Маяк

Микола Жарких

Наступним об’єктом в переліку «причорноморських володінь Вітовта» є Маяк (Mayak), записаний у двох варіантах документу.

Оскільки йдеться про мало відому назву, ми повинні розглянути усі можливі варіанти і тільки тоді обирати найкращий.

Етимологія

«Етимологічний словник української мови» не містить окремого гасла маяк, а подає його у гнізді слова маяти: маяк – башта з джерелом світла; сторожова вежа; дерево, залишене при вирубуванні лісу; горб на відкритому місці [Етимологічний словник української мови. – К.: 1989 р., , с. 425]. Як на мій хлопський розсуд, ніякого зв’язку із словом маяти тут нема, хоча виводив маяк із маяти.

Кориснішим для нас є «Словарь русского языка XI–XVII вв.». Він подає два значення цього слова: 1, знак, віха (а маяк же по-русски признак зделаны камышные связаны конскими волосьи, 1653 р.); 2, козацький сторожовий пост із пристроєм для подачі сигналів тривоги вогнем (приклади 1652, 1710 рр.). [ – М.: 1982 г., вып. 9, с. 50].

Близьке пояснення дав Е. Мурзаєв: сигнальна башта на березі акваторії для суден; вказівний знак. Повторивши етимологію Фасмера, він додав цікавий варіант походження: туркменське слово майак має означати «прапор, штандарт» [Мурзаев Э. М. . – М.: 1984 г., с. 365]. Але якщо це так – знову неясно, чому це слово є тільки в одній тюркській мові, а не в кількох принаймні?

дійшов поки що до літери Л, нам допомогти не може.

повторює всі перераховані значення слова і зазначає, що воно відоме у 12 мовах пост-радянського простору і ще в болгарській мові. Походження ж його – нібито від гіпотетичного праслов’янського слова majakъ з невідомим значенням. На мій хлопський розсуд, так не може бути. Якщо слово є праслов’янським, воно має бути в усіх або принаймні у значній більшості слов’янських мов, а ми бачимо його тільки у 4 мовах (не кажучи вже про те, що в 1653 р. в Астрахані треба було пояснювати, що значить це слово).

Думаю, що в білоруську мову (і, можливо, в болгарську) це слово потрапило з російської, а в російську – з української (як скоро побачимо).

Далі, основне сучасне значення слова маяк – башта на березі, яка подає світлові сигнали суднам у морі – в англійській мові виглядає як lighthouse, в німецькій – Leuchtturm, у польській – latarnia morska, у турецькій – deniz feneri. Всі ці назви є кальками з інваріантом значення світло + башта / море. У французькій мові – phare (відоме також і в англійській мові і теж не потребує перекладу – автомобільна фара), мабуть від грецького φάρος – те саме (слово неясного походження).

Отже, останній етап розвитку змісту слова маяк цілком прозорий. Коли у 18 ст. Російська імперія отримала виходи до морів і треба було будувати берегові сигнальні башти, для них була зроблена калька з європейських мов, але своєрідна. Замість вигадування вогнебашти, згадали про старе слово маяк, яке означало пристрій для подачі світлового сигнала вогнем, тобто мало той самий інваріант значення світло + башта.

У 15 ст. споруду морської сигналізації описували так: «И на самом устьи Нестра стоит столп, еже зовётся Фонарь, и ту бяше пристань корабленая» [Зосима, 1419 р. – . Записки русских путешественников XI-XV вв. – М.: 1984 г., с. 121].

Подивимось тепер, де й коли слово маяк використовувалось для світлової сигналізації.

Конкретна згадка знайшлась для відносно пізнього часу:

Посланы въ побережные полки укази, чтобъ пирамиди или маяки въ вишшину по три сажнѣ трехъаршинныхъ везде по граничныхъ мѣстахъ, форпостахъ, караулахъ, по болшихъ и малыхъ дорогахъ, одъ тихъ же форпостовъ лежачихъ, строили въ такомъ разстояніи, чтобъ еденъ маякъ одъ другого горячий былъ виденъ. А на строеніе оныхъ маяковъ употребить сколко надобно будетъ державскихъ подводъ и висилать оные къ Триполю и Межигору для взятя хворосту, соломи и протчего [Лазаревский А. М. гетманской канцелярии за 1722 – 1723 гг. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1898 г., т. 12, отд. 3, с. 117 – 118, запис за 15 лютого 1723 р.]

Таким чином, маємо приклади з середини 17 – 1 чверті 18 ст., з яких видно, що слово маяк справді позначало башту для вогняної сигналізації. Це був другий (в глибину часу) етап розвитку значення слова.

Для порядку треба занотувати комічну мініатюру Г. Квітки-Основ’яненка:

По услышании пушечного стреляния всякий при маяке находящийся сторож неминуемо должен зажечь свой маяк, а жителей всех предуведомить, что маяки палятся не ради опаства от поганых и неверных татар, но ради особенной радости, вина коей объявлена будет в свое время и чрез кого следует [Татарские набеги. – 1843 г.].

Записана тут комічна пригода віднесена автором до часу існування слобідських козацьких полків, тобто не пізніше 1764 р. Можна не сумніватись, що світлова сигналізації існувала на Слобожанщині, і наш автор чув оповідання про неї.

Слід знати, що на півночі сучасної Італії вогняна сигналізація діяла уже наприкінці 14 ст. [Righini M. tra i castelli estensi nel 1372. – Ars Historiae, 2009, settembre; дякую Филипу Гавриленку за вказівку на цю статтю]. Заглиблюватись в історію поширення цієї системи я на цьому місці не можу.

Значення «башта для вогняної сигналізації» є звуженням і конкретизацією давнішого і загальнішого значення «ознака, орієнтир». Оце давнє значення, що становить третій (в глибину часу) етап розвитку змісту, видно із записок Е. Лясоти:

4 липня [1594 р.]. […] Далі мимо Семи Маяків (Siedni Majaky) (це приблизно двадцять висічених із каменю бовванів, які стоять на татарському боці на курганах або могилах (Kurhanen oder Mohillen). […]

5-го липня. Ми відправилися верхи в незаселені Дикі Поля і біля річки Сури, через яку переїхали, поснідали та погодували коней, близько 5 миль. Але ще раніше ми побачили установлений на кургані або могилі маяк (Majaken), тобто зображення чоловіка, висічене з каменю, поїхали туди верхи і розглянули його [. – «Запорозька старовина», Київ-Запоріжжя, 2003 р.]

Слово majak серед мов, котрі використовують латиницю, присутнє тільки є чеській, словацькій та вепській мовах (здається, запозичення із російської). В німецькій мові нічого подібного немає, тобто можна не сумніватись, що Е. Лясота записав місцеву українську назву для (половецької) кам’яної скульптури. Пізніше ця назва була витіснена назвою баба.

Походження слова маяк залишається неясним, але з огляду на ареал географічних назв можна думати, що воно виникло у степовій Україні.

Географічні назви Маяк, Маяки, Маячка

Географічні об’єкти з назвою Маяк ми :

– дві гори на території сучасної Білорусії (невідомо, з якого часу походять ці назви); три села (одне з них – безспірний радянізм);

– до п’яти сіл у Казахстані (усі – безсумнівні радянізми);

– одне поселення в Молдавії, засноване в 1971 р.;

– 49 назв на території Росії, серед них одна гора, одна річка, одне озеро (радянізм), 13 безсумнівних радянізмів і 8 – вельми імовірних. Про решту поселень самі москалі не вміють нічого сказати, а за їх історію даремно запитувати.

Натомість в Україні із 12 назв маємо 2 безспірних радянізми, 9 – можливих (самі українці про їх історію нічого не знають, перші відомості – з початку 21 ст.).

у Чорноморському районі АР Крим виникло наприкінці 19 ст. і одержало назву від сусіднього ., збудованого в 1816 р.

Подібна ситуація із близькою назвою Маяки: із 5 сіл в Росії – 2 безспірних радянізми і 3 – можливих. Перевірка за «Історією міст і сіл УРСР» показала, що села Маяки Тульчинського району Вінницької області, Дубенського району Рівненської області та Окнянського (Подільського) району Одеської обл. – безспірні радянізми.

Село Старі Маяки Ширяївського (Березівського) району Одеської області виникло нібито у середині 19 ст. (Історія міст і сіл), але на карті Ф. Шуберта 1869 р. () воно не позначене. Найранішою картою з позначенням Старих і Нових Маяків, здається, є . Село знаходиться у 100 км від берега моря, тому про морську сигналізацію не йдеться. З’ясувати мотивацію назви було би корисно для маяко-знавства.

Ще одна близька назва – Маячка. Село Маячка Слов’янського (Краматорського) району Донецької області отримало свою назву в 2016 р. під час декомунізації; село Маячка Василівського району Запорізької області засноване, як каже Вікіпедія, у 1784 р.; історія села Маячка Новотроїцького (Генічеського) району Херсонської області невідома, здається, воно засновано уже після революції 1917 р.

Вважаю всі ці назви пізніми і для нашої теми не важливими.

Інтерес до нашої теми становлять:

– село Слов’янського (Краматорського) району Донецької області ( відомий з 1663 року, а побудований він на Маяцькому городищі хозарського часу – епонімній пам’ятці салтово-маяцької археологічної культури). Воно знаходиться на Сіверському Дінці;

– село Новосанжарського (Полтавського) району Полтавської області, відоме з 1654 (чи 1677?) р., стоїть при впадінні однойменній річки в Оріль (слід знати, що річка Маячка на карті Боплана 1648 р. не позначена);

– село Біляївського (Одеського) району Одеської області, розташоване на лівому березі Дністра біля його впадіння до Дністровського лиману. Історію цього села треба ще з’ясувати.

Якщо додати до цього згадані вище Семи-Маяки на Дніпрі, то вийде, що з 4 давніх назв (відомих принаймні з 17 ст.) три стосуються об’єктів на берегах значних річ (Дністра, Дніпра, Сіверського Дінця).

Маяки на нижньому Дністрі

Що ми знаємо про село Маяки – нині Біляївського (Одеського) району Одеської області? Щоби правильно відповісти на це запитання, дуже важливо нічого не читати. Перш за все – не читати того, що доступне найлегше, тобто , також варто утриматись від читання «Історії міст і сіл». Все треба робити з нуля.

Отже, почнемо.

Згадки Маяка у ярликах кримських ханів 1472 і наступних років я вважаю слідами використання згаданого вище «переліку причорноморських володінь Вітовта», який відбився також у «Списку городів Свитригайла» (1432 р.). [докладніше: Жарких М. І. Географія кримських ярликів 15 – 16 ст. – К); 2024 р., розділ «Південна група»]

Першою картою, на якій нанесено цю назву, здається, була карта Литви і Русі Г. Меркатора 1554 р. Це була настінна карта, і вона надзвичайно рідкісна. Я знайшов її у складі . На ній об’єднано дані античної географії (мабуть, Страбона) і новіші дані. На Дністровському лимані показані страбонові Неоптолемову башту, Гермонакту, Офіусу, Ніконій, а також Білгород (Bialigrod) на західному березі. На північ від нього на тому ж західному березі показано Маяк (Maiak). На цій же карті можна бачити і «дельту Дніпра», і Амадоцьке озеро, тобто компетентність картографа щодо цього регіону була типовою для свого часу, не надзвичайною.

Тут треба відзначити наступні моменти: 1, місце Маяка на цій карті приблизно відповідає сучасному селу Білгород-Дністровського району; 2, Маяк позначено тим самим знаком, що й Білгород, як рівноцінні об’єкти; 3, обидва вони позначені так само як і Ніконій чи Офіуса (тобто можна було подумати, що й вони узяті із Страбона); 4, ці позначення не є фортецями чи замками (досить порівняти із позначенням Тягині, чи Сороки, чи Брацлава).

Висновок може бути таким: картограф знав про існування назви Маяк в цьому районі, але не мав детальнішої інформації про те, чим він був і де знаходився. От він і наніс його на свою карту здогадно, орієнтовно (як уміли – так і піли). Покладатись на оці дрібні деталі було би необережно.

Всі ці об’єкти можна бачити і на наступній карті Г. Меркатора – «» зі славного атласа 1595 року. Цей атлас набув величезної цілком заслуженої популярності і викликав цілу зливу переробок, виконаних у 1-й половині 17 ст. Карта відзначається вишуканим графічним стилем (це мабуть найкрасивіша із карт 16 ст.), але за складом інформації вона повністю повторює карту 1554 р. Nihil novi.

Нові дані про цю місцевість подав Мартин Броневський у звіті з поїздок 1578 – 1579 рр.:

Ex aduerso itaque Maiaci traiectus, ille Bialogrodo nauibus in campum Bialogrodensem & Oczacouiensem superatur. Militem quendam Maiacum ibi fusse fabulantur, ac in eo loco Nestro traiecto in ripa lapidei parietes ruinosi, & quasi quaedam ruinae apparent, eam ruinam Turrim Neoptolemi fuisse Strabo refert [Martini Broniovii de Biezdzfedea, bis in Tartarium nomine Stephani regis legati, … – Coloniae Agrippinae: 1595, p. 2].

Напроти [Офіуси та Гермонакти] є Маяцька переправа, якою [з] Білгорода перепливають суднами до Білгородських та Очаківських степів [незручно виражена думка, що можна переправлятись як з Очакова у Білгородський степ, так і з Білгорода в Очаківський]. Кажуть, нібито там [жив] ніякийсь воїн Маякум, і там на місці переправи через ріку Дністер видно зруйновані кам’яні стіни і начебто якісь руїни, згадані у Страбона як Неоптолемова башта.

Тут Маяк – переправа через Дністер, де треба плисти човнами (я навіть думаю, що тут переправлявся в 1421 р. Жильбер де Ланнуа [Жарких М. І. Де був і що бачив Жильбер де Ланнуа у 1421 році. – К.: 2020 р., розділ «Татарія»]). Пояснення назви вигадав сам Броневський, замаскувавшись під безособовим «кажуть». Руїни – це Надлиманське городище античного часу (прецінь не назване у Страбона!). Ніякого поселення чи замку Броневський тут не зауважив.

Наступна важлива для нас Г. Боплана 1648 р. з позначенням броду Маяк (Mayak B.). Цей брод показано вище Паланки, хоча сучасне село Маяки знаходиться нижче Паланки. Але можна не сумніватись, що така назва на нижньому Дністрі була відома Боплану.

Однак на пізніших картах до самого кінця 18 ст. цієї назви немає (наприклад, на досить докладній Дж. Ріцці Дзанноні, 1774 р.). Підкреслю, що я тут не розглядаю численні наслідування й переробки карт Боплана, а шукаю карти з незалежними від Боплана даними.

Опис Евлії Челебі (1650-і рр.)

Про Маяцьку переправу досить багатослівно розповів турецький мандрівник Евлія Челебі. Його оповідання не містить дат (орієнтовно це 1650-і роки), і можна думати, що тут об’єднано враження від кількох переїздів, бо один раз виходить, що Е. Ч. віз листи до кримського хана, і тут же – що він переправлявся у почті хана. У нього читаємо:

Стоянка біля переправи Міяк. Татари називають це місці Міяк-гечит. Це – небезпечна переправа на березі Дністра, тому що ріка тут подібна морю.

Хан переправився в цьому місці на протилежний берег Дністра на судні в невеликому шатрі. Потім і все татарське військо кинулось в води Дністра […] Легка кавалерія татар вмить перебралася на той берег по малій воді, оскільки навіть така велика ріка, як Дністер, ледве доходила до черева коня. [Челебі Е. : північне Причорномор’я. – Одеса: Гермес, 1997 р., с. 66 – 67].

Тут об’єднано описи двох різних місць переправи. Ріка, подібна до моря – це лиман, котрий убрід не перейти; а ріка, котра доходить до черева коня – це таки Дністер у межень (коли рівень води найнижчий).

Е. Ч. почув у назві переправи слово май «масло». Це слово є у сучасних мовах: татарській, казахській, киргизькій, але не в азербайджанській, турецькій, туркменській, узбецькій, в яких слову масло відповідають інші слова (так виходить при моєму дуже поверховому розгляді).

Е. Ч. замислився – до чого тут масло на переправі? – і склав наступну казку на тему молочних рік та киселевих берегів.

Був – пише він – в цьому краю ніякийсь святий [мусульманський, ясна річ; імені його Е. Ч. не назвав – похвальна обережність!], і місцеві жителі просили, щоби він учинив якесь чудо. І от святий зробив так, що по Дністру три дні й три ночі текло жовте масло, а жителі його збирали.

Його поховали на цьому ж самому місці […] І тут знаходиться місце поклоніння під назвою Міяк-Баба-султан. В перекладі татарською це значить «Масляна Баба».

Пізніше на цьому місці хани збудували над кам’яною будівлею великий купол, який і досі там знаходиться. Поруч поховано багато тисяч мучеників і праведників.

В старі часи недалеко від Міяк-Баба-султан існувала фортеця. Сліди цієї споруди можна побачити ще й зараз [Челебі Е. op. cit., с. 67 – 68].

Етимологію назви і казку про масло слід вважати особистою творчістю Е. Ч. Важливо, що жодне інше джерело не знає назви у формі Міяк, а тільки Маяк. Ця форма назви також є особистим здобутком Е. Ч. (я не можу розбирати, чи були в турецькому тексті Е. Ч. огласовки!). Для нас істотно, що слово маяк було для нього незрозумілим, і це я вважаю поважним аргументом проти тюркського походження цього слова.

Далі бачимо, що при низькій воді в Дністрі тут переправлялись убрід, що до певної міри підтверджує позначення броду на карті Боплана. Бачив Е. Ч. й Надлиманське городище і навіть вирішив, що залишки якоїсь будівлі на ньому – це могила святого.

Але він не бачив тут ніякого поселення, а тим більше – укріплення. Знаючи манеру письма Е. Ч., він легко міг би зробити із хутора на три хати пишне місто із 10 ринками, 50 мечетями і п’ятьма тисячами будинків, але тут бачимо тільки «багато тисяч могил».

До речі, про могили. Є нова монографія: Tütüncü Mehmet. Karadeniz kuzeyinde osmanli kitabeleri: Ukrayna, Moldova, Rusya, Gürcistan, Litvanya [Оттоманські написи з країн північного берега Чорного моря]. – Heemstede: SOTA, [2020]. 300 pages (Corpus of Turkish Islamic inscriptions; Nr. 19). Фрагменти з книги, включаючи велике резюме російською мовою, розміщено на сайті .

Так от, всього автор нарахував 64 написи (надгробних та будівельних) з території сучасної України: Ізмаїл – 10, Кілія – 4, Очаків – 4, Білгород-Дністровський – 5, Берислав (Газі-Кермен) – 2. 19 написів пов’язані з Одесою (думаю, переважно, якщо не всі, привезені з інших місць), 11 – з Херсоном. З Маяків немає жодного надгробку не те що in situ (це взагалі велика рідкість для даної групи старожитностей), але і в музеях.

Опис Ф. де Волана (1792 р.)

Наступний опис цього місця (1792 р.) належить голандському інженеру на російській службі (1752 – 1813):

Коса Велика – это мыс, выдающийся напротив устья Днестра, который выходит сюда через низину и образует косу […]

В 10 верстах от Косы Велика виднеются развалины древней турецкой или татарской крепости. В стене толщиной 12 футов находится довольно большая дверь с готической аркой, которая издалека бросается в глаза, что, очевидно, и дало повод назвать это место Маяк (сигнальный огонь), над описанием которого долго ломали голову, относя дату постройки к далекой древности.

Судя по тем последовательным изменениям, которым должно было подвергаться Черное море и которым весьма заметно подвергается повседневно, в те времена Аккерманский лиман представлял собой, должно быть, всего лишь одну из бухт Чёрного моря, что и стало причиной сооружения маяка.

После исследований местности обнаружилось, что это стена мечети, разрушившейся под воздействием времени и из-за скверного камня, использованного при строительстве. Полностью сохранившиеся фундаменты крепости и минарета, надгробия с турецкими надписями доказывают верность этого утверждения. Этих надгробных камней очень большое количество, а в ста саженях отсюда находятся остатки фундаментов домов таких же, как и у подножия холма, совсем рядом с которым протекает Днестр.

Наконец нашелся один старый болгарин, давний обитатель Аджидери, давший разъяснения по этому вопросу. Эти руины – остатки татарского города Татархазан. У татар был мост через Днестр, который служил для связи с Бессарабией через косу Поланк [Описание земли Едисан. – В кн.: Наследие Ф. П. де-Волана. – Одесса: 2002 г., с. 103 – 104].

Перш за все, звернемо увагу, що слово «маяк» наш інженер перекладає як «сигнальний вогонь» і вважає його морським маяком (у сучасному смислі слова). Це – чи не перший на нашому шляху приклад такого розуміння. Навіщо міг знадобитись морський сигнальний вогонь у глибині бухти, а не при вході до неї з відкритого моря – я не розумію, але Ф. В. над цим не замислювався.

Далі, коса Велика – це нині безіменний півострів на півночі Дністровського лиману, котрий відділяє більшу західну його частину від меншої східної. Ця східна частина нині зветься Карагвольською затокою. Довжина півострова у напрямку з півдня на північ – якраз ті 10 км, про які писав Ф. В.

На східному боці Карагвольської затоки знаходиться село (колишня німецька колонія Францфельд, заснована у 1805 році) із відомим античного часу. Якраз воно й описано у Ф. В. під назвою Маяк, тоді як пізніше село Маяки знаходиться у 13 км на північ від кінця «Великої коси». Я не думаю, що Ф. В. міг так помилитись у визначенні віддалі, тим більше що в районі сучасного с. Маяки ніякого городища немає. Спеціально це застерігаю, бо невігласи-енциклопедисти віднесли цей запис Ф. В. до сучасного села Маяки і так виникло паперове «городище у с. Маяки».

При описі залишків старовини інтуїція підвела дослідника, і він прийняв залишки реальної давнини за новітні старожитності турецького часу. Народна археологія не здатна уявити величезної глибини часу, і тому всі кургани у неї – козацькі могили, всі скарби – гайдамацькі, а все зруйноване – було зруйновано татарами. Глибше ніж на один етап народна пам’ять зазирнути не може.

Далі, Аджидер – це сучасний Овідіополь; назва Татархазан у формі Tatar-Kazan зафіксована на 1767 р., тільки не на місці Надлиманського, а напроти сучасного села Пуркарь, десь в районі Граденіци, а це 35 км на північ. На його ж більш загальній карті 1774 р., згаданій вище, це поселення очікувано показано на тому самому місці. Можна думати, що Ф. В. мав проблеми перекладу при спілкуванні із болгарином, і той назвав Татархазан, аби досужий іноземець від нього відчепився.

Таким чином, опис Ф. де Волана фіксує топонім Маяк на нижньому Дністрі, але прикладає його до Надлиманського городища.

Першою картою, де позначено село Маяки, здається, була «, разделенная на губернии и уезды» 1799 р., тому цілком певно можна думати, що це село виникло після переходу Очаківської області під владу Росії за Ясським договором 1791 (1792) року.

(1767 – 1846) побував тут в 1799 р. і записав:

Слобода Маяк, почтовая станция расстоянием от Овидиополя в 22 верстах, стоит на самом Днестре и имеет в себе до 60 дворов [і далі про місцевих жителів – старообрядців-некрасівців; Сумароков П. Путешествие по всему Крыму и Бессарабии в 1799 г. – М. : тип. Моск.ун-та, 1800 г., ].

Віддаль від Овідіополя точно відповідає положенню сучасного села Маяки.

Так виглядють початки сучасного села Маяки (на підставі тих джерел, що лежать на поверхні, без заглиблення у предмет).

Археологічні дані

А що говорить археологія про сучасне село Маяки? Тут відомі місцезнаходження з пізнього палеоліту, 2 поселення доби бронзи, 8 різних поселень античного часу (6 – 3 ст. до н. е.), одне поселення перших століть н. е. і кургани [. – К.: Наукова думка, 1991 г., с. 44 – 45]. Середньовічних старожитностей не зафіксовано ніяких, хоча ми бачимо, що археологи ретельно обстежували цю територію.

Подібна картина і в селі Надлиманське: пізньопалеолітичні знахідки, поселення доби бронзи, 3 поселення 6 – 5 ст. до н. е., городище і 7 поселень 4 – 3 ст. до н. е., 2 поселення перших століть н. е., кургани [Археологические памятники Одесской области, с. 90 – 91]. Знову не бачимо нічого середньовічного, хоча й тут територія ретельно обстежена.

У найновішій монографії є окремий параграф «Золотоординська доба» [Иванова С. В., Островерхов А. С., Савельев О. К., Остапенко П. В. Буго-Днестровского междуречья. – К.: 2011 г., с. 214 – 232], очікувано присвячений не так археології, як історії регіону. Суто археологічні знахідки цього часу очікувано зосереджені у Білгороді-Дністровському. Пізніший час в книзі не розглядається (думаю, тому, що немає виразних пам’яток і нема про що писати).

Висновки

1. Слово маяк – неясного походження, вперше зафіксоване на території сучасної України в 1431 р. Первісне його значення – орієнтир, познака – збереглось донині у будівельному терміні маяк «позначка на стіні будівлі».

2. Всі 4 географічних назви з основою маяк, відомі до кінця 17 ст., знаходяться у степовій зоні України, три з них – на берегах значних рік.

3. Від середини 17 ст. фіксується поширення слова далі на схід, у степову зону європейської частини Росії, і нове значення – споруда для вогняної сигналізації.

4. Від кінця 18 ст. слово набуває сучасного значення – башта для світлової сигналізації на морі.

5. З усього зібраного матеріалу можна думати, що топонім Маяк на нижньому Дністрі міг позначати видний здалека орієнтир (можливо, залишки якоїсь башти античного часу Надлиманського городища) і був ознакою для тих, хто їхав зі сходу, що переправлятись через Дністер можна правіше, північніше (лівіше починався лиман).

6. Назва Маяк на нижньому Дністрі відома з середини 16 ст., і можна думати, що згадки цієї назви в 1431 – 1432 рр. також стосуються цієї території.

7. Безспірно, що тут не було в той час і довго пізніше (до кінця 18 ст.) ніякого міста, чи замку, чи поселення, а тільки урочище / переправа.

8. Сучасне село Маяки Біляївського (Одеського) району Одеської області виникло між 1792 і 1799 роками.

Сучасне маяко-знавство

От тепер, коли ми самостійно розглянули свідчення джерел про Маяк і самостійно зробили свої власні висновки, можна безпечно приступати до читання літератури по темі, відзначаючи успіхи і промахи. Почнемо зі статті, спеціально присвяченій цій темі [Белецкая О. В. (материалы к изучению исторической географии Подолии и Северного Причерноморья). – Золотоордынская цивилизация (Казань), 2016 г., вып. 9, с. 186 – 196.]

Стаття становить цінність як колекція посилань на джерела по темі (з цих посилань я і сам дечим скористався) та колекція посилань на дослідників, котрі торкались цієї теми. Називати другу колекцію «історіографією» не випадає, бо немає аналізу думок і не накреслено напрямку їх розвитку, а без цього історіографія перетворюється на бібліографію.

Але і з колекціонуванням посилань не все вийшло щасливо. Так, під номером 1 маємо таке «посилання»:

Андрияшев А. М. Свидригайло великий князь русский и литовский. Харьков 1875 г.

В цьому посиланні, як у чеховської ідеальної людини, «все прекрасно». народився в 1863 році, і виходить, що уже у віці 12 років надрукував монографію про Свитригайла (котрим він і в дорослому віці не займався, так само як не друкував нічого у Харкові). Але це знаємо ми, відставні фізики-теоретики, а кандидати історичних наук цього не знають.

«Карта Г. Меркатора» 1630 р., використана у статті, є насправді переробкою (погіршенням) Генрика Гондіуса оригінальної карти з атласу 1595 р. За якістю графіки вона значно поступається оригіналу, збережено усі Офіуси та Гермонакти, але пропущено Білгород. Маяк показано на тому самому місці, що і на карті 1595 р., його позначення як фортеці слід вважати самодіяльністю Г. Гондіуса.

Так само «карта В. Гродецького» 1602 р., використана у статті, є переробкою Франциска Гогенберга з атласу А. Ортелія 1570 р. На цій карті немає Маяка, але натомість двічі позначено Tubarcza. Це мабуть помилка, виправлена у 1602 р. під впливом карти Г. Меркатора. Обидві карти – і 1570, і 1602 років – характерні тим, що на них геть усі населені пункти зображені одним і тим самим умовним знаком «замку». Вважати це умовне позначення реальним укріпленням, думаю, було би необережно.

Не можна погодитись із О. Б., що археологічні дослідження місцевості не проводились [с. 187]. Якраз проводились, і виявлено буде багато різних пам’яток, тільки не середньовічних.

Остаточний висновок О. Б. звучить так:

Маяк фіксується як замок і переправа на березі Дністра упродовж 15 – 16 ст. в актових документах, хорографічних творах і картографічних матеріалах […] Аналіз дає можливість стверджувати, що Маяк, хоча й не фіксується в документах 14 ст., однак, цілком можливо, уже існував як Міяк-Гечіт або Міяк-Баба-Султан в середині зазначеного століття, тобто у золотоординський час, а з кінця 14 ст. став фіксуватись у ханських ярликах [с. 192]

Виділені мною місця є помилками. Немає згадок про Маяк як замок, немає «ханських ярликів кінця 14 ст.». І таки правда, немає аналізу, є повна сліпа довіра до всього, що написано раніше. Зрештою, із «Золотоординської цивілізації» .

Найсучасніше маяко-знавство представлено великою дуже змістовною монографією [І. В. Сапожников, С. С. Аргатюк, В. В. Левчук : археолого-історичні нариси. – Одеса: 2021 р. – 642 с.]. Очікувано – більша частини книги (від с. 108 і до кінця) присвячена періоду від кінця 18 ст., бо про цей час є значно більше матеріалів.

Археології присвячено 45 сторінок (9 – 54), «середнім вікам» – 16 (55 – 71), періоду без спеціальної назви (16 – 18 ст.) – 35 (72 – 107). Мені найбільш цікаві оці два останні розділи. Одразу скажу – найважливішим висновком з цих розділів є негативний: повний брак археологічних решток у часи, пізніші від сарматських. Саме тоді, коли з’являються письмові згадки про Маяки – саме тоді ніяких матеріальних слідів нема. Загадка? – ні, наші автори над цим не замислюються.

Як вірогідне джерело наші автори використали «Записку готського топарха» [с. 56 – 57], котру давно і скрізь вважають фальсифікатом 19 ст. Скрізь – але не в Одесі.

Далі йде «битва на Синіх водах», без якої не обходиться ані одна справжня історія України, із посиланням на… Стрийковського? Та де там! Наші автори відкрили нове, краще джерело – книгу Помпея Батюшкова «Бессарабия. Историческое описание» (Спб.: 1892 р.).

Далі очікувано йде посилання на розглянуту вище статтю О. В. Білецької 2016 р., при цьому в тексті сказано, що вона – 2017 року (хоча на тій самій 59-й сторінці у посиланні стоїть правильний 2016 рік).

Є у книзі й розділ «Літописні Маяки» (с. 67 – 70). «Літописами» в Одесі називають подорожні записи М. Броневського, Евлії Челебі та Ф. де Волана. Висновок із «середньовічного» розділу: «Наведених фактів більш ніж достатньо, щоби вважати місце розташування середньовічних Маяк остаточно доведеним» [с. 70]. Автори (безпідставно) вважають, що це – сучасне село Маяки.

Розділ про 16 – 17 ст. – найцікавіший. Вітовтолюбіє наших авторів видно з наступного фрагменту:

Великий князь Вітовт Кейстутович, вийшовши межиріччям Дніпра і Дністра до берега Чорного моря, звів тут низку укріплень. За життя цього князя навіть перший кримський хан Хаджі Гірей визнавав його владу над собою [с. 72].

Сідайте, панове. Двійка!

Далі читаємо цитату зі звіту польського посла з 1637 року, де зазначено, що «Маяк знаходиться на лівому березі Дністра за кілька кілометрів від гирла» [с. 77]. В 1637 році поляки вже користувались кілометрами, не чекаючи, поки уряд Французької республіки затвердить нову одиницю довжини. Знову двійка!

В цілому цей розділ заповнений оповіданнями (з розлогими цитатами) про події на півдні України, в яких зрідка трапляються згадки про Маяк. Ніякого критичного аналізу джерел із цими згадками немає, та у популярній книзі і не випадає запускатись в такий аналіз.

Значення цього розділу для науки – в колекціонування згадок про Маяк для подальшого вивчення. І я, можливо, ще колись скористаюсь цими згадками для своєї роботи. Але значення цієї колекції менше, ніж колекції Білецької, бо тут ми ніде не знайдемо посилань власне на джерела – всі вони використані через попередні дослідницькі роботи.

Останнє, на що я хочу звернути увагу в цій книзі – що вона написана з нагоди святкування 600-ліття села Маяки.

2021 – 600 = 1421 (я ще не забув арифметику!) А що такого сталось в 1421 році, що дало притоку для початкової дати? Ну, проїхав через ці землі Жильбер де Ланнуа, у якого ніякої згадки про Маяки нема (що й видно з самої книги – с. 61).

Отаку міцну підставу маємо для ювілею! Одесі – 600 років (на підставі звістки Длугоша про 1415 р.), і Маякам – 600 років. Чим ми гірші?

І далі, чому тільки 600 років? Чому не 6 тисяч років? Є ж радіовуглецева дата 4380 років (с. 34), а це – заокруглено – якраз 6 тисяч. Недопрацювали з ювілейною датою!