Смерть поета
Аркадій Белінков
В останні роки життя письменник почав розуміти несправедливість і заслуженість своєї сумної долі.
Він зрозумів, що приречений, і зрозумів, що здача була загибельною й безплідною […]
Людина сама, сама себе знищила. Адже ж дав їй бог талант: не великий, але все ж таки талант органічний і своєрідний, дав розум, не широкий, але проникливий, дав спостережливість, темперамент, іронічність, яскравість. І все це вона сама знищила, сама, через боягузтво, через копійчаний розрахунок, нікчемне марнослав’я, через те, що не вистачило сил вистояти перед лавиною небезпек і струмочком спокус. Але ж були чудові письменники, що вистояли. Адже вистояли Ахматова, Мандельштам, Пастернак, Булгаков, не поступилися, не спокусилися, не злякалися. Юрій Олеша не був чудовим письменником.
Він не тільки не вмів вистояти, але йому не було за що стояти […]
У кожного художника мовчання завжди пов’язано з найважчими обставинами, і коли дослідника цікавлять не тільки твори, але й історія літератури, він не може обмежитись аналізом лише того, що письменник написав.
Між “Трьома гладунами” і “Суворим юнаком” лежить десять років, і в ці десять років були написані всі значні твори Олеші.
Двадцять шість років прожив Юрій Олеша після “Суворого юнака”.
Про ці роки тяжко писати через погану літературознавську звичку думати не про літературу і долю письменника, а лише про твір.
З такої точки зору говорити про це двадцятишестиліття немає особливої потреби, тому що кращі твори були написані у попередні роки. Тому, коли раніше мова йшла про значні твори мистецтва, то в цьому розділі говориться про інше.
Це інше має не менше значення і являє не менший інтерес, ніж художні твори.
Це інше – трагічна доля письменника, який зробив все значне у перші роки свого шляху. В ті роки, коли письменник ще мав можливість робити те, що він вважав за потрібне. Але Юрій Олеша ніколи не зловживав цією можливістю. Ніколи Юрій Олеша не написав рядка, який би зазіхав на думку останнього газетного номера. Все гарне і все погане, що написав Юрій Олеша, було написане за рішенням інстанцій, які знають, як треба писати. Мелодія, яку висвистував на своїй зворушливій флейті Юрій Олеша, ніколи не розходилася з тією, котру трубив, дмухав, бив весь симфонічний оркестр під керівництвом зміняючих один одного кормчих, корифеїв, водіїв, всеросійських заводіїв і хірургів […]
Якщо покласти історію літературної творчості Юрія Олеші поруч з історією радянської літератури, для якої він так багато зробив, то стане ясно, наскільки точно Юрій Олеша повторив гори й прірви свого століття, як обидва вони – письменник і його література – писали гарно або погано в гарні або погані роки.
Він був слабким, ницим, талановитим чоловіком, і він нічого не відкрив, чого не відкрила б історія літератури, чого не відкрили б за нього. Він не заперечував часові, ні в чому не наполіг, ні в чому не переконав нікого. У нього не було свого певного й незалежного погляду на світ і не було рівних відносин зі світом. Він не сперечався зі Всесвітом. Він лише прагнув потрапити у гарний полк.
Я розповів вам про смерть поета.
Юрій Олеша помер так, як скорботно повідомляється у некрологах: “після довгої і тяжкої хвороби”.
Він хворів двадцять шість років, і коли розкрили його архів, ми стояли розгублені й перелякані, не розуміючи, як двадцять шість років жила ця людина, що померла після довгої й тяжкої хвороби безплідності, безпорадності, порожнечі й страху […]
На жаль, “Ні дня без рядка” – це не роман, це роман, що не удався, про який письменник, борсаючись у відчаї, мріяв, молив, і який не міг удатись.
Що ж вийшло? Рядки, уривки. Іноді прекрасні, іноді незначні. Життя день у день, неясна надія, фізіологічна потреба писати, звичка писати, страх від того, що він вже не може писати, ні дня без рядка. Людині, яка колись (у ті далекі часи, коли були щирість, сміливість, концепція, надія і дозвіл) могла гарно писати, яка розгубила все і згодилася на все, нічого не лишилося […]
Для роману або іншого закінченого твору потрібна концепція, або, якщо її вже нема, то безстрашність сказати про це, писати про себе, про людину, яка падає, гине, чіпляється за життя, задихається і спливає кров’ю. І це також концепція.
Але Юрій Олеша слухати не хотів про безстрашний опір і поняття не мав. про те, що після здачі настає загибель.
Не дуже значна людина не мала безстрашності, не могла написати роман і не могла вести значну розмову. Але, не стомлюючись, вона шукала виправдання тому, що не в змозі створити щось велике […]
Юрій Олеша побоюється, що написав щось таке… другий гатунок. Записочки, уривочки… Він же знає, що це не те. Те – це роман. От Катаєв – це роман, тут є про що говорити. Адже разом пацанами на Молдаванку бігали. А в кого оцінки були кращими? А вірші? У кого була тонша душевна організація? А метафори? Нема про що й говорити. А тепер Катаєв дивись-но… фу-ти, ну-ти… Не займай! Зібрання творів, дача, машина… Е-ех… Все сам, все сам… У всьому сам винен, ідіот нещасний. Припустився помилки. Хай їй грець, тій помилці. Все життя споганила. Дуже потрібні були ці його інтелігентські переживання в таку епоху. Ви подумайте, у такий час, коли з-під живого підошви вирізують, коли один за одним будуються такі заводи, такі домни, замість того, щоб одразу крокувати в ногу і давити всіх, він робив вигляд, що в нього переживання. Він, ви чуєте мене? він, а не епоха обирає, він, ви чуєте? думає – сприймати радянську владу із застереженнями чи без застережень. Ви розумієте? А треба було топати навпростець і ще з вулиці горлати: “Я перший, я, відступися, падло, я захопив!” Це ж та ж Молдаванка. Не хочеш жити по правилу? Ну й біс з тобою. Спустимо в каналізацію. Так тобі і треба, ідіот нещасний. От Катаєв, прошу – зібрання творів, дача, машина… А що він зробив? Що, я вас питаю? Що в нього за душею? Домни? Чи, може, метафори? Ні, брате, метафори мої не переплюнеш. Але ж устиг-таки, сволото, крокував в ногу. І – прошу. Дача, баби, ікра, машина. Крокував, сволото. Мені не сказав, а сам крокував. Не міг сказати, сволото. Сам, сволото, крокував, а мені не сказав. Дача, сволота, баби, сволота, ікра, сволота, машина, сволота, повне зібрання творів, сволота […]
А крутив він працьовито і довго. Вергав важкі теки, переробляв фрагменти. У нього були навики, відмінна техніка, технологія, майстерність, працьовитість, посидючість, уміння володіти собою, звичка напружено працювати.
Все було, не було лише одного: значної особистості. А без цього у художника самовираження немає значного мистецтва. Тільки з марнославності, від ненаситної жадоби успіху і заздрості гарні книги написати не можна.
Багато чим обдарувала його природа. Не дала лише безстрашності. Безстрашності написати, що лицемірство, боягузтво, поступки, спроби обдурити себе й інших не принесли вигоди, що нічого з усього цього громіздкого діла не вийшло, що відбулося найстрашніше, що може трапитись з талановитою людиною, непоправне, незворотне: він вже не тільки не міг видати те, що хотів, але він вже не міг нічого написати, що би не можна було видати.
Все було скінчене.
Не було лише сил зізнатися в тому, що все скінчене.
Він міг говорити все, що завгодно. І він говорив і писав те ж, що говорили й писали інші. Не краще і не гірше за інших. І все, що він робив, було не краще і не гірше за те, що робили інші незначні люди. Й інші люди були винні не більше і не менше, ніж Олеша. І від того, що їх було багато, вони не були винні менше. І вони говорили підлі і злісні нісенітниці, тому що не розуміли, що говорять, тому що безглуздо вірили в те, що їх змушують говорити, тому що боялися мовчати, тому що їм було вигідно це говорити.
Юрій Олеша був незначною людиною, такою, як більшість людей, він був не гіршим і не кращим за інших. І він повторював разом з ними підлі й злісні нісенітниці й тому, що не розумів, й тому, що вірив, й тому, що змушували, й тому, що боявся мовчати, й тому, що це було вигідно говорити.
Він писав:
Ті, кого зараз судять, були прямою агентурою фашизму. Що можна сказати ще? Яка вина може бути страшнішою? Ці люди виховували молодців з револьверами, їм потрібні були люди-маузери.
В кого вони повинні були стріляти? В керівників партії і уряду. Вони замахувалися на Сталіна. На велику людину, сили якої, геній, світлий дух спрямовані на одну турботу – турботу про народ.
Ми, художники, мусимо особливо заплямувати цю сволоту. Ми – пов’язані духом з великими художниками минулого. Ми – нащадки благородних, закоханих у народ людей.
Люди, яких зараз судять, викликають огиду. Особливо коли думаєш про прекрасний народ Іспанії, котрий бореться з фашизмом, про інтернаціональні бригади. Особливо коли думаєш про те, яким ясним став зараз світ, коли говориш собі: я належу до прогресивного людства.
Особливо коли згадуєш хвилювання, яке відчував перед радіорупором, слухаючи слова великого, спокійного, сповненого відчуття правоти вождя.
Ніхто й ніщо не перешкодить народові жити, перемагати, добиватися щастя! Всі вороги його будуть знищені! (Олеша Ю. Фашисты перед судом народа. – Литературная газета, 26 января 1937 г.)
Він все міг сказати. Тільки одного він не міг сказати нізащо: що він пустий, німий, мертвий […]
Жити було нестерпно тяжко. Він і знати про це не хотів. Він думав, що все від того, що немає грошей, що не дали ордена, Катаєв, всякі дурниці. Він думав, що там скажуть, як слід до нього, автора найкращих метафор Російської федерації, ставитися. Може, просто треба дужче крутити корбу?
Людовік 14-й помер через тридцять сім років після тріумфального Німвегенського миру. Тридцять сім років великий завойовник, людина, що звикла до незгасного успіху, ниділа у Версалі, де осипався тиньк […]
Двадцять шість років прожив Юрій Олеша після своєї останньої справжньої перемоги, після свого оглушливого, як удар по голові, тріумфу – “Суворого юнака”.
Це можна порівняти тільки з положенням французького короля. Багато що їх зближувало. Один був королем, з ніг до голови заляпаним претензійними віршиками (в роки Расіна!), другий був королем метафор. Обох зближував тиньк, що осипається.
Жити було важко, ще важче було в цьому зізнатися і вже зовсім неможливо було зізнатися (хоча б самому собі), чому так важко. Але він знав, що зайшов надто далеко, що надто багато уступив, що його слабка, ница воля без опору здалася страху, марнослав’ю, умовлянням, нікчемному успіху. Після “Суворого юнака” можна було повернутися до “Заздрості”, лише перекресливши все написане за двадцять п’ять років. Життя проходило, зашпортуючись, кашляючи, буркотячи, інколи починало тупотіти ногами, галасувати, кидати книжки, бити посуд. Художник водив очима по свойому життю, і червоні од безсоння очі бачили на ньому не тільки благородні шрами, одержані у справедливих війнах за звільнення російської літератури, але і плями зради […]
Для того, щоб художник вже після здачі й загибелі створив кілька прекрасних уривків, мусіли звершитись непоправні історичні руйнації.
Юрій Карлович Олеша був людиною, яка нічого сама не робила. Він лише плив у історичних обставинах, з природною вишуканістю загрібаючи веслом.
Його останні твори вийшли кращими за ті, що він писав раніше лише тому, що йому дозволили зробити ці твори кращими.
Якби йому дозволили зробити прекрасні рядки на двадцять п’ять років раніше, то він погодився б зі ще більшим задоволенням. А якби йому взагалі дозволили стати чудовим письменником, то, можете не сумніватись, він якнайохочіше прийняв би цю пропозицію. Але йому такої пропозиції не зробили, і тому чудовим письменником він не став. Він думав, що для того, щоб опанувати професією чудового письменника, треба, не покладаючи рук, творити видатні метафори. Він не розумів, що потрібні важливіші речі: сміливість не слухати натовп, все вирішувати самостійно, готовність до щохвилинної загибелі, відповідальність за все людство, упевненість в тому, що коли доводиться обирати між рабством і смертю, то треба обрати смерть.
Чому ж Юрію Олеші вдалося написати кілька дуже гарних рядків?
Тому що обставини дозволили Юрію Олеші написати перед смертю кілька прекрасних рядків: вже не було сил не дозволяти все. Були відбірні кадри літературних критиків з атомними боєголовками, були ветерани-лисенківці, які не пошкодували сил у боротьбі за знищення сільського господарства країни, були найкраще в світі метро і “Анна Кареніна” у МХАТ, Євтушенко в “Юності”, Кочетов в “Октябрі”, але не було вже сил змусити окремих студентів Стоматологічного інституту і торфового технікуму, захлинаючись від захоплення, вивчати “Марксизм і питання мовознавства” […]
Звичайний середній письменник у гарних обставинах пише краще, ніж у поганих, і достоїнства середньої літератури в гарних обставинах теж набагато вищі.
У надзвичайно поганих умовах починають діяти інші закони. Ці закони знищують звичайне, але достойне мистецтво, засновують катівське, брехливе, підлабузницьке і залишають лише декілька опалених, великих художників, тобто таких, що вистояли, з огидою відсахнулися від катівського, брехливого, підлабузницького, вигідного мистецтва […]
В долі мистецтва важку, але не винищувальну роль відіграє тиск на нього чавунного, носорожачого самовладдя. Знищення мистецтва починається тоді, коли припустима опором матеріалів межа тиску буває порушена. Духовне життя і моральні традиції суспільства руйнуються, коли держава одержує безроздільну, погибільну перемогу над усім рослинним, тваринним і розумовим життям, і навалюється не звичайна реакція із звичайними утисками, обмеженнями і зазіханнями, а реакція спопеління.
Реакція спопеління – це не та, яка затикає роти (таку люди не раз скидали з себе), а та, котра змушує ці роти зяпати у захопленому обожнюванні.
Тоді мистецтво закінчується і починається художнє оформлення великих подій. Мистецтво набуває форми величезних тріумфальних луків, переможних епопей, оглушливих ораторій та інших видів завоювання, упокорення і знищення сердець.
В епоху такої реакції суспільство поділяється на три частини (межі частин рухливі): катів, їхніх помічників (тобто тих, хто не заважає катам) і знищуваних.
Властиво, таке членування притаманне будь-якій (тобто звичайній) реакційній епосі. Але в епохи безпробудної реакції (тобто повної ротів, котрі вважаються роззявленими не з голоду, а від захопленого обожнювання) відбувається рішучий перерозподіл всередині частин, в результаті чого кількість катів і помічників на душу населення різко зростає.
В такі епохи виникає обширна науково-дослідна література про свободу, що належить перу помічників катів і дає, нарешті, можливість зрозуміти, чому люди мусять побільше посміхатися і поменше розмовляти.
Не дивлячись на великі зусилля і великі успіхи в цій галузі, інколи залишаються люди, котрі вважають, що свобода має бути така: право говорити про те, що Іван Грозний убивця, до того, як про це, зваживши усі за і проти, повідомлять у газеті, не виключивши можливості, коли знадобиться, повідомити про те, що Іван Грозний був великий гуманіст.
Чому в одних людей є право говорити, коли вони знайдуть це потрібним, що Іван Грозний убивця, а в других цього права нема?
Що ж тоді значить рівність людей?
Чому начальник відділу культури Фрунзенського райвиконкому міг сказати, що Іван Грозний убивця, а я повинен був мовчати про це відкриття, хоча зробив його набагато раніше?
Хіба начальник відділу культури Фрунзенського райвиконкому краще за мене знає історію? Хіба він розумніший і освіченіший за мене? Можливо. Нього я не знаю і з цим не сперечаюсь. Але ж право на відкриття дається не тільки освіченим і розумним і навіть не за визначні заслуги. Це природне право кожної людини, фізіологічна реальність, така ж, як язик у роті, руки й ноги, право рухатись, дихати, їсти […]
Чому начальник відділу культури Фрунзенського райвиконкому вирішує, що в даний момент слід говорити про видатні морально-політичні якості Івана Грозного, а в другому кварталі ц.р. слід діткнутися деяких недоліків?
Юрій Олеша почав писати в ті роки, коли ще можна було обирати, принаймні, для себе. Ще не трапилось того, що позбавило людей можливості вибору: ще не було співучасті. Співучасті словом, ділом, примиренням з тим, що відбулося. Ще не було вигоди і страху.
Такої вигоди, котра була б невідбивно принадною, і такого страху, котрий лишав би сили тільки для обожнювання.
Була жага свободи в “стране рабов, стране господ”, впевненість людей у суспільному переустрої, і непомітна швидка підміна одного ідеалу іншим, таким, що його спочатку можна було начебто не помітити, а потім змиритися з неможливістю щось змінити і, змирившись, злякавшись, з ним погодитись. Люди думали, що це й є революція, а насправді це вже була післяреволюційна держава.
Юрій Олеша завжди помилявся тільки з начальником відділу культури Фрунзенського райвиконкому.
Самостійно помилятись він не дозволяв собі ніколи […]
Життя злидарів у рабстві часто було ситнішим і легшим за життя на волі, голодне і тяжке. І люди, що потрапили у рабство, інколи тихцем раділи з ситого життя і культурного суспільства.
Свобода помирати під мостом їм зовсім не здавалася такою притягальною, як це інколи представляється зі сторони людям, які не знають життя.
Тому бідні голодні люди, що потрапили у рабство, інколи віддавали перевагу ситій неволі. Шість років закінчувались, але вони не квапились додому.
Якщо ж він скаже тобі: не піду я від тебе, тому що я люблю тебе і дім твій, тому що добре у тебе…
Переможці з презирством ставилися до добровольців, до рабів за власною волею.
Для того, щоб відрізнити їх від вільних людей, що потрапили в шестирічне рабство, їм проколювали вухо шилом.
…не піду я від тебе… тому що добре у тебе… То візьми шило, і приколи його вухо до дверей; і він буде рабом твоїм повік (Второзакония, гл. 15, ст. 12 – 17)
Кажу вам: зневажайте не пораненого полоненого, не переможеного борця, не людину, народжену у неволі, не мужа, що пав у нерівній борні, але зневажайте того, хто обрав неволю. Бо він проміняв головне, що дано мислячій плоті – свободу – на мізерну подачку свого пана.
Господи, дай розуму людям, полоненим, боржникам, добровольцям, старшинам, що зосталися на понадстрокову службу; навчи їх, і, можливо, збагнуть вони, що в рабстві нема ані щастя, ані радості, ані спокою, і що ні солодкі страви, ні інші плоди землі не милі там, де немає свободи, і де немає свободи, там немає любові, радостей життя, солодких плодів землі і високого духу.
І якщо людину перетворили у раба і вона забула, або не знає, або не хоче знати, що вона раб, то доля його і його дітей ще гірша за долю раба, котрий знає, що він раб і шукає засобу звільнитися від ярма свого, від кайданів своїх.
І тому Мойсей сорок років водив свій народ по пустельних пісках, не відпускаючи їх у доми свої, щоб народилось нове плем’я вільних людей, які не знали ярма, і кайданів, і батогів.
Людина з проколотим вухом писала свої рядки, і вона, й інші люди з проколотими вухами не розуміли, що тільки вільна людина може створити гарні рядки та інші плоди земні, й радості життя, і любов, і щастя […]
Треба бути сміливою людиною, щоб мати талант.