Сокілець

Микола Жарких

Сокілець виступає у джерелах все в парі із Брацлавом, тому цей об’єкт слід шукати десь поблизу Брацлава.

Топоніми з коренем Сокіл на Вінничині

Топонімів із основою Сокіл- в сучасній Україні відомо цілих 62 (шістдесят два) [підраховано за виданням: Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р. – К.: 1987 р.], із них 9 – у Вінницькій області:

– (С-1) село Чернівецького (Могилів-Подільського) району (70 км на південний захід від Брацлава);

– (С-2) село Козятинського (Хмільницького) району (95 км на північ від Брацлава);

– (С-3) село Немирівського (Вінницького) району (на Бозі у 17 км на захід від Брацлава);

– (С-4) село Гайсинського району (на Бозі у 15 км на схід від Брацлава);

– (С-5) село Тиврівського (Вінницького) району (на Бозі у 33 км на північний захід від Брацлава);

– (С-6) село Крижопільського (Тульчинського) району (43 км на південь від Брацлава);

– (С-7) село Літинського (Вінницького) району (93 км на північний захід від Брацлава);

– (С-8) селище Погребищенського (Вінницького) району (86 км на північний схід від Брацлава);

– (С-9) село Хмільницького району (112 км на північний захід від Брацлава);

– (С-10) село Жашківського (Уманського) району Черкаської області (90 км на схід від Брацлава);

– (С-11) село Тальнівського (Звенигородського) району Черкаської області (133 км на схід від Брацлава).

– (С-12) село Дунаєвецького (Кам’янець-Подільського) району Хмельницької області (138 км на захід від Брацлава, 35 км на схід від Кам’янця-Подільського).

Розглядаючи картосхему, можна побачити, що топоніми оточують Брацлав з усіх боків; три із них знаходяться на Бозі; їх можна поділити на три групи:

1, на віддалі до одного дня шляху від Брацлава (С-3, С-4);

2, на віддалі до двох днів шляху від Брацлава (С-5, С-6);

3, на віддалі трьох і більше днів шляху від Брацлава (решта);

Джерельні звістки про Сокілець

Найдавніше і найдокладніше джерело – грамота 1391 р. – нічого не говорить про розташування города (ну, укріпленого поселення) Сокільця. Всі назви, що стосуються в цій грамоті власне Сокілецької волості, розміщуються на лівому березі Бога. Як я уже зазначив, найбільш докладно в цій грамоті означено міжріччя Кропив’янки та нижньої течії Соба, котре становить (на мою думку) територіальне ядро волості. Якраз посередині між гирлами цих лівих допливів Бога лежить село Сокільці (С-4), також на лівому березі Бога.

Далі, в оповіданні про похід Вітовта на Поділля зазначено, що спочатку він прийшов до Брацлава і потім – до Сокільця. Він рухався з Києва, і можна собі уявити, що десь в районі Іллінців було роздоріжжя із каменем, а камінь – із написом: «Наліво підеш – у Сокілець попадеш (С-4, 36 км), прямо підеш – у Брацлав попадеш (37 км), направо підеш – у Сокілець попадеш (С-3, 43 км)» (а напрямок руху при цьому все один – південний захід). А може, й не було такого каменя, але все одно, віддаль від Брацлава до обох найближчих до нього Сокільців така незначна, що жоден із них не має переваги (тобто розташований виразно далі від Києва, ніж Брацлав). Тому послідовність назв у цьому оповіданні не допомагає вибрати між С-3 та С-4.

Так само мало допомагає і запис про поїздку Ягайла в 1411 р., бо він їхав із Звенигорода, тобто зі сходу, і мав перед собою те саме роздоріжжя, що й Вітовт. Але все ж таки від Звенигородки до С-4 – 138 км, а до С-3 – 166 км, тобто з послідовності Звенигород – Сокілець – Брацлав можна видобути певну перевагу для С-4.

«Список руських городів» у «Подільській» показує постійні перескоки із заходу на схід і назад [Жарких М. І. «Список руських городів»: ясне й неясне. – К.: 2024 р., розділ «Подільська» група»]. На картосхемі я поставив позначку на С-4, але не тому, що так випливає із самого документу, а тому, що так виходить з усієї сукупності даних. Ті самі перескоки бачимо і в записах Луцького перемир’я 1431 р. (Брацлав – Сокілець – Звенигород). Подібно і «Список городів Свитригайла» (1432 р.) подає послідовність Черкаси – Звенигород – Сокілець, але далі пропущено очікуваний Брацлав (мабуть, випадковий пропуск).

Наступна згадка Сокільця міститься у присяжній грамоті князя Федька Несвізького. Але вона не допомагає вирішити, де саме знаходився Сокілець – видно тільки, що десь на Побожжі.

Пізніші згадки Сокільця у джерелах

Після розібраних згадок Сокілець зникає з джерел на півтора століття, що мало б означати його повний занепад і руйнування. Тільки з переходом краю під владу Польщі (після Люблінської унії 1569 р.) нові окупанти почали цікавитися землями, котрі вони окупували, і сперечатись за володіння ними. Звідси почалися судові процеси, а з процесів виникли папери, певну кількість яких ми тепер маємо змогу дивитись у ранзі «історичних джерел».

Сокіл Чернівецький (С-1)

Згадку в реєстрі подимного податку 1664 р.: «З села Соколя (Sokola), маєтності панів Янковських, з 8 димів» [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 560], здається, слід прикладати до С-1. Але М. Крикун вважає, що це – зіпсоване написання Сокільця С-3 [Кількість і структура поселень Брацлавського воєводства в 1 половині 17 ст. – В кн.: Крикун М. Г. у 16 – 18 ст., Льв., 2008 р., с. 255].

Я думаю, що не слід припускати псування тексту і пропонувати виправлення у таких випадках, коли є можливість зрозуміти текст джерела без виправлення.

Контекст реєстру тут мало допомагає, бо перед тим іде запис про (Тульчинського району), а після – запис про (мабуть, Томашпільського (Тульчинського) району) і М’ястківку (нині Крижопільського (Тульчинського) району).

Віддалі від Торкова і Пеньківки до можливих «соколиних» назв виглядають так:

– С-1 – 49 км та 22 км відповідно;

– С-3 – 12 км та 39 км (при цьому не Сокілець лежить на дорозі з Торкова до Пеньківки, а навпаки, Торків лежить між Сокільцем і Пеньківкою);

– С-4 – 32 та 56 км;

– С-5 – 28 та 49 км;

– С-6 – 42 та 44 км.

Отже, через густу сітку «соколиних» назв будь-яку з них можна вважати кандидатом на зіпсовану назву. Заглиблюватись в історію маєтків панів Янковських я на цьому місці не можу.

Сокілець Немирівський (С-3)

В 1761 р. було складено перелік документів князів Четвертинських на їх володіння на Брацлавщині. Зокрема, там згадано лист з 10 серпня 1574 р. від брацлавського земського суду до князя Януша Збаразького та його дружини Анни з Четвертинських про привласнення маєтків князів Четвертинських – Боблова, Бундурова, Медвежої, Немирова, Сокільця (Sokulca), Фастівців, Животова, Славів, Носівців [Żródła dziejowe. – Warszawa: 1894, , s. 119].

Тут Сокілець виступає у компанії сіл Немирівського району – Боблова (7 км на північ від Немирова), Бондурівки (16 км на північний схід від Немирова), Медвежої (5 км на захід від Немирова). Тому можна думати, що цей Сокілець – наш С-3 (15 км на південний захід від Немирова). Так думає й О. Мальченко [Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств: 15 – сер. 17 ст. – К.: 2001 р., с. 258].

Ще одна непряма згадка – через Сокілецьку дорогу від Стрільчинського городища – міститься в описі володінь Івана Кошки, зробленому 7 жовтня 1585 р. [ДБВ, № 141, с. 385]. Село Стрільчинці лежить на лівому березі Бога в 10 км на північ від Сокільця С-3, і можна думати, що згадана дорога з’єднувала ці пункти.

15 червня 1594 р. коронний трибунал розглядав позов Яна Цеклинського на князя Януша Збаразького щодо видачі підданих Я. Ц., котрі втекли до маєтків Я. З. – міста Немирова та сіл Фастівця, Луки й Сокільця (належних до Немирова) [Żródła dziejowe, 1894, , s. 396]. Сокілець, належний до Немирова – це безсумнівно С-3.

30 червня 1595 р. Іван Слезка (слуга князя Януша Збаразького) заявив у брацлавському гродському суді, що його пан готовий сплатити податок зі своїх маєтків – міст Прилуки, Немирова, містечок Печер, званих Сокільцем (Pieczar, nazwane Sokolca) та Погребища [Документи Брацлавського воєводства, № 243, с. 602 – 603].

Тут бачимо згадку про містечко Печера (це чи не перша згадка про нього). Спеціально для нас важливо, що Печера, котра лежить на правому березі Бога, також звалась Сокільцем (нині ця назва прикладена до села на лівому березі Бога проти Печери).

23 січня 1596 р. Василь Гулевич подав скаргу до брацлавського гродського суду на князя Януша Збаразького за своїх підданих, котрі втекли (нібито) з Сутиски та Маянова до маєтків Збаразького – містечка Печер та села Сокільця (w miasteczku Pieczorach i we wsi Sokolcu) [Документи Брацлавського воєводства, № 257, с. 630]. Сутиски лежать у 30 км на північний захід від Печери, Маянів – у 33 км від Печери і у 7 км на південний захід від Сутисок.

Твердження краєзнавців, що Печера відома з кінця 16 ст., отримали документальне підтвердження – допіру в моїй роботі.

29 квітня 1598 р. коронний трибунал розглядав позов Вінцентія Лабенти на князів Януша й Юрія Збаразьких, власників Печери й Сокільця, за напад їх підданих на пасіку В. Л. біля Шпикова [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 404]. Шпиків лежить у якихось 13 – 14 км на південний захід від Печери, тут тільки лінивий не нападе.

2 травня 1602 р. коронний трибунал розглядав позов Ярмоли Комара на князів Януша й Юрія Збаразьких щодо підданих Я. К., котрі втекли до маєтків Збаразьких – Сокільця, Медвежої і Фастівця [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 443 – 444]. Знову з переліку сіл видно, що йдеться про С-3.

12 травня 1606 р. коронний трибунал розглядав позов пана Ліханського на князя Збаразького щодо видачі підданих Л., котрі втекли до маєтку З. – Сокільця (належного до Немирова) [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 521].

13 травня 1609 р. коронний трибунал розглядав позов Яна Тишкевича на князів Юрія й Криштофа Збаразьких, з намови яких отаман і піддані з Сокільця пограбували волів біля села Воробіївці (маєтку Я. Т.) [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 537]. Воробіївка лежить на Бозі у 8 км на північний захід від С-3.

10 серпня 1622 р. коронний трибунал розглядав позов Марцина Хруслинського на князів Збаразьких за підданих М. Х., котрі втекли до маєтку Збаразьких – Нижнього Сокільця (належного до Немирова) [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 620]. Можна думати, що С-3 названий Нижнім тому, що Печера звалась Вищим (Верхнім) Сокільцем (хоча це не засвідчено джерелами прямо).

У реєстрі подимного податку 1629 р. ані Печера, ані Сокілець С-3 не згадані. Так само немає цих назв у переліках 1654 року (див. нижче коментарі до запису С-4 в цих документах).

Спеціалісти виділяють 4 варіанти спеціальної карти України Г. Боплана 1650 р. [Вавричин М. До історії створення Г.Бопланом карт України. – “Боплан і Україна”, Льв., 1998 р., с. 102, 110]. Наш фрагмент вирізано з 4-го варіанту. На ньому позначено Печеру і Сокілець С-3 (Sokolicze), злегка зсунутий з правильного місця (підкреслені зеленим кольором), а також Сокілець С-4 (Sokola), підкреслений червоний кольором. Тут немає позначення поселення, але позначено острів на Бозі. (Нагадаю, що північ на карті – внизу, південь – нагорі).

Коли в 1651 р. сини князя Ієремії Вишневецького – Дмитро й Костянтин – поділили маєтки батька, Немирівський ключ припав Дмитру. В його складі згадано Печеру (Pieczara) і далі окремо Лякоба під Печерою (Lakoba pod Pieczarą), але С-3 не згаданий [[Rulikowski Е.] Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna). – «», wydał I. Trusiewicz, Kraków, 1870, s. 316].

Печера (Pieczary) згадана в реєстрі подимного податку 1664 р. [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 563] як маєток пана воєводи белзького, але Сокілець при цьому не згаданий.

Карти України 2-ї половини 17 і 18 ст. є наслідуваннями й переробками карт Г. Боплана, вони не містять незалежної інформації. Нові картографічні дані подав Джованні Ріцці Дзанноні на своїй великій карті Речі Посполитої 1772 р. Але на наведеному фрагменті її ми бачимо повторення даних Боплана: Печеру і Сокілець С-3 (Sokolinkie), підкреслені зеленим кольором, а також Сокілець С-4 (Sokola), підкреслений червоний кольором. Відмінність полягає в тому, що С-4 показано у вигляді кілечка із хрестиком, розташованого на острові.

Сокільці Гайсинські (С-4)

В описі Брацлавського замку 1552 р. зазначено, ще міщани тримали сторожу в 4 місцях (у кожному по два чоловіки); перша з них знаходилась у Сокільці за 1.5 милі від замку. Всі місця, де була сторожа, названі урочищами [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 22]. Думаю, що тут ідеться про С-4, оскільки це місце знаходиться на південний схід від Брацлава (в напрямку, звідки могли прийти татари) якраз у 14 км (мабуть, йшлося про довгу німецьку милю в 10 км).

В 1578 р. польський посол до Криму Мартин Броневський проїхав уздовж Бога від Брацлава до Очакова і записав багато різних об’єктів по дорозі, і ми ще будемо про них говорити при іншій нагоді. Про Сокілець він не згадав, можна думати, там нічого примітного на той час не було.

15 червня 1604 р. королівський реляційний суд у Кракові виніс рішення за скаргою брацлавського старости Валентина Калиновського на брацлавського воєводу князя Януша Збаразького у справі про самовільне (нібито) захоплення Сокільця слугами Збаразького [АрхЮЗР, ч. 8, т. 5, № 134, с. 327 – 331; ДБВ, № 420, с. 895 – 898; цитую за останнім виданням]. За цим документом, події розвивались так:

18 березня 1603 р. урядники і слуги князя Збаразького силою захопили «грунт наш браславский коло городища, названого Соколецкого // Соколецкого острова на реце Богу и збудували на том же грунте замок» (тут слово Соколецкого повторено двічі, бо ним закінчується одна сторінка рукопису, а починається наступна).

Калиновський оцінив завдану йому шкоду на 1000 кіп литовських грошів і подав скаргу до Вінницького гродського суду.

Вінницький суд ухвалив, щоб Збаразький повернув цю землю Калиновському.

Збаразький на це заявив, що подасть апеляцію до Люблінського трибуналу. Вінницький суд на це погодився і відклав справу на один рік (тобто до березня – квітня 1604 р.).

15 жовтня 1603 р. представники сторін продовжили справу вже в асесорському суді. Адвокат Збаразького заявив, що Сокілець – дідична власність Збаразького «и показал лист корола Жикгимонта Старого, гдѣ потвержал лист короля Александра, гдѣ ж продкови позваного дал Соколец».

Другий аргумент адвоката Збаразького містить цікаві для нас подробиці:

«кгвалтовное выбите так сє розумѣ, хто кого з мѣста, з села с осѣлыхъ выбие; алє там они жадное осѣлости не мѣли, одно за прозбою позваного хуторы дозволил им ставити и то за наймом; зачим не до кгроду, але до земства, если бы се мѣли, которое не прызнавате, позваньыи мѣли бы позвать».

Чи ця справа дійсно мала належати до земського (цивільного) суду, а не до гродського (кримінального) – я вирішувати не берусь, але важливо, що там на момент суперечки не було поселення (принаймні Збаразький хотів представити саме так: «Ну який же там палац?! Так, хатинка…»).

Адвокат Калиновського на це відповів не менш цікаво:

што сторона позваная задает, жебы то была штука кгрунту, теды то там есть урочиско, на котором за кгвалтовным выбитье замок збудовал, а збудовал с хуторов албо осад, кгды ж там месчане браславскиє хуторы там свое здавна мевали и чинши до замку давали, яко на кгрунтє королевском, и не была то там и не есть штука кгрунту, алє певное урочиско, зачим кгды хто кого з урочиска албо кгрунту выбие, иначеи се то зрозумѣти не может, одно якобы теж з якое осѣлости выбил.

Тут виходить, що місце – зовсім не порожнє, а навпаки, заселене хуторами, що належали до Брацлавського замку. Ще й замок біля тих хуторів устигли збудувати.

І другий момент у його відповіді звучить для нас цікаво:

што се ткнет того прывилею, теды два сут Соколце под Браславем и того, на который право показует, позваный держит, а тот другий, о который спор идеть, теды до староства належыт;

а хотя бы теж и на то служило то право, теды подлуг права волынского, хто до десети лѣт до скутку прывилю нє прыводит, тратит єго и нє єсть важный, а позваний не был его в держанью, аж тепер по выбитю показал;

пры том и инвентар, гдѣ пры спусченью того староства через прошлого старосту албо комисаре, до того сосланые, отданый ему теж тот Соколец, также и сведецства певных обывателов воєводства Браславского з стороны держанья и выбитья.

Адвокат Збаразького на це сказав: «Ви все брешете», але асесорський суд визнав правоту Калиновського і підтвердив вирок Вінницького суду.

І от 15 червня 1604 р. справа дійшла до реляційного суду, котрий наказав перенести справу на майбутній сейм і відклав рішення на рік від початку сейму. З огляду на сумнівність прав сторін було ухвалено, що спеціально призначені комісари упродовж 12 тижнів мають побувати на місці та з’ясувати, кому той Сокілець належить.

Однак ми не маємо ані звіту комісарів, ані згадок про слухання справи на сеймі, ані дальшого провадження її в судах. Можна думати, що сторони дійшли полюбовної згоди, наслідком якої Сокілець С-4 залишився в руках князів Збаразьких.

Також треба відзначити, що «привілей» Збаразького на Сокілець виглядає саморобним, бо при суперечці за С-3 в 1574 р. про нього не було згадано, а навпаки, зазначено, що Збаразький отримав цей маєток як посаг за Анною Четвертинською. «Привілей», про існування якого Збаразький не знав у 1574 році, через два роки після смерті короля Сигізмунда-Августа, сплив в 1603 році, через 31 рік після смерті того короля.

Про зустрічний позов (чи апеляцію) князя Януша Збаразького на Валентина Калиновського маємо згадку у документах коронного трибуналу з 3 серпня 1603 р. [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 504; подаю її пізніше, щоб не розривати викладу акту з 1604 р.]. Тут написано, що війта і міщан брацлавських вибито (нібито) з городища Сокільця і належних до нього грунтів, також із хутора Заньківці, який знаходився на соколецькому грунті. Трибунал ухвалив подати справу на сейм. Скарга подібного змісту записана 19 серпня 1603 р. [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 457]. Тут маємо згадку городища Соколя (horodyszcza Sokola) і додатково довідуємось, що хутір Заньківці належав брацлавському попу.

17 травня 1606 р. коронний трибунал розглядав позов пана Ковальського на князя Януша Збаразького: коли К. їхав із Брацлава до Щуровець, З. його схопив, відпровадив до Сокілецького замку, забив у кайдани і вкинув до пивниці [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 526]. Щурівці лежать на Бозі у 3 км на північний схід від С-4.

16 листопада 1629 р. був складений реєстр збору подимного податку з Брацлавського воєводства. Там читаємо: «Князь його мость пан Краківський з містечка Сокілець (Sokolec) і села Кузьминець – 341 дим» [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 400]. Пан Краківський – це князь (1574 – 1631), краківський каштелян у 1620 – 1631 рр. Село Кузьминці лежить у 3 км на схід від Сокільців С-4, так що можна віднести цю згадку до С-4 [так думав й М. Крикун, Кількість і структура…, с. 255].

Тут треба звернути увагу на досить значну кількість димів; друге, що в реєстрі геть немає згадки про Печеру і Сокілець С-3. Можна думати, що писар реєстру об’єднав дані з двох Сокільців одного власника в один рядок.

Коли в 1651 р. сини князя Ієремії Вишневецького – Дмитро й Костянтин – поділили маєтки батька, Немирівський ключ припав Дмитру. В його складі згадано Сокілець і Кузьминці (Sokolec, m. Kuźmińce) [[Rulikowski Е.] Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna). – «», wydał I. Trusiewicz, Kraków, 1870, s. 316]. Із такої послідовності назв можна думати, що йдеться про С-4, при цьому Сокілець уже виступає селом, а Кузьминці – містечком.

У січні 1654 р. козаки й міщани Гетьманщини складали присягу московському царю Олексію Михайловичу. Збереглися переліки міст і містечок, де приймали присягу. У Вінницькому полку читаємо: «[йде перелік міст, останнє – ] город Зенковцы, острожек Соколев, містечка Песячин [і далі містечка]» [АЮЗР, т. 10, стб. 302]. Локалізація трохи ускладнюється тим, що перелік складено не за послідовністю об’їзду пунктів, а згруповано за їх значенням: міста – містечка – села, і в кожній групі своя послідовність обходу. В уявленні московських чиновників «острожек» – це щось менше за місто, але більше, ніж містечко. Можна думати, що Соколев – це Сокільці С-4, у 4 км на південний схід від Зяньківців [так думає й М. Крикун, Кількість і структура…, с. 255]. Пісочин Липовецького (Вінницького) району лежить у 35 км на північ від С-4.

Тут треба зауважити, що в цьому переліку ніде немає Печери – ані серед міст, ані серед містечок чи сіл. Можна думати, що Печера й Сокілець С-3 все ще вважались одним поселенням.

Соколинці Тиврівські (С-5)

12 травня 1609 р. коронний трибунал розглядав позов панів Клещовських на Андрія Шендеровського, який наслав своїх підданих із Шандерова та Тростянця на грунти Клещовські та Сокольницькі, де вони забрали сіно [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 534]. Зі складу маєтків тут і далі бачимо, що йдеться про С-5: Кліщів (від якого пани прозвався Клещовськими) лежить у 1.5 км на захід від Соколинець, на лівому березі Бога. Шендерів лежить у 6 км на північний схід від Соколинець, Тростянець Тиврівського (Вінницького) району – у 10 км на північ.

22 травня 1609 р. коронний трибунал розглядав позов Станіслава Домбровського на Андрія Гулевича за пограбування підданих С. Д. із сіл Соколинець, Василівки, Тиврова [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 544]. Тиврів лежить у 6 км на захід від С-5.

3 серпня 1612 р. коронний трибунал розглядав позов панів Клещовських на панів Копіївських щодо підданих панів Клещовських, котрі втекли із сіл Дзвонихи і Соколинець до маєтку Копіївських [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 553]. Дзвониха лежить у 3 км на південний захід від С-5.

6 травня 1613 р. коронний трибунал записав надання Іллею Клещовським сіл Соколинці, Пилява і частини села Люб’янця у доживоття своїм родичам [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 568]. Пилява лежить у 8 км на північний захід від С-5.

15 серпня 1616 р. коронний трибунал розглядав позов Мацея Кублицького на панів Клещовських, що вони не віддають М. К. належну йому третину маєтків Тиврів, Кліщів, Люб’янець, Дзвониха, Пилява, Сокілець [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 580]. Цей Сокілець і за складом географічного оточення, і за власником слід вважати за С-5.

29 липня 1622 р. коронний трибунал розглядав позов Галшки Пісочинської на пана Клещовського, котрий на Соколинському грунті незаконно узяв мито з її підданих зятківських [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 613]. Зятківці Гайсинського району лежать у 74 км на південний схід від С-5, а С-4 та С-3 лежать ближче до Зятківець. Але з огляду, що власником грунту був Клещовський, прикладаю цю звістку до С-5.

12 серпня 1622 р. коронний трибунал розглядав позов Іллі Клещовського на панів Калиновських за підданих, котрі втекли з села Соколинці (маєтку І. К.) до маєтку Калиновських [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 621].

Згадка в реєстрі подимного податку 1629 р.: «Пан Еліаш Клещовський з Соколинець (Sokoliniec), Тиврова, Люб’янця – 132 дими» [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 405] стосується С-5.

Маємо також згадку в реєстрі подимного податку 1664 р.: «З сіл: частина в Соколинцях (Sokolincach) з 8 димів, в Люб’янці в 9 димів […] в Тиврові з 16 димів […]» [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 542]. Її також слід прикладати до С-5.

Соколівка Крижопільська (С-6)

У січні 1654 р. козаки й міщани Гетьманщини складали присягу московському царю Олексію Михайловичу. Збереглися переліки міст і містечок, де приймали присягу. В Брацлавському полку читаємо: «Жабокрицкое, Соколовка, Куничее» [АЮЗР, т. 10, стб. 240] Всі три назви – нині села Крижопільського (Тульчинського) району Вінницької області, й Соколівка лежить якраз посередині між Жабокричем та Куничим.

В іншому переліку, складеному з тієї ж нагоди, бачимо: «містечко Куничее, а в росписи, какова дана под наказом, написан город Куничее. Местечко Соколовка, а в росписи написан город Соколовка» [там само, стб. 305].

В реєстрі подимного податку 1664 р. Соколівка (Sokołowka) згадана двічі: перший раз як маєток сандомирського воєводича пана Конецпольського (його володіння: Куниче – Олександрівка – Соколівка – Верхівка), другий раз як частина пана Жабокрицького у Соколівці – Олександрові – Чечельнику – Торкові [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 554, 563]. Думаю, обидві звістки треба прикладати до С-6, якщо припустити, що Конецпольському належала тільки частина Соколівки.

У переліку маєтків коронного обозного Станіслава Конецпольського, складеному, згідно М. Крикуна, в 1676..1679 рр. [Крикун М., Кількість і структура…, с. 193], в числі сіл Крижопільського і Тростянецького районів Вінницької області названо й Соколівку (Sokołowka) [: Przyczynek do dziejów polskich XVII wieku / wydał S.Przyłęcki. – Lwów: 1842, s. 367].

Соколівка Погребищенська (С-8)

Згадку в реєстрі подимного податку 1629 р.: «Її мості пані старостини кам’янецької з Іванки й Соколівки (Sokołowki) – 684 дими» [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 403] М. Крикун прикладає до Соколівки Жашківської (С-10) [Крикун М. Г., Кількість і структура…, с. 255]. В такому випадку Іванки – мало б бути село Маньківського району Черкаської області в 24 км на схід від С-10.

Але Соколівкою (С-10) в тому ж 1629 році і пізніше володів Валентин Калиновський, і я не думаю, що вона могла одночасно бути у власності «старостини кам’янецької» (не маю охоти розшукувати, хто вона така). В реєстрі дуже виразно нотується, що власник частини села такого-то сплатив податок за свою частину, а власник іншої частини – за свою. Щодо цієї Соколівки такого застереження не зроблено, думаю, що село цілком належало одній власниці.

Тоді можна було б думати про іншу пару – село Погребищенського (Вінницького) району і село Соколівку того ж району (С-8), що лежить у 16 км на схід від Іваньків (є ще село Липовецького (Вінницького) району, С-8 лежить від нього у 59 км на північний схід, а С-10 – у 78 км на схід; вважаю, що це задалеко).

Соколівка Жашківська (С-10)

В розмежуванні маєтків князя Януша Збаразького і вінницького старости Валентина Калиновського (16 червня 1629 р.) згадано акт 2 вересня 1592 р. зі згадкою селищ Соколів (Sokołow) та Митківці на річці Конелі, котрі звенигородський козак Федір Богданович продав Калиновському. В 1629 р. там вже була слобода Соколівка – власність Калиновського [Żródła dziejowe, 1894, t. 20, s. 116]. Вказівка на річку Конелу дозволяє однозначно стверджувати, що це – наша Соколівка С-10.

18 травня 1609 р. коронний трибунал розглядав позов Ельжбети Калиновської та її сестри Гелени (дочок Юрія Струса) на родичів козака Федора Звенигородця, що вони не зробили належного запису про продаж селищ Соколків (Sokołkow) та Митківці [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 540].

20 травня 1609 р. коронний трибунал розглядав зустрічний позов родичів Федора Звенигородця на дочок Юрія Струса: колись їх батько відняв у Федора належну Федорові половину маєтків, набутих ними спільно, зокрема, селища Соколків (Sokołkow) на річці Кунелці та селища Митківці на Гірському Тікичі [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 543].

25 травня 1609 р. коронний трибунал записав закінчення справи: звенигородський козак Гордій (небіж Федора) передав Валентину Калиновському спірні маєтки, в тому числі селище та урочище Соколків (Sokołkow) на річці Конелій та селища Митківці на Гірському Тікичі [Żródła dziejowe, 1894, t. 21, s. 546].

Археологія

Археологія Сокільця має в активі тільки одну статтю, але вельми цікаву і змістовну [Кучера М. П. біля с. Сокільці на Південному Бузі. – Археологія, 1965 р., т. 19, с. 201 – 213].

Предметом дослідження було городище на острові посеред Бога поруч із селом Сокільці (С-4). Острів потрапляв у зону затоплення Ладижинської ГЕС, тому в 1961 р. було проведено його археологічне дослідження.

Острів мав площу близько 15 га. На ньому був розташований скелястий горб довжиною бл. 115 м. Городище було розташоване на його верхній (південно-східній) частині, мало довжину 45 м і ширину 10 – 13 м.

Загальна площа городища – 532 кв. м, в’їзд на нього у вигляді спланованого спуску вів з північного заходу. Розкопками розкрито 360 кв. м, ⅔ загальної площі.

Городище мало два будівельних періоди. У першому періоді західний бік городища був забудований дерев’яними житловими і господарськими приміщеннями. Розміри їх приблизно 4 × 4 м, простежено залишки 4 таких клітей. Вони були перекритими дерев’яною стелею. На стелю зверху було покладено досить товстий шар глини – бойовий хід уздовж краю городища. На східному краю городища простежено завал перепаленого каміння й дубового вугілля – залишки оборонної стіни. Ці конструкції були знищені пожежею.

У другому періоді поверхня городища була заново спланована, внаслідок чого частина культурного шару першого періоду опинилась у перевідкладеному стані. По краю площадки встановлено частокіл із дубових стовпів. Ззовні частокіл оточував пояс надовбів – дерев’яних стовпів, вкопаних у землю з ухилом назовні. На території городища було простежено одну прямокутну зрубну споруду, мабуть, господарську. Всі споруди цього періоду також були спалені у пожежі.

Найчисленніші знахідки походять із культурного шару першого періоду. Серед кераміки виділено групу привозного полив’яного посуду, аналоги якої відомі у Середній Азії, Ірані та Сараї. Дуже численні знахідки предметів озброєння, із яких характерні вістря стріл датуються 14 – 15 ст. До цього ж часу відносяться арбалетні стріли, шпори із коліщатками, кам’яні ядра діаметром 12 – 15 см для катапульт. Дуже важливою датуючою ознакою для цього шару є монета польського короля Владислава (Ягайла).

Із культурного шару другого періоду найхарактернішими є знахідки кахлів, орієнтовно 16 – 17 ст. Важлива датуюча ознака – шведська срібна монета 1 чв. 17 ст.

На північний захід від замку знаходився могильник, де розкрито понад 25 поховань. При одному (здогадно – воїна) знайдено великий ніж, при інших – одне срібне та два бронзових скроневих кільця (орієнтовно 14 – 15 ст.).

На острові зібрано підйомний матеріал 14 – 17 ст., котрий свідчить про існування поселення поруч із укріпленням.

М. П. Кучера зробив висновок, що це замок Сокілець, відомий від 1394 р. і спустошений під час війни 1430-х років.

Розглядаючи результати розкопок, важливо відзначити, що обидва шари городища мають чітке археологічне датування, перш за все – за знахідками монет. Верхній шар треба вважати залишками замку на Сокілецькому острові, збудованому за наказом князя Я. Збаразького в 1603 р. (відповідний документ був опублікований ще у 1907 р., але лишився невідомим М. П. Кучері).

Разом з тим виникають і деякі запитання. Перш за все, мізерна площа замку, котра поступається навіть радянській нормі присадибної ділянки (600 кв. м). Не видно власного джерела води; мабуть, його й не могло бути, оскільки горб, на якому стояв замок, складено з граніту. У клітях не простежено ніяких слідів печей – чи справді такі кліті могли бути житловими, а не виключно господарськими?

На могильнику знайдено не тільки чоловічі, а й жіночі поховання (скроневі кільця). Якщо прийняти середню тривалість життя людини у 50 років, то 25 могил відповідають 1250 людино-рокам. Ясно, що постійне населення замку, якщо воно взагалі було, не могло перевищувати 10 чоловік, і така кількість померлих могла накопичитись за сто років із гаком. Думаю, що могильник був спільним для замку і сусіднього поселення. Також думаю, що замок служив арсеналом і вартівнею, а залога його жила сама і тримала коней на поселенні. Також замок міг бути схованкою для жителів поселення під час нетривалих наскоків невеликих груп ворогів.

А що ж відомо про Сокілець С-3?

Ю. Сіцінський відмітив у Печері мисове городище площею біля 0.5 га, відрізане від плато ровом і валом [. – «Труды 11-го археологического съезда», М., 1901 г., т. 1]. На його території збудована церква.

Це городище згадане у цитованій статті П. Хавлюка [Хавлюк П. І. Древньоруські городища на Південному Бузі. – «», К., Наукова думка, 1969 р., с. 158, 170 і карта], але додаткових відомостей про нього не подано.

Отже, це городище ще чекає на свого дослідника, і ці дослідження можуть скоригувати наші уявлення про давній Сокілець.

Висновки

1. Перша згадка Сокільця на Побожжі міститься у грамоті для Гринька 1391 р. Оскільки в цій грамоті зібрано й підтверджено не менше трьох різних надань, заснування Сокільця можна віднести до трохи ранішого часу, скажімо, до 1380 р.

2. Співставлення вказівок грамоти 1391 р. і даних археології дозволяє стверджувати, що цей Сокілець знаходився на острові біля сучасного села Сокільці Гайсинського району.

3. Замок, заснований Гриньком, був спалений, мабуть, одночасно із Брацлавом восени 1432 р., після чого перетворився на урочище.

4. Новий замок на Сокілецькому острові був збудований за наказом князя Януша Збаразького в 1603 р. і пізніше належав Збаразьким. Він був зруйнований під час війн середини – 3-ї чверті 17 ст. і більше не відновлювався.

5. Інші топоніми Вінничини із коренем Сокіл – значно пізнішого походження, виникають у 4-й чверті 16 – на початку 17 ст.

Старі недоліки й нові огріхи

Тепер, коли я самостійно дослідив історію Сокільців на Вінничині і обгрунтував, наскільки це можливо, тотожність давнього Сокільця із сучасним С-4, можна подивитись, що писали на цю тему попередники.

1885 р. Н. Молчановський вказав на С-4, також відзначив існування С-12 і у Бучацькому (Чортківському) районі Тернопільської області, біля впадіння Стрипи у Дністер (він лежить ще далі на захід від С-12) [Молчановский Н. В. до 1434 г. – К.: 1885 г., с. 6]. Про існування інших «соколиних» назв він, здається, не знав. Однозначного висновку – де знаходився Сокілець 14 – 15 ст. – він не зробив, але писав про «Сокілець на Бозі» [с. 7, 12, 235]. На карті, додані до книги, позначено С-3 (котрий у тексті взагалі не згадано), а не С-4 – мабуть, через недогляд.

1901 р. В. Гульдман дав опис городища при С-12; при цій нагоді він згадав про С-3 та С-4; давнім Сокільцем він вважав С-3 (не згадавши городища в ньому) [Гульдман В. К. . – Каменец-Подольский: 1901 г., с. 109 – 110].

1901 р. Ю. Сіцінський у своїй археологічній карті відзначив С-9, С-3 (+ Печеру), С-4 (на острові Бога – городище колоподібної форми 50 саженів у довжину і 25 саженів у ширину, а периметром понад 100 саженів. Поверхня його бугриста, зовнішніх укріплень немає. Співставлення із даними Кучери говорить, що розміри городища тут – це власне розміри горба-підвищення), С-12 [Сецинский Е. И. . – «Труды 11-го археологического съезда», М., 1901 г., т. 1, с. 197 – 354]. Що таке давній Сокілець – він у цій праці не розглядав.

1901 р. Ю. Сіцінський у своєму описі парафій відзначив С-3 та С-4, але так само не згадував про давній Сокілець [. – Каменец-Подольский: 1901 г., с. 192, 294 – 295].

2001 р. О. Мальченко прив’язав звістки про давній Сокілець до С-12 [Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств: 15 – сер. 17 ст. – К.: 2001 р., с. 258 – 259]. Це – очевидна помилка.

2001 р. О. Груша у своїй статті вказав на С-3, без обгрунтування [Груша А. Фёдара Карыятавіча за 1391 г. – Беларускі гістарычны агляд, 2001 г., т. 8, сш. 1/2, с. 131].

2012 р. Т. Гедзь у своїй статті вказала на С-3, без обгрунтування [Гедзь Т. та навколишні землі у 1391 році. – К.: 2012 р.]

2014 р. С. Полехов на карті, доданій до статті, вказав на С-4, без обгрунтування [Полехов С. В. «». Датировка и публикация. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., № 4 (58), с. 125].

2015 г. С. Полехов у своїй книзі вказав на С-4, без обгрунтування [ПНВ, с. 386 – цитата вище].

2016 р. І. Сапожников у своїй фантастичній (ні, не науково-фантастичній! просто фантастичній) статті вказав на Вознесенськ Миколаївської області, без обгрунтування [Сапожников И. – османский Хаджибей: очерки истории с начала 15 до середины 18 вв. – Scriptorium nostrum, 2016 г., № 2 (5), с. 57]

2019 р. Д. Куштан на карті у своїй статті вказав на С-4, без обгрунтування [Куштан Д. П. – форпост східного Поділля у 14 – 15 ст. – «Археологія Поділля», Вінниця, 2019 р., с. 93].

2019 р. О. Ліцкевич висловив припущення, що Гринько володів двома Сокільцями – С-12 (головним) та С-3 чи С-4 [Лицкевич О. В. « великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора. – Спб.: Дмитрий Буланин, 2019 г., с. 617 – 620], посилаючись на не опублікований поки що акт продажу в 1450 р. Гриньком Соколецьким городка Соколки Теодорику Бучацькому. Цей документ заслуговує на детальніше вивчення.

Таким чином, як давні, так і сучасні дослідники коливаються у визначенні – що таке Сокілець. Ніхто з них (окрім М. П. Кучери) не зробив ніякої спроби обгрунтувати той чи інший варіант. Брак обгрунтування при наявності кількох рівноцінних варіантів – великий недолік не тільки спеціально соколо-знавства, але й усієї нашої історіографії.

Розмову про Дашів ми відкладемо до пізнішого часу, щоб скористатись зі згадок цієї назви у джерелах 16 ст.