сто шістдесят два твори.

Надрукованого й перевиданого у “роки мовчання” вийшло у 8.4 рази більше, ніж було оприлюднено у роки, котрі в історії російської літератури звуться “епоха ренесансу у творчості Юрія Олеші”.

Це менш ніж Гете (143 томи), менше, ніж Вольтер (97 томів) і Лев Толстой (90 томів), але майже стільки, скільки Є.Пермяк та Олександр Підсуха […]

Юрій Олеша не пережив найстрашнішого нещастя, яке може судитися письменникові: заборону говорити людям те, що він знає про них.

Все інше письменник може пережити: голод, катування, загибель ближніх, тюрму, несправеддивість, невизнання, наклепи, тортури, розбиті надії.

І тому що справжній письменник не може пережити тільки мовчання, тільки затиснуті залізом губи, а все інше пережити може, то він за порушену мовчанку приймає голод, катування, загибель ближніх, тюрму, несправедливість, наклепи, тортури, невизнання, розбиті надії.

Оскільки Юрій Олеша говорив людям все, що вважав за потрібне, і ніколи не знав ніяких заборон, то представлення його до почесного звання заслуженого страждальця республіки позбавлене будь-яких підстав.

Його треба представити до іншого звання: улюбленого умільця шановної публіки.

Насправді: товариш Руссель з ЦК партії терміново вимагає повернути в даний момент карусель.

Юрій Олеша повертає.

Потім цього товариша розстрілюють, і товариша Руссо призначають на його місце. У ще не розстріляного товариша зовсім інше ставлення до цього моменту. Він вимагає негайно повернути колесо.

Юрій Олеша повертає.

– Повернем истории карусель,

Как сказал Жан-Жак Руссель.

– Товарищ, не Руссель, а Руссо.

– Хорошо, повернем истории колесо.

Він завжди в усією його літературою повертав туди, куди наказують. І тому він і вся його література півстоліття крутять карусель і колеса історія. І кожен новий круг приносить страждання, біди і горе людям цієї приреченої країни.

Юрій Олеша друкував все, що писав. Він не друкував тільки те, що не написав.

По його смерті завершується і друкується все, що він сам не встиг завершити і надрукувати.

Він не пережив найстрашнішого нещастя, яке читачі вигадали для письменника: не давати йому говорити.

Всі інші біди письменник може, а багато чого й мусить витерпіти.

Але ж їх і не було.

Його читали з захопленням, писали про нього з піднесенням, шанували, співчували, аплодували, переказували його слова, розносили його дотепи, вигадували їх за нього […]

Його просили писати, його молили друкувати, і він писав і друкував. У нього не було конфлікту з суспільством, в якому він жив. Він не зазнав невизнання: його вірші в “Гудке” зробили йому славу, його перший надрукований роман викликав сенсацію. Він не знав сімейної трагедії і не пережив голоду, тюрми, невизнання, наклепів, тортур, несправедливості. Але розбиті надії йому довелося пережити: за деякими даними можна вважати, що він розраховував з часом замінити Льва Толстого в російській літературі і, крім того, одержати орден “Знак пошани”. Але ці надії не справдилися. Ані перша, ні тим паче друга.

Збереглося одне історичне свідчення, яке я наведу.

Кращий знавець життя й творчості Юрія Олеші Л.Славін, досліджуючи ці питання, до певної міри наближується до висновків, схожих з моїми:

Він прагнув шуму довкола себе, щоб на нього показували пальцем на вулиці, як на Толстого: “Ось Олеша!”

Його обійшли орденом. Він страждав (Славин Л. Портреты и записки. – М.: Сов.писатель, 1965 г., с. 14).

Юрій Олеша, бувши уже немолодою людиною, з усією серйозністю вдивився у пройдений ним творчий шлях. Він побачив, що тільки тепер може нарешті позбутися своєї інтелігентності, поквапитися з перебудовою, яка йому вже в цілому була ясна, й узявся хоч і з великим запізненням, але з величезним зарядом енергії за творчу роботу. Результати з’явилися незабаром: саме в ці роки і було створено величезне число творів, яке трудно перелічити і яке одразу ж перетворило Юрія Олешу з сумнівного хитливого попутника в одного з найяскравіших і найхарактерніших представників радянської літератури епохи розквіту.

Всього цього він досяг тільки тоді, коли твердо встав на горло своїй власній пісні і двадцять п’ять років, не сходячи, простояв у такій позі. 71.43% свого творчого життя чудовий письменник був непохитно упевнений, що найголовніше в мистецтві – це твердо стояти на горлі власної пісні і в цій позі створювати високохудожні й зрозумілі народові твори. Принциповість, послідовність і суворе проведення ноги у взаєминах художника і оточуючої дійсності при беззастережному і точному виконанні відповідних вказівок створювало передумови для подальшого розвитку. Все, що відбувалося довкола, говорило, кричало, тупотіло ногами і з невблаганною переконливістю доводило, що праця художника може мати хоч якусь цінність тільки в тому разі, якщо він усім серцем і на обидва вуха слухатиме те, що йому говорять. Але надто пізно він збагнув, що треба облишити цю інтелігентську манірність, оце “у мене, знаєте, власна думка” і т.ін. Надто пізно… […]