“Помилка інженера Кочіна”
Аркадій Белінков
Визначні перемоги створили надзвичайно сприятливі умови для розвитку історичного процесу, котрий почався у 1937 році.
Грандіозні суспільні перетворення цієї епохи знайшли своє яскраве відбиття у творчості кращих радянських драматургів, романістів, сценаристів, фольклористів і фейлетоністів. Представники інших жанрів також створили величезну кількість художніх творів про те, що заважає і що допомагає народові остаточно збудувати щасливе життя.
В цей період збудувати щасливе життя більше всього заважали шпигуни, а допомагали слідчі.
Саме у зв’язку з цим разом з найкращими представниками творчої інтелігенції Юрій Олеша почав активно втручатися в життя, що призвело до створення сценарію “Помилка інженера Кочіна” за п’єсою братів Тур і Л.Шейніна “Очна ставка”, яка зривала маски зі зрадників і шпигунів, і стала вже класичною […]
Він плив у цій літературі, і він робив все те ж, що робили й інші, і навіть ще краще, і від того, що він робив все те ж, що робили й інші, тільки робив це краще за інших, він приніс російській літературі і російській суспільній самосвідомості більше шкоди, аніж ті, хто робив це ж діло погано. Але його падіння залишило слід тяжкої й гіркої біди, і залишило у пам’яті людей почуття, з яким проводжають передчасно загиблу значну людину, яка не встигла зробити свого головного діла. Це відчуття трагізму не зникає, тому що інші нічого не вміли робити, а він вмів. Він не робив того справжнього діла, яке він міг би добре робити, а він знав, що його справжнє діло – це великий спір поета й натовпу. Але він ухилився від свого справжнього діла, і тому від того діла, яке він робив, нічого не лишилося, окрім ілюзії чистоти й трагізму, а він робив те ж, що й ті, хто виховував і виховав в людях тупе самозадоволення, байдужість до засобів досягнення мети, зневагу до людської гідності, тупу покору, страх, сліпу віру, нетерпимість, огиду до демократії, лицемірство, ненависть до людей, які думають інакше, аніж вони.
Здавалось, що все вже скінчилося. Він одержав велетенську перемогу над сумнівами, цим нестерпним тягарем, характерним для його соціального прошарку з його трагічними переживаннями при досить благополучних наслідках, над безглуздими ліберальними уявленнями про демократію, навіть над метафорами, які відволікають широкого читача.
Це співпало з тим періодом розвитку естетики, коли було неспростовно доведено, що писати слід тільки на високому ідейно-художньому рівні. Заперечувати це могли лише незміцнілі уми, або продажні буржуазні писаки, або клінічні параноїки. Все, буквально все з усією переконливістю говорило: писати слід тільки на високому ідейно-художньому рівні. Не можна було уявити собі хоч один аргумент проти цієї ясної й простої вимоги, який мав би хоч тінь переконливості й не викликав би цілковитого здуміння у дитячих садках і верескливого реготу у науково-дослідних інститутах.
І Олеша зрозумів, чим все це може скінчитися, якщо він не прислухатиметься до голосу розуму і не зважатиме на безспірні й неспростовні аргументи.
І він став писати тільки на високому ідейно-художньому рівні.
І тоді виявилось, що його нові твори такі прекрасні через те, що в них нічого нема, окрім високого ідейно-художнього рівня.
Спочатку він відмовлявся, хоч абсолютно всі як двічі два довели йому, собі й іншими, що нічого іншого робити не можна, що виходу немає. А будеш писати погано, пропадеш ні за цапову душу. І це було доведено, суворо аргументовано і старанно обчислено.
Але виявилося, що в розрахунки і докази укралися непомітні, проте істотні помилки. Всі ці обчислення і аргументи не брали до уваги сильної людської волі, віри у свою правоту і свідомо ігнорували обчислення й аргументи, у яких була справжня істина, а не хвилинна вигода. Він не розумів, що не можна погоджуватися, не перевіривши, з тим, що схоже на двічі два, що геть усім уявляється абсолютно очевидним, з тим, що кричить тобі в ухо загальна думка. Певно, нічого очевиднішого аніж те, що Земля плоска, людство не знало. Й аргументи для доведення цього положення були такими переконливими, що їх, по суті, не треба було й висувати. Потім з’ясувалося, що Земля не плоска. І це спростувати не могли вже й найкращі аргументи. Ніколи не можна робити капость тільки тому, що на цьому наполягають багато людей, які викладають свої міркування дуже гучним голосом. Ніколи не можна робити те, що тобі шепоче загальна думка і що тобі самому не видається правильним. Воно шепоче тобі на вухо те, що вважає правильним для себе. Але якщо ти думаєш про істину, а не про те, щоб вискочити з чергової халепи чи запропонувати раціоналізаторську пропозицію, то ти один можеш знати більше і краще, що потрібно суспільству і тобі […]
Як часто ми опиняємось у безвихідному становищі, терпимо катастрофи, переживаємо нещастя, і радники, що бажають нам тільки добра, шепочуть, твердять, кричать, репетують оптимальний варіант: здайся, підпиши, не підпиши, пиши, не пиши, поступись, піди, як рідко в нас вистачає сил слухатися не вуха, а розуму.
Юрій Олеша почав слухатись радників, які все знають. Він майже зовсім перебудувався, вдалині реготали й улюлюкали… Він втратив рівновагу і впав, викликавши ще більше улюлюкання. Але в нього вистачило сил піднятись. І тоді він побачив на холоші нижче коліна порошний, осипаючийся від дотику, слід тонкопалої манюсінької лапки. Можливо, що його штовхнув пацюк, причиною його падіння було також те, що він його штовхнув, пацюк.
Письменник-острів у літературі не існує. Тече ріка історії літератури, і звичайні гарні, звичайні посередні і звичайні погані письменники пливуть цією рікою. Звичайний письменник завжди гарний або поганий через те, гарна чи погана література, у якій він живе. Тільки великий письменник може не мати відношення до своєї літератури. Фет закінчив “Вечірні вогні”, і Чехов створив свої найкращі оповідання в одне з найпустельніших десятиліть російської літератури.
Юрій Олеша був звичайним гарним і звичайним поганим письменником, він плив рікою і писав гарно, коли виходив на широку чисту воду, і погано, коли ріка починала убожіти.
Трагічність долі Юрія Олеші, котрий за своєю художницькою фізіологією був, без сумніву, значним письменником, у тому, що він не став ним, і не став тому, що ніколи не робив нічого сам.
Він не був людиною з біографією, у якій відігравав головну роль. Він був людиною долі. Він тільки плив, і плив не до призначеного місця, а туди, куди принесе хвиля. Він тільки повторював час, процес, історію літератури, і тому він написав свої кращі книги, коли всі писали свої кращі книги і коли погано писати вважалося непристойним, і свої погані книги, коли всі писали погані книги і коли вважалося, що слід писати саме так.
Доля Юрія Олеші дорівнює долі літератури того часу. Але література може бути значною тільки тоді, коли її міцності вистачає на опір розплескувальній силі, яка знищує головне призначення мистецтва – говорити правду. Треба бути мужньою людиною, щоб мати талант.
Руйнуюче зусилля часу прямо пропорційне границі витривалості художника і зворотньо пропорційне кількості вимог, пред’явлених йому суспільством.
У зв’язку з великою кількістю читацьких заявок Юрій Олеша у період, який зветься “роками мовчання”, написав велику кількість творів, що задовольняють суспільство.
З цього випливає, що періоду “роки мовчання” у творчості Юрія Олеші не було. Були не роки мовчання, а роки високохудожнього писання.
Він став писати так, як пишуть інші.
І коли творчість Юрія Олеші посіла проміжне положення між творчістю письменника Я. й творчістю письменника Ш., або між творчістю письменника І. і творчістю письменника Н., то стало здаватись, буцімто вона й не існує.
Все, що написав у ці десятиліття Юрій Олеша, має значення лише тому, що дає змогу простежити, як художник, що не вміє й боїться опиратися тимчасовим, скороминучим обставинам, складностям, які треба мужньо подолати, піднімає руки й замовкає.
Загибель художника починається в ту хвилину, коли він повільно і невпевнено, з відчаєм кидками здіймає… піднімає руки.
Далі все просто: тру-ля-ля! Художник, що підняв руки, лише обирає форму загибелі.
Форми загибелі художникові пропонуються в обмеженому асортименті: не писати зовсім, писати “Збирайте металобрухт”.
Юрій Олеша не пішов звичним шляхом полювання на слонів – писати “Збирайте металобрухт”. Він обрав шлях полювання на мамонтів. Такі мисливці пишуть ось як: “Дивного, незвичайного й чудового ранку як гарно збирати прекрасний металобрухт!”
Для того, щоб, крий боже, не подумали, що в нього які-небудь там сумніви чи там неприємний осад, чи ще якась гнилизна, він додав третю форму загибелі: благородну поставу, і четверту: ентузіазм.
Завжди винні разом – художник і обставини.
Одні й ті ж обставини одних людей можуть змусити робити те, чого не слід робити, а інших не можуть змусити. Обставини досягають успіху лише в тому разі, коли їм допомагають, коли жадають їм підкоритися, коли їх побоюються, коли вони здатні переконати у своїй правоті (найрідкісніший випадок). Тому відбувається постійне маневрування, передислокація більш потрібних, менш потрібних, зайвих людей. Одні люди висуваються вперед, інші відводяться в тил, треті йдуть зі сцени.
Не можна перекладати на тяжкі обставини відповідальність за всі непотребства, які відбуваються на світі.
Не перекладайте на тяжкі обставини своє падіння. Людина може витримати все. Може, зобов’язана вистояти й зобов’язана не стати негідником. А коли не винесла, не витримала, – значить, вона нікчемна людина і поганий митець.
Завжди винні обидва: художник і обставини.
Завжди одночасно живуть убивці й праведники, розбещувачі й страстотерпці, кати й жертви, сатрапи й мученики, крамарі й поети.
Різні обставини вигодовують, виховують, викохують, пестять, обдаровують, схвалюють, угноюють, поливають одних і виштовхують, залякують, перевиховують, принижують, знищують, убивають других.
Хіба одні й ті ж обставини по-різному діють на різних людей: одних роблять убивцями, других – праведниками, одних – розбещувачами, других – страстотерпцями, одних – катами, сатрапами й крамарями, других – жертвами, мучениками і поетами.
Тому для історика властивості характеру його героя не байдужі, і пильна увага до соціальної стійкості людини не те саме, що всебічне дослідження його піджака.
Навіть істинний художник під ударами найтяжчих, катастрофічних, трагічних обставин у випадках виняткових, надзвичайних, спокутуючи свою вину за вчинене протягом решти життя, крізь зуби з огидою і відразою цідить у якийсь кров’ю залитий час “збирайте металобрухт”.
Я припускаю, що це може бути даровано. Але я беззастережно виключаю, що це може бути виправдано. Це можна дарувати тільки коли людина не намагається пояснити свою слабкість правом на здачу й не називає своє падіння довгоочікуваним зціленням від сліпоти. Можна простити слабке людське тіло, але виправдати, дозволити брехню не можна. Здригнувшись від огиди, художник, збрехавши, всі полишені йому дні ще гучніше, вимогливіше зобов’язаний говорити правду.
Бувають такі епохи, коли люди, бачачи розпад і розбещення суспільства, не в змозі втрутитися і завадити цьому. Але таких епох, коли люди не можуть хоча б ухилитись від співучасті у мерзенному злочині, немає. В людини може не вистачити сил і самовідданості для боротьби, але повинно вистачити порядності й відчуття самозбереження, щоб не вірити у злодіяння, прикрите квіточками, не згоджуватись з поневолювачами, пам’ятати, що тебе перетворюють на співучасника злочину й усіма силами опиратись цьому, не дозволяти, щоб тебе підкупили чи принизили, і, якщо вже ніякий опір неможливий – “хранить гордое терпенье”. Не кожна людина годна стати протестантом і піднятись на ешафот, але кожна людина зобов’язана бути порядною і не допомагати злочинцям у їхній справі.
Ані на катуванні, ані перед стратою, ані за дзюркотливим умовлянням безнадійно коханої жінки художник не має права написати великий, старанно обміркований у всіх частинах і словах твір про те, що влада великого розуму – прекрасна.
Юрій Олеша, спочатку вірячи, а потім не вірячи у те, що робить, довго писав великий, старанно продуманий у всіх частинах і словах твір про те, що влада людини, яка принесла своїй країні і своєму народові, іншим країнам і іншим народам стільки горя, прекрасна.
Є люди, які говорять, що ця людина принесла країнам і народам не тільки горе. Навіть якщо це і правда, то вона не знімає вини, тому що чесноти не можуть замінити ґанджів і тому коли гарний лікар робить злочин, то ми справедливо нехтуємо тим, що він гарний лікар і безумовно вважаємо його злочинцем. Можливо, комусь вдасться довести, що в нього були заслуги. При винесенні вироку вони можуть слугувати обставинами, що пом’якшують вину. Але все це вже запізно: вирок йому винесено і перегляду не підлягає.
Неодноразові, надзвичайно небезпечні спроби опротестувати цей вирок – безнадійні.
Особливість і суперечливість літературної позиції Юрія Олеші полягала в тому, що, щиро вітаючи і з глибоким задоволенням сприймаючи концепцію нової епохи, яка не визнає самостійно існуючих ліній, він був не завжди у змозі до кінця відмовитись від уявлень попередньої епохи про взаємини художника і суспільства.
Взаємини художника і суспільства у попередню епоху були ворожими.
Нерозв’язуваність неминучої і століттями не припинюваної боротьби художника і суспільства була пов’язана з тим, що художник намагався показати суспільство, яким воно є, а суспільство вимагало, щоб художник показав його таким, яким воно хоче себе бачити.
Суспільству майже завжди дійсно вдавалося одержати те, чого воно хоче. Такі удачі були особливу повними і частими в епохи соціального розпаду і виснаження концепції, в епохи, коли суспільства вже нема, коли воно з’їдено державою.
Я весь час говорю про таке суспільство, якого нема, котре з’їдено державою.
Цілком природно, що суспільство вороже художникові і боїться його, тому що художник за своїм професійним обов’язком спостерігає за суспільством і розповідає про те, що бачить. Чим спостережливіший і сміливіший художник, тим більше він розповідає, яке порочне суспільство, якого нема, яке дозволило, щоб його з’їли.
Прецінь в історії боротьби суспільства і мистецтва суспільство не завжди отримує одні безхмарні перемоги. Звісно, кожна реакційна епоха прагнула знищити своїх художників і в залежності від обставин знищувала їх то більш, то менш запекло і з більшим чи меншим успіхом. Та саме через неоднаковий ступінь запеклості в одні епохи мистецтво ще могло щось сказати, а в інші вже нічого не могло. В той же час звичайні спроби знищити художника голодом, чи забороною, чи в’язницею не досягали повного успіху. Повний успіх міг бути досягнений лише в тому випадку, коли художника вдавалося змусити зобразити огидне суспільство прекрасним.
В цій боротьбі суспільства з мистецтвом, яка ніколи не зупиняється, поразки суспільства дуже рідкісні, і вони трапляються лише тоді, коли суспільство вступає у боротьбу з великими художниками, котрих дуже небагато і котрих завжди можна перебити.
Але до того, як суспільство зметикує це зробити, великі художники встигали сказати, що вони думали, і це значною мірою знижує цінність убивства […]