“Збирайте металобрухт!”

Аркадій Белінков

Всі міркування про мову художника якось одразу втрачають для мене ціну, коли стає ясним, що вони не йдуть далі міркувань про мову. Мова – це вираз свідомості, думки, і мізерна мова виражає мізерну думку. Люди, що говорять чахлою, мізерною, змученою, сухотною, миршавою й зляканою мовою, це люди чахлої, мізерної, змушеної, сухотної, миршавої й зляканої думки, життя, долі. І вчити цих людей треба не стилістиці, а порядності.

Олеша ще нічого не розуміє. Він не розуміє, що трапилось і куди завела його влада великого розуму.

Він вдається до способу, дуже поширеного в історії російської інтелігенції: до переоцінки цінностей. “Я став думати, – казав він, – що те, що мені видавалось клейнодом, насправді є злиднями” (Олеша Ю.К. Промова на першому з’їзді письменників. – Первый съезд советских писателей. – М.: 1934 г., с. 235).

З відчуттям глибокого внутрішнього задоволення письменник намагається показати, як жахливо він неправий і як далеко зайшов у своїх помилках.

Він вимагає звернути на нього особливу увагу. Він підкреслює необхідність врахувати всю серйозність аргументації, яку він наводить як доказ власної ницості.

Юрій Олеша умів і любив здаватись. В нього це так добре виходило, тому що репутація його була в прекрасному стані, виробнича характеристика у повному порядку, а якщо художник починає робити зненацька щось таке, то ми всі розуміємо, що це не він, а редактор, тяжкі обставини, голодні діти, хвора дружина. Деякі при цьому додають: а також слабка людська воля художника.

Коли у професійному, претендуючому на порядність тексті з’являється металобрухт, то не можна сумніватись, що художник подає сигнал біди. “Це не я! – кричить художник. – Це редактор, тяжкі обставини, голодні діти, хвора дружина”. Деякі додають: а також слабка людська воля художника.

Тоді я згадую полонених есесівців.

На допитах есесівці говорили, що вони гарні, нікого не ображали і поспішно витягали папірця.

Радісно і впевнено дістає есесівець папірця і кладе його перед майором.

На папірці написано:

“Справка. Выдана оберштурмбанфюреру СС Шпурре. Настаящим удаставеряю, што каспадин шкура атнасился ка мне очень даже замичатильна. Студентка 5-го курса Всесоюзной сельскохозяйственной академии Татьяна Кострова”.

Студенти, агрономи, медсестри, селянки, які закінчили й які не закінчили академії та школи, писали одні більш, другі менш грамотно, але ніколи – рідною мовою: людина без заздалегідь обдуманого наміру, який виникає під цівкою автомата, не напише “атнасился ка мне очинь даже замичатильна”.

“Очинь даже замичательна” в Олеші вимушені. Якби йому були створені соціальні умови, що стимулюють розвиток порядності, то Олеша б цього нізащо не зробив.

Але оскільки ці умови не були створені, то він зробив:

… Майбутнє світу будується у нас… Яке повноцінне усе життя нашої країни… Він загинув, рятуючи соціалістичну власність… Нехай це буде книга про славу, до якої нас привели російські брати… З кожним днем все більше переконуєшся у тому, що молодь нашої країни зростає…

Він думав, що як Тетяну Кострову, яка написала, що вона студентка 5-го курсу, його врятує підпис: “Юрій Олеша”.

Адже будь-кому зрозуміло, що Юрій Олеша так писати не може, не стане.

І цей підпис рятував його. Принаймні в оцінці тих, хто робив ще мерзеннішу справу.

Це не він написав. Це редактор, тяжкі обставини, хвора дружина, голодні діти, слабка, хиренна його воля, боягузтво й душа раба, тяжка й гірка доля російського художника […]

Юрій Олеша діткнувся однієї з найрозробленіших у світовій літературі тем і запропонував свій варіант.

Юрій Олеша запропонував зробити навпаки. Нехай природа і цивілізація будуть у гарних стосунках. Подивимось, що з цього вийде.

Нічого визначного з цього не вийшло.

Річ у тім, що природа й цивілізація цікавили світову літературу не самі по собі, а лише як умовні позначки зовсім інших речей.

Цими зовсім іншими речами були природне право і глибоко ворожі йому станова монархія, церква, традиція, історичний прецедент, ієрархічна драбина, соціальна несправедливість.

А природа і цивілізація були тільки прапорами різних кольорів у боротьбі між людьми, які прагнули свободи, й абсолютизмом.

Був спір двох епох. Тези й гасла великої революції готувалися в кабінетах людей, які прагнули свободи.

Протиставлення природи цивілізації було таким значущим, тому що стверджувало суспільну боротьбу, свободу, рівність і братерство, гідність людини і неспростовну правоту санкюлотів, а згода вела лише до поважного міркування, що негаразд сидіти, склавши руки.

В усі епохи розкладу і розпаду, коли філософія знищена, економіка зруйнована, моральність замінена святенництвом, коли вже немає концепції, а є тільки релігія, в яку ніхто не вірить, люди, які стоять при владі, знищують все живе й мисляче, посилаючись на історичне право. А загнана, вигнана, розчавлена, вже зовсім, здавалось би, знищена жива й мисляча, ледь розрізнювана, здавалось би, назавжди зникла частина суспільства протиставляє тиранії, лицемірству, невігластву і самозакоханості природне право.

Але головним був не спір на історико-літературні теми.

Головним було те, що високий і чистий художник, а не підлабузник, збагнувши, задля чого він складав вільну хвалу, які висловлював почуття, і про що говорив мовою серця, втік від людей до звірів. (Є така соціологія).

Всі літератури світу порівнювали, хто кращий: людина чи звір.

Ситуація, в якій виникало таке питання, передвирішувала відповідь: звір кращий.

Звір кращий, тому що людина була ще гіршою.

Але з двох зол завжди стараються вибрати менше.

Про це розповідає античний міф, перський епос, арабська поема і європейський роман.

Рішучу перевагу звірові віддає Хакслі в романі “Мавпа і сутність”.

Були й інші твори, в яких засвідчена позитивна роль мавпи.

Еволюція знаменитого радянського письменника Юрія Олеші була дуже складною.

Юрій Олеша хотів бути свободною і чистою людиною (1924-1928) і якщо він когось обдурював, то лише себе самого (1928-1934), поки не збагнув, що бувають такі обставини, за яких краще обдурювати тільки інших (1934-1960).

І тому, коли у “Суворому юнаку” він дуже хвалив щось, що вийшло хиренним, злочинним і мерзенним, то зробив він це, злякано намагаючись запевнити себе в тому, що ці хиренні, злочинні і мерзенні речі насправді й є істинна і висока правда.

Закінчивши “Суворого юнака”, він перестав обдурювати себе. Він почав обдурювати інших.

Трагічна доля російського письменника. Коли йому стає дуже зле, він стріляється, йде вночі через вікно з дому, спивається, перестає писати.

Особливо тяжко несуть свій хрест ті, хто так старався, так старався завжди йти в ногу в часом (та ще при цьому навшпинячки).

Найнеприємнішим було те, що доводилось надто часто змінювати ногу. Але ж не всі можуть це робити легко й швидко, гуляючи, приспівуючи, граючи, наспівуючи, танцюючи, чвиркаючи і сякаючись […]

Юрій Олеша ніяк не міг стати по-справжньому метким автором, він часто плутав моду і забарвлення даного сезону, він не вмів зграбно лапати мимобіжне торжество і зривати квіти ефемерного успіху. І не зглядаючись на великі зусилля в цій ділянці, так до кінця йому і не вдалося порозкошувати.

В 1924 році він вірив у те, що “…всі ми будемо вільними” (“Три гладуни”).

В 1927 році він вірить у те, що “…цей новий світ, що будується, є головним, торжествуючим” (“Заздрість”).

В 1932 році Юрій Олеша твердо переконаний в тому, що “…попереду блискуче майбутнє” (Необходимость перестройки мне ясна: ответ Ю.Олеши кружку Дворецстроя. – 30 дней, 1932 г., № 5, с. 67).

В 1934 році Олеша вірить у те, що країна стоїть на порозі безкласового суспільства:

На 16 з’їзді партії, влітку 1930 року, було поставлено у порядок денний питання про безкласове суспільство.

Ці слова глибоко запали у мене в серці.

Я приходжу до 17 з’їзду партії з роботою, над якою стоїть натхненна ідея безкласового суспільства (мається на увазі “Суворий юнак” – А.Б.).

Безкласове суспільство уявляється мені як художнику суспільством, де людина живе поза грошовою залежністю від іншої людини (Олеша Ю. Литература – общее дело писателя и рабочего. – “Писатели 17 партсъезду”, М., 1934 г., с.166 – 167).

Нашорошено й занепокоєно розмірковує письменник про те, що таке безкласове суспільство.

Отже, ви згодні, що соціалізм – це нерівність?

– Це фашистське висвітлення комунізму.

Так сперечаються в “Суворому юнаку”.

Через десять років після роману про революцію, в рік, коли був написаний “Суворий юнак”, у вирішальний для історії російської літератури і тому – російської суспільної думки рік 1934 Юрій Олеша сказав:

“Влада генія… Це прекрасна влада…”

Повільно і незвично повертається на осі десятиліття в книгах Юрія Олеші.

Він повірив у те, що влада генія – це прекрасна влада.

Принаймні повірив у те, що в це необхідно вірити.

Він докладав величезні зусилля для того, щоб вірити. І часто вірив не без успіху.

Віра, острах, звичка, відраза до необхідності закреслити своє минуле, переляк перед самотою, боязнь злиднів, тремтіння перед тюрмою, надія на те, що все це, може, й не так, а коли так, то, може, вдасться перетерпіти, незвичайні і нечувані успіхи, штучна й безвихідна альтернатива – або ти радянський художник, або ворог, все це утворювало ситуацію, коли ще без гидливості можна було сказати (ледь прикидаючись, ледь злякавшись, ледь вірячи), що влада великого розуму – прекрасна.

Але йшли роки, і вийшло, що такою дрібкою обмежитись вже не можна.

На жаль, багато письменників вважало, що треба все більше писати про те, яка незвична, дивна, захоплююча, примітна і видатна влада великого розуму, який карає, знищує, добре розуміє, що творить, відкидає країну назад, руйнує її господарство, розкладає її суспільство, змітає її інтелігенцію, розтоптує її демократію, звісно ж, в ім’я процвітання її господарства, благоденствування її суспільства й розквіту її демократії. І чим більш кривавою і руйнівною була ця влада, тим щиріше й густіше слід було писати про те, що вона – прекрасна.

Повільно й невідворотно довгими язиками сповзала брехня.

Вона могла злизати громадську думку, проникнути в людське серце, залити, затопити країну, тому що проти неї не було виставлено ніякого з’єднаного опору.

Більш за все переслідувався саме з’єднаний опір.

Йшла методична та цілеспрямована розправа з усіма, хто думав інакше, аніж великий розум. І чим більше було знищено тих, хто думав інакше, тим більше нагромаджувалося влади в його руках.

Але люди ще не знали, як обрушиться на них ця лавина влади. Вони у щось вірили, у щось не вірили, боялися повірити, примовляли: “Подумати тільки, Петра Миколайовича сьогодні вночі узяли. І професора Буйновського також. І Семку-водопровідника. Просто в голові не вміщається. Щоб професор Буйновський також?.. Але з іншого боку, мене ж ось не беруть?” Наступної ночі узяли.

Люди не наважувались повірити у злодіяння, тому що воно здавалося безглуздим, тому що розповіді про нього були скомпрометовані джерелом – буржуазною пресою, тому що люди бачили, що у царській Росії не було нафтопереробної промисловсті, а тепер вона є, тому що літали краще всіх, вище всіх, тому що більше нічого не лишалося, як бути безмежно щасливими.

Люди готові були змиритися багато з чим, тому що в Європі фашизм обрушувався на тих, хто цінував свободу, зневажав громадську думку, розправлявся з будь-якими спробами опору, знищував євреїв, розстрілював письменників, розбещував інтелігенцію, закривав театри, забороняв книги, фільми, опери й симфонії. […] Налякані безвихідністю, люди думали:

У нас… весь рисунок суспільного життя надзвичайно злютований… Всі частини рисунку злютовані, залежать одна від одної і підпорядковані одній лінії (Олеша Ю.К. Великое народное искусство. – Литературная газета, 1936 г., № 17).

Боязнь знайти за допомогою одного ґанджу деякі інші змушувала шукати й знаходити виправдання тому, що само по собі, без зв’язку з іншими частинами малюнку, видавалося б несправедливим і неправильним.

Але брехня явилася не одразу на весь зріст і загриміла не одразу на весь голос. Вона зростала й роздувалася день у день, рік у рік, від перемоги до перемоги. Вона преподносилася, подавалася, просовувалася, всовувалася, втелющувалася, накидалася, просотувалася й вкручувалася не раз назавжди, як одноразова допомога, а як щомісячний заробіток за вірну службу.

Все це відбувалося не в один день, й ніколи соціологічні зміщення такої значущості не відбуваються в один день. Для цього мусило пройти стільки часу, щоб одні забули істину, другі ще не встигли її узнати, треті захиталися, а четверті були зайняті не істиною, а головним чином забарвленням даного сезону.

Повільно й невідворотно сповзали загальне захоплення й святкування. І невтолимо зростала впевненість у тому, що опиратися цьому неможливо.

Але ще раннім ранком епохи почали прокидатися люди, готові захоплено прийняти похмуре немовля, ентузіасти й доброхоти, годувальники й мейстерзінгери несправедливості.

Але залишалися люди, які намагалися опиратися або хоча б не брати участі в цій несправедливості.