Як ковтають флейту

Аркадій Белінков

П’єса, в якій запитується, що краще – Радянський Союз чи буржуазна Європа, – приречена на неминучий успіх.

Юрій Олеша хотів написати п’єсу на тему: який лад кращий – соціалістичний чи капіталістичний? Який? Який? А ну, ходімте, будь ласка.

Про це неможливо написати серйозну п’єсу тому що відповідь у ній передвирішена. Яка ж це п’єса… […]

Оскільки п’єса про переваги Радянського Союзу перед буржуазною Європою не потрібна, тому що вважається, що це так само очевидно, як те, що Волга тече у Каспійське море, то починається п’єса зовсім про інше.

Починається п’єса про те, що Волга тече в Каспійське море.

Починається схематична, позбавлена фантазії, прямолінійна п’єса.

Юрій Олеша пише твір, в якому три години доводиться безспірна необхідність вбити людину, яка захотіла сама впевнитися у перевагах Радянського Союзу перед буржуазною Європою.

Нічого гіршого ця людина не зробила.

Я наполегливо повторюю: п’єса “Список благодіянь” написана про те, як швидше і краще розправитись з людиною […]

Перед нами проходить докладно розроблена система пик, які кричать, свистять, улюлюкають, корчаться, хмикають, хникають, кривляються, плюються, тупотять ногами, ненавидять художника, який насмілився шукати свободу.

Підсилений підрозділ убивць знадобився задля того, що авторові треба не тільки знищити одну слабку жінку, але й контузити власне сумління, про яке було написано стільки доброго і яке він уже ставив за приклад собі самому.

Це було в кінці непу, на початку колективізації, в розпал індустріалізації.

Людина, яка сумнівається а ще й до того їде за кордон, в ці роки вже цілком могла розглядатись як потенційний, але ще не викритий ворог.

Що слід зробити із потенційним, але ще не викритим ворогом?

Викрити і знищити […]

Художника, інтелігента, вільну людину вбивають не за те, що він очолив революційний рух французького робітничого класу, але за те, що він поставив під сумнів щось, що не підлягало обговоренню, за те, що він не засудив без застережень і без перевірки Європу, за те, що він став сумніватися, міркувати, порівнювати, роздумувати і страждати; це покарання за альтернативу, за те, що насмілився подумати, допустити думку про однаковість обох світів, за право на вибір; вбивають за те, що він порівняв списки, поставив на одну дошку список благодіянь і список злодіянь, за те, що засумнівався у списку благодіянь. Це не покара, а помста, тому що вільну людину карають тоді, коли вона розкаялася і визнала себе винною, підняла руки, здалася; це попередження іншим та пристрашка. Вільну людину вбивають, не дивлячись на розкаяння і визнання, на які вона була засуджена, але її розкаяння і її визнання нічого не значать, тому що може з’явитись слідом за нею інша людина, яка насмілиться не тільки діткнутись, не тільки засумніватись, не тільки порівняти, але й спростувати багато з того, що видавалося цілком недоторканим й абсолютно неспростовним. Не треба сумніватися, не треба коливатися, не треба порівнювати, думати, обирати, міркувати, наполягати й спростовувати.

Треба слухати, що тобі говорять […]

З яких причин людина робить не те, що хотіла б робити, чому вона наступає на горло власній пісні?

Коли вона вважає, що те, що вона робить, – прекрасне, коли вона дурна і не розрізняє шкоди від користі, коли їй байдуже, що за діло вона робить, і її обходить лише, яку з цього діла вона матиме вигоду, коли їй все байдуже, коли вона боїться, що коли не робити те, що наказують, то за це в неї будуть неприємності.

Олеша не був дурним, він у ті роки ще не шукав вигоди, не був байдужим і не вірив у те, що діло, яке він робить, прекрасне.

Він робив це діло, тому що боявся, що в нього будуть неприємності.

Злякавшись і розгубившись, він почав поспішно вбивати своїх героїв.

Юрій Олеша вбиває своїх героїв за те, що йому самому було таким дорогим, необхідним і близьким. І що стало видаватись йому недосяжним.

Перелякана людина, художник, який здається, вбиває своїх героїв за приречену жагу свободи.

Жага свободи гонить цих людей з Росії на Захід.

Юрій Олеша написав п’єсу про те, який трагічний, тяжкий і гіркий їхній шлях […]

За старою доброю вітчизняною традицією маленькі прості людські радощі змішуються з багном, щоби ніхто не плутав їх з величними подвигами.

Процес компрометації вказаних радощів та їх духовних вождів починається з того, що морально нестійка людина зваблюється іноземним барахлом. Вона продає свою перворідність за сочевичну юшку у формі буржуазних штанів.

Нізащо не можна починати прямо з компрометації переконань людини. Це ж, знаєте, ще кому як видасться. У понятті “переконаність” завжди є щось, що викликає повагу. Тому треба скомпрометувати людину вже скомпрометованими речами. Наприклад – крадіжкою.

Крадіжку мало хто стане виправдовувати вишуканими чинниками, як це було в часи Віктора Гюго. Та взагалі світ не клинцем збігся на крадіжках. В останній час добре розроблена методологія змішування людини з багном за низькосхиляння або рисунок профілю, що не відповідає кондиціям. (Варіанти: 1. Лікар (убивця в білому халаті) кусає груди коханки. 2. Торгівля старовинними російськими іконами). От коли людям, що мають високе моральне почуття (а всі читачі газет, до яких апелюють з юшкою, низькосхилянням і рисунком профілю, володіють найвищими моральними почуттями, і ні за яких обставин жодних неподобств не роблять) доведуть, що злочинець продавав перворідність і кусав груди, тоді можна переходити до наступного етапу. Наступний етап з’єднується з попереднім таким чином: людина, яка морально розклалася, може вчинити будь-які, наймерзенніші дії.

Суб’єкт, що морально розклався, починає робити будь-які, наймерзенніші дії. В залежності від серйозності провини підвищується градус морального розкладу, у серйозних випадках підсудного вергають у такий моральний розклад, який під силу тільки козацькій сотні, що вирвалася на оперативний простір.

За існуючою номенклатурою злочинцеві приписується: а) п’янка в ресторанах і на дачі; б) гонитва за іноземним ганчір’ям (варіант: іноземною валютою, запальничками, кульковими ручками), в) бажання виділитися; г) хамське ставлення до підлеглих; д) неспускання за собою води у вбиральні; е) покинутих дітей; є) стареньку матір, що помирає від голоду; ж) вбитого горем батька; з) замучену бабусю; и) зацькованого дідуся; і) тероризованих сусідів. При всьому цьому з самого початку буває абсолютно ясно, з яким пройдисвітом і аморальним суб’єктом, здатним на будь-який наймерзенніший злочин, вони мають справу.

Це класична традиція російської літератури, розпочата у билинному епосі, отримала найповніший вираз у “Капітанській дочці” (моральний розклад зрадника Швабріна) і дійшла до наших днів […]

Твір Юрія Олеші з’явився одразу ж після одного з найперших і одного з найвизначніших судових процесів нашого століття, процесу Промпартії.

І він був відповіддю письменника на заклик відбити у повноцінних художніх образах події епохи […]

Справа слухалася в Москві з 23 листопада по 7 грудня 1930 р. Особливим відділом Верховного суду СРСР під головуванням т.Вишинського.

“Список благодіянь” був надрукований в журналі “Красная новь” у серпні 1931 р., редактором якого був т.Єрмілов.

Я стверджую, що п’єса Юрія Олеші “Список благодіянь” була відповіддю радянського письменника-патріота на виклик світової реакції. Юрій Олеша своєю п’єсою відбивав підступи. Він надавав радянському правосуддю моральну підтримку. Написавши п’єсу про зраду батьківщині у дні, коли проходив суд над зрадниками батьківщини, Юрій Олеша сприяв створенню атмосфери пильності та мобілізаційної готовності.

За п’ять днів до початку процесу, 20 листопада 1930 р. “Литературная газета” друкує підбірку “Письменник виходять на трибуну громадського звинувачення” […]

Після цих виступів була надрукована “Резолюція письменників”. В ній було сказано:

Ми, радянські письменники і драматурги, гаряче вітаємо вірного вартового революції – ОДПУ і ходатайствуємо перед урядом про нагородження ОДПУ орденом Леніна.

Поставимо свою творчість на службу пролетарській революції!

Поведемо непримиренну боротьбу з буржуазними агентами!

На фронті мистецтва і літератури – зірвемо маски з класових ворогів!

Смерть контрреволюціонерам і змовникам!”

Під час таких “хлистовських раденій” художня інтелігенція взгвинчувала себе до радянського патріотичного екстазу і вступала у стан содомії. Тут вже неможливо було збагнути, хто кого зім’яв, хто кого вбиває, хто з ким спить, хто на кого доноси строчить.

Почався свальний гріх радянської інтелігенції.

Він був історично необхідним у зв’язку з тим, що країна готувалася йти від перемоги до перемоги […]

В історично необхідній атмосфері перемог, розправ, убивств і судилищ Юрій Олеша намагався встигнути, хоч захлинаючись, за грімкою бурею віку.

Юрій Олеша дуже хотів бути великим письменником. І часто йому здавалося, що він вже став ним. Він старався все робити, як ці визначні люди. Великі письменники завжди роблять так: вони пишуть про те, що є важливим для всього людства.

Юрій Олеша теж так робив.

З кінця 20-х років для людства найважливішими були процеси і п’єси.

Особливо такі процеси, які закінчувалися розстрілом зрадників батьківщині […]

Юрій Олеша судить і засуджує свою героїню у переддень довгого списку процесів і таємних судилищ 30-х років. За своїм характером це процес 30-х років.

В ньому вже є все, що потрібно звинуваченню, і вже немає нічого, що потрібно звинуваченому.

В ньому є порушення процесуальних норм і немає правових гарантій, є фальсифікація, лжесвідоцтво, порушення клятви, підлог, залякування, жадоба сенсаційних викриттів, апріоризм і злонаміреність і немає об’єктивності, є брехливі доноси, арешти родичів, обмова, наклепи, заздалегідь брехливі обіцянки зберегти життя і передвирішеність і немає інтересу до істини. Процесу тридцятих років неодмінно передують катування, гіпноз, голод, безсоння, конвейєрні допити, наркотичні речовини – все те, що при викриттях стає відомим під іменем “найсуворіше заборонених методів ведення слідства”.

Найхарактерніші риси процеса тридцятих років присутні у п’єсі Олеші.

Він був чутливою людиною, гарним сучасником, добрим сусідою будь-яких людей, своєю людиною епохи. Його гнав страх.

Тому в його п’єсі є фальсифікація, залякування, жадоба сенсаційних викриттів, апріоризм, злонаміреність і немає об’єктивності; є обмова і наклепи і немає захисту, який допомагає звинуваченому; є непорозуміння і немає інтересу до істини […]

Відбувається щось нез’ясоване.

Олеша заявляє: не виростуть вишневі дерева. А йому авторитетно відповідають: будь ласка, приїздіть до нас у колгосп.

Письменник стверджує, що в нас не показують Чапліна. А критики, торжествуючи і посміхаючись, з повагою йдуть на “Парижанку” та “Золоту лихоманку”.

Письменник наполягає на тому, що не будуть показувати “Гамлета”. А критики, підсміхуючись, стверджують, що будуть. Кажуть, навіть у різних трактуваннях. В окремих випадках навіть зовсім розмагніченого.

Між Юрієм Олешею і його читачами йде довгий і дивний спір.

Спір, якого не може бути.

Письменника спростовують життям […]

Коли критик-Раздватрис Гурвич говорить, що в нас ростуть чудові вишневі дерева, то це він так і думає: чудові вишневі дерева. Він щиро дивується, як це Олеша не бачить їх.

Але коли Олеша говорить, що йому нікуди посадити вишневу кісточку, з якої б виросло дерево на пам’ять про його неподілену любов, то він думає не про дерево, не про вишні й навіть не про варення, а він думає про те, що гине все легко раниме, тонке й прекрасне, відмічене неповторною індивідуальністю. Гинуть вишневе дерево, жасмін, наречена, дружба, нагорода, цнотливість, слава.

Критик вважає, що між ним і письменником відбувається така розмова:

Письменник: Вишневі дерева не будуть рости.

Критик: Ні, будуть.

А насправді відбувається зовсім інша розмова:

Письменник: Гине поезія.

Критик: Дамо країні 186 тис. кубометрів ділової деревини.

Такої розмови бути не може.

Таку розмову тисячоліттями ведуть люди одне з одним, жахливу розмову, що уривається війнами, заколотами, ворохобнями, вбивствами, зрадами, ренегатством і відчаєм […]

У метафоричному мистецтві Юрія Олеші тільки говориться – “Гамлет”, а розуміється – “свобода”.

Героїня промовляє, що в Радянському Союзі не ставлять “Гамлета”, а думає, що в Радянському Союзі немає свободи.

Про це, звісно, смішно було сперечатись, чи не так? Ніхто чомусь не хотів сперечатись, є в Радянському Союзі свобода чи нема. І тому спір дуже швидко переходив в іншу площину […]

Справжній конфлікт починається, коли стає ясним, що суспільство хоче віддячити дурницею: на метафору поета, у якій за одиничним значенням предмету стоїть багато значень, суспільство відповідає одиничним значенням, конкретним предметом, арифметичним фактом, емпіричною частковістю, які нічого не являють і нічого не виражають, окрім цього певного предмета, факта, частковості, цього дерева, цього “Гамлета”. Суспільство прикидається, буцімто щиро не розуміє, чого хоче поет.

Герої Олеші прагнуть не тільки ставити “Гамлета” в театрі ім.Азізбекова, але мати право на свободу, сумніви і вибір. Вони хотять, щоб у проекті була запланована не тільки посадка фруктово-ягідних і декоративних дерев. Вони вимагають незапланованої індивідуальності та незавізованої лірики.

Критики й деякі інші люди, з якими Олеші (повірте, він ніяк не бажав цього) довелось-таки вступити в спір, не хотіли нічим поступитись, і вони не могли нічим поступитись. […] Вони змушені були забороняти “Гамлета”, тому що боялися за “Чудовий сплав”.

Але ці люди помилялися, стверджуючи, що така логіка боротьби. Це була не логіка боротьби, а невірні умови задачі. Помилкова послідовність та ілюзійна самоочевидність привели до помилкового, ілюзійного висновку. Здавалося непохитним і безспірним, що коли в тебе палять з 203-мм гаубиці, то неодмінно слід відповідати теж гаубицею, а не пращою або зовсім – елегією. Прецінь це така ж помилкова, надумана, нерозумна і позбавлена фантазії ясність, як і впевненість в тому, що хто сьогодні подивився сумнівну картину, той завтра неодмінно заріже рідну матір. На постріл не обов’язково відповідати пострілом, а на підлість – підлістю не слід відповідати ніколи.

Встановивши таку залежність між мистецтвом і життям, за якою цілком пристойний глядач, ледве встигнувши подивитись сумнівну картину, поспішає зарізати рідну матір, деякі критики встановлюють й іншу залежність. За цією залежністю гарний твір мистецтва дорівнює переможній битві чи введенню у стрій промислового гіганта, а поганий твір відповідно дорівнює програній битві або виведенню зі строю гіганта.

Наполягаючи на залежності незалежних одна від одної речей, можна отримати будь-яку річку, яка тече у будь-яке море.

Тече Волга у Балтійське море.

У схематичній, брехливій, позбавленій фантазії, прямоліній картині життя, яку вигадали такі критики, тече Волга у Балтійське море.

Ланцюг послідовних міркувань неспростовно переконує: тече.

Мусить текти.

Так ось же вам, послідовні тупиці й непроглядні сліпці, скопці й схоласти, пахолки й холопи, методичні фанатики й педантичні маніяки, іконоборці, лицеміри, лакизи, святі отці, безгрішні, істерики, психопати, шизофреніки, параноїки, олігофреніки, раби, пани, блакитні мундири й слухняні піддані, сьогодні їжте рибу, а завтра, будьте послідовні! – пацюка!

Жабу, кішку, тхора, гадюку, єхидну, шакала, ядозуба, древогриза, стегоцефала, трихоцефала, клоачних та однопрохідних, грибляка штриховатого, дизодія виїмчастого і форамініферу!! […]

“Суворий юнак. П’єса для кінематографа”.

Ця п’єса була одним з перших творів радянської літератури про капітуляцію людини перед сильною особою, володарем і вождем.

Вже настав час, коли стало ясно, що лояльності або компромісу замало.

І тоді Юрій Олеша починає пояснювати й виправдовувати здачу й загибель радянського інтелігента.

Від інших підлих творів на цю тему твір Юрія Олеші відрізнявся хіба що деякою старанністю опорядження. Крім цього, інколи складалося враження, що автор ще не втратив здатності у чомусь сумніватися й не набув упевненості в тому, що він завжди правий […]

В той час, коли багато письменників ще вміли писати добре і коли це навіть не заборонялося, Юрій Олеша, який завжди робив тільки те, що й інші, теж писав добре, і навіть трохи перестарався.

Щоправда, не так, як Мандельштам або Ахматова, або Пастернак, але декілька талановитих сторінок за ним все ж таки водилося. Це були сторінки найкращої його книги – “Заздрості” – і за них він розплачувався все життя.

Але я не хочу доводити вас до відчаю. Юрій Олеша, на щастя, був не з тих людей, котрі люблять безвинно страждати. Він одразу ж почав виправлятись, тобто писати, як всі на початку 30-х років, тобто – погано. Але декілька прекрасних сторінок “Заздрості” були написані, і на це вже не було ради, і цього йому ніколи не подарували.

Вся історія з цими клятими сторінками залишила в Олеші відразливе враження.

Він здавався. Він збагнув, як недоречно легковажно ставитись до навколишньої дійсності.

Через десять років після “Трьох гладунів”, після того, як вже були написані “Заздрість”, “Вишнева кісточка” та “Список благодіянь”, на всіх парах в’їхав орган Центрального комітету Спілки робітників залізничного транспорту “Гудок” у творче життя Юрія Олеші […]

Йшов 1934 рік, рік вбивства Кірова, початку масового знищення людей, створення Спілки письменників СРСР. Для того, щоб вбивати людей, створювати творчі спілки, треба було виховати сильних, здорових, сміливих, бадьорих, витривалих і готових на подвиг людей. Наступав час, коли соціально-етичні проблеми ставали лише часткою широкого комплексу готовності до праці й оборони […]

В ці роки тема інтелігенції і революції вичерпала себе, а тему інтелігенції і післяреволюційної держави було рекомендовано вирішувати так: уся інтелігенція дружно й захоплено вітає післяреволюційну державу.

Це був поспішний і далекий від реальності висновок, який народився й визрів у головах, обсмалених соціалістичним реалізмом, які (голови) завжди відзначалися однією особливістю: стверджувати, що вже є те, що хочеться, щоб було.

Юрій Олеша легко і поспішно пішов на налигачі принадливої ідеї, тому що мав видатну схильність до кабінетних надуманих умовиводів. І ця схильність до схематичних концепцій, на яких побудовані всі його твори цієї пори й вінцем яких є “Суворий юнак”, ні в якому зв’язку з тим, що відбувається довкола, не стоїть, а витікає з найкращих спонукань і, зокрема, з бажання, щоб все було чудово […]

Юрія Олешу вже не дуже цікавить молодий робітник, навіть такий, що перевиконує норму та займається фізкультурою. Його цікавить культ особи.

Апологією увінчаного, шанованого, пихатого героя став твір Юрія Олеші.

Цей герой – “великий розум”, як він іменується у “Суворому юнаку”, – в інших художніх, або не дуже художніх, або зовсім не художніх творах вражаючих і сліпучих 30-х років і наступних освіжаючих десятиліть представлявся то в образі керманича, то в образі зодчого.

Юрій Олеша пішов далі: він представив його в образі хірурга.

Письменник в своїй уяві домалював образ.

Запах крові йде від сторінок кіносценарію “Суворий юнак”.

Цьому домальованому образу віддалася велика література.

Разом з нею віддалися також: скульптура, архітектура, культура і карикатура.

Крім того, віддались: живопис, музика, театр всіх жанрів, історія й історіографія, філософія й історіософія, геологія й мінералогія, археологія й іхтіологія, а також суспільна думка, цивілізація, раціоналізація, електрифікація й демократизація цілої епохи […]

У тій недосяжній стороні, по той бік паркану Андрій Бабичев, наркомвоєн, процвітаючі переможці, по цей бік – скніючі переможені.

Скніючого переможеного до процвітаючих переможців не пускають.

Така ситуація в класовій державі більш-менш природна, і переможені можуть ображатися, обурюватися і боротися, але дивуватись тут нема чому. Відбулася заміна однієї влади іншою, і переможці виштовхали переможених.

Минає сім років, і в іншому творі знову будується паркан, і цей паркан ще вищий, ніж був раніше. Висока кам’яна огорожа виростає у творі Юрія Олеші […]

Відбувається вражаючий і насторожуючий соціальний парадокс: виштовхнутими опиняються переможці.

Ніякого парадоксу не сталося: виштовхнутими опиняються не переможці, а переможені.

Був не парадокс. Буля ілюзія. Буда дуже характерна ілюзія епохи непу, котру охоче зберігали ще ціле десятиріччя після того, як неп скінчився.

Річ у тім, що ніяких переможців не було.

Були люди, які звершили революцію, а потім опинилися витіснені непом, і так і лишилися по тій бік стіни.

Ці люди потрібні були тільки для того, щоб звершити революцію, а коли революція була звершена, її плодами скористалися інші. Закінчилася революція, і завойована влада перейшла до інших людей.

Виштовхнуті переможці не можуть збагнути, в чому річ:

Це, значить, зневіра… повна зневіра щодо нас… щодо наших сил, умів… щодо культури… ми теж будемо великими.

І пахолок, холоп, лакуза, зляканий інтелігент, продажна сволота, курва, перекинчик, мерзотник, котрий вимолює тепле містечко, сигару, ласий обід і суспільне положення в хазяїна, якого у творі звуть “великим розумом”, “великою людиною” і “генієм”, заявляє: “Отже, ви згодні, що соціалізм – це нерівність”.

Виштовхнуті переможці обурювались, вимахували руками і пред’являли претензії.

Інколи вони стріляли, як героїня оповідання О.Толстого “Гадюка”, інколи стрілялись, як герой роману І.Еренбурга “Життя й загибель Миколи Курбова”.

Як завжди у революції, вони здавалися надто лівими тим, хто революцію завершив і отримав післяреволюційну державу.

Ті, хто отримав післяреволюційну державу, боялися тих, хто звершив революцію […]

У п’єсі для кінематографа “Суворий юнак” з’являється вже не тільки влада великого розуму, яка є прекрасною, але й ідеальний герой. Це цілком природно: при владі великого розуму мусять бути тільки ідеальні герої. Якщо ж вони ідеальними не були, то їх відправляли виправлятися.

Палка любов до влади великого розуму послідовно привела Олешу до необхідності ідеалізувати, бачити тільки гарне, працювати на ниві створення ідеального героя і наслідування йому, тобто до всього того, що через певний час стало головними пунктами художньої концепції цілої епохи. У цієї епохи були визначні перемоги, але в той же час не можна не відмітити деякі серйозні упущення. Зокрема, були недовисвітлені питання матеріальної зацікавленості населення у зв’язку з різким піднесенням потреб. Юрій Олеша разом з іншими письменниками закладав перші камені фундаменту нової художньої епохи.

І у зв’язку з цим він одержав визначний подарунок.

Цей подарунок він одержав на першому всесоюзному з’їзді радянських письменників 1 вересня 1934 р.

Юрію Олеші була виказана величезна честь.

З високої трибуни з’їзду йому було доручено прочитати привітання Центральному Комітетові Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків).

І Юрій Олеша прочитав.

Під прапором соціалістичного реалізму йшла і буде йти наша робота. Під керівництвом партії Леніна-Сталіна йдемо ми на ідейний штурм старого світу й капіталістичного суспільства.

Ми знаємо також, що ми здолали і будемо долати всі труднощі, бо непереможне вчення Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, бо на чолі ленінського ЦК стоїть наш друг і вчитель, улюблений вождь пригноблених всього світу – Сталін (Первый всесоюзный съезд советских писателей: стенографический отчет. – М.: ГИХЛ, 1934 г., с. 672)

Так читав, говорив і писав безневинний страждалець і нещасна жертва у нерівній боротьбі Юрій Олеша.

Йому було доручено прочитати таке відповідальне привітання. Це треба було заслужити.

На це не заслужили інші делегати з’їзду – Бабель, Пастернак. На це заслужив Юрій Олеша.

Заслужений письменник став читати привітання й писати твори про великі успіхи, які виникли під владою великого розуму.

На цьому кінчається живе мистецтво.

Починається схематична, брехлива, позбавлена фантазії, прямолінійна п’єса.

Нещастя звалилося на його кволі плечі, не зачекавши […] І п’єса про доброту не була написана. Була написана п’єса про поклоніння обраному, про поклоніння вождеві, властителеві, п’єса про те, що влада великого розуму – це прекрасна влада.

Як це робиться? Дуже просто.

Письменник бере флейту, притуляє її до губ і починає висвистувати щось ліричне. Потім він ковтає флейту, і ми чуємо бадьору мелодію, яка піднімається з надр художника, нездоланну мелодію, яка підкоряє і змітає усе на своєму переможному шляху.