Міфічні «сини»
князя Михайла Всеволодовича
Микола Жарких
На початку цього розділу я хочу розповісти один старий-престарий анекдот.
Приходить чоловік до лікаря і каже: «Знаєте, у мене проблеми із потенцією».
– А скільки вам років?
– Шістдесят вісім.
– Ну, це природно, що в такому віці потенція слабшає.
– Е, мій сусід сімдесят п’ять має, а таке розповідає!
– Добре, а хто ж вам заважає розповідати?
Отже, з історичних джерел, сучасних самим подіям (або гранично близьких до часу подій) ми знаємо, що після нападу Батия в 1237 – 1241 рр. на території колишнього Чернігівського князівства не лишилося князів:
Князь Мстислав Глібович зник з поля зору історичних джерел в 1239 р. (), і про його нащадків нічого не відомо.
Князь Мстислав Рильський був убитий татарами в 1241 р. (); про його генеалогічну позицію нічого не відомо, його належність до Ольговичів – це тільки одна з можливостей, не більше. Про його нащадків так само нічого не відомо.
Князь Михайло Всеволодович загинув в Орді в 1246 р. (); його належність до Ольговичів безспірна, його батьком був Всеволод Святославич Чермний, і Михайло мав сина Ростислава, котрий після 1245 року не брав участі в політичному житті Русі, залишившись в Угорщині.
Князь Андрій, якого Іоан із Плано Карпіні іменував «чернігівським», був убитий татарами не пізніше 1246 року (Іоан, § 3-1-3). Думаю, що він не був володарем усієї Чернігівської землі, хіба що мав якийсь зв’язок із нею. Про його синів ми нічого не знаємо, так само як і про долю його молодшого брата, якого згадав був Іоан.
Вважається, що це був Андрій Мстиславич, про убивство якого Батиєм повідомив пізній Рогозький літописець (). Де він княжив (якщо княжив) – невідомо; вказівка на ім’я його батька мало допомагає з’ясуванню його генеалогічної позиції. Його належність до Ольговичів – це тільки одна з можливостей. Ім’я Мстислав не було приватною власністю Ольговичів, воно відоме також в смоленському домі і (раніше, в 12 ст.) – у волинському.
Князь Андрій Всеволодович в 1259 р. узяв шлюб із Ольгою, дочкою волинського князя Василька Романовича (); хроніст Романовичів записав, що Ольга поїхала до Чернігова.
Про нього можу повторити все, що сказав про Андрія зразка 1246 року. Природно було би очікувати, що зять волинського князя буде брати якусь участь у політичних справа свого тестя, як ми бачили в історії Чернігівського князівста до татар.
Але так не сталось – хроніка Романовичів продовжувалась ще понад 30 років, але цей Андрій Всеволодович в ній більше не згаданий. Це означає, що політичної ваги він не мав, і родичання із волинським князівським домом такої ваги йому не дало. Політичну вагу натомість здобув брянський князь Роман, котрий кілька разів згадується в хроніці Романовичів – не тільки як тесть князя Володимира Васильковича (під 6772 роком), але й як слуга ординського хана Менгу-Тимура, спільник волинських князів у поході на Литву (під 6782 роком).
Як же могло так статись, що князі Волині й Брянська допомагали татарам у їх війні, а чернігівський князь не взяв у цьому участі?
Я думаю, так сталось тому, що ніякого чернігівського князя тоді не існувало, отже не існувало і князівства. Весь виклад подій 1198 – 1239 років можна звести до одним-одного висновку: ні одне значне політичне підприємство в південній Русі не обходилось без участі Чернігівського князіства. І якщо в даному випадку ми не бачимо Чернігівського князівства – значить, його не існувало.
Велику вагу має той факт, що всі три основних наших джерела – Лаврентіївський літопис, який писався у Владимирі, Новгородський перший літопис, який писався у Великому Новгороді, і хроніка Романовичів, котра писалась на Волині – всі вони продовжувались після 1239 р. ще багато десятиліть. І з усіх трьох джерел Чернігівське князівство зникає – одночасно і одностайно.
Це не може бути випадковістю, це означає зникнення самого предмету згадок, тобто князівства як політичної структури.
Основна тема всіх давньоруських літописів в цілому – це влада, уособлена князями. Є князі ⇒ є влада ⇒ є прояви влади (війни) ⇒ є про що писати. Нема князів – нема влади, нема війн і нема про що писати літописцям. Коли ми не знаємо, що діялось в 12 чи 13 ст. на місці сучасних Донецька чи Одеси, то це не значить, що там зовсім нічого не було і ніхто не жив – це значить тільки, що туди не сягала князівська влада і літописці не мали нагоди згадати про ці місця. Навіть про болохівських князів (на віддалі якихось 200 км від Києва з його літописом) ми дізнались тільки випадково, коли проти них підняли війну волинські Романовичі.
Отже, випадіння території з кола уваги літописів говорить про її випадіння із системи політичних відносин, системи влади і війн.
В такій ситуації можна упевнено говорити, що ніяких князів, ніякої влади на території колишнього Чернігівського князівства після 1239 року не було, і всі розмови про «чернігівських князів татарської доби» належать художньої фантастики (не дуже удатної).
Але ж довідник Г. Власьєва показує нам, що величезна купа князівських родів Російської імперії вела своє походження від князя Михайла Всеволодовича Чернігівського [Власьев Г. А. Потомство Рюрика: материалы для составления родословий. – Спб.: т. 1 (князья черниговские), 1906 г., – 7, 667, 8 с.; ч. 2 – 3, 535, 4 с.; 1907 г., ч. 3 – 4, 539 с.]. Як же так могло статись, що всі вони помилялись щодо свого походження?
Аби це пояснити, треба відповісти на два запитання: 1, звідки узялися ці княжі роди? 2, як вони записались у нащадки князя Михайла Всеволодовича?
Для відповіді на перше запитання звернемо увагу, що слово «князь» в східній Європі однаково вживається на означення трьох досить різних понять:
1, князь – це очільник малої громади, те саме, що війт у поселеннях німецького права чи отаман у селах руського права. В чистому вигляді це значення терміну збереглося в Карпатах, де князем звали очільника громади волоського права.
2, князь – вождь війська, з допомогою якого він контролює велику територію і виступає як глава держави, веде війни і переговори, здійснює управління підвладною територією.
3, князь – власник приватного маєтку, латифундист (поміщик) з князівським титулом.
Первісним, на мою думку, було перше значення слова, котре існувало з дуже давніх часів, ще до утворення держав на нашій території.
Далі вийшло, що стрій незалежних і рівноправних сільських громад (якщо він колись справді існував, як думав собі М. Драгоманов) є нестійким і одні громади починають розростатись коштом підбиття інших. Конкретно в нашій історії цей процес очолили варязькі конунги, які досить скоро почали зватись князями. Це було розширення значення давнього соціального терміну, зрозумілого і звичного для місцевого люду.
У який спосіб люди стають засновниками нових держав – я зараз розглядати не хочу, наразі досить того, що такі випадки в історії бувають. Хто надав титул князя Рюрику, чи П’ясту, чи Гедиміну? – А ніхто не надавав, вони самі себе проголосили князями (у випадку Гедиміна ми знаємо це цілком певно, бо трапилось це тоді, коли сусідні народи вже мали писемність і вели літописи).
Оцей момент самопроголошення є принциповим в історії кожної князівської родини («не спрашивай, каким путём я царство приобрёл»). Сини й подальші нащадки самопроголошеного князя користувались уже успадкованим титулом («ты царствовать по праву будешь, как мой наследник»), але в основі завжди лежав вольовий акт самопроголошення. Був собі чоловік як усі – і раптом він уже «князь». А хто йому заважав так говорити?
Заважати могли його сучасники – такі ж самі самопроголошені князі. Той, хто переміг у боротьбі – той підтвердив своє право зватись князем, а хто програв – фігурує в історії як невдалий претендент. Марк Антоній заважав був Октавіану Августу, але програв – і Август став князем (ну, імператором), а нещаслива доля Антонія стала темою художньої літератури. Так само нашому Олегу заважали Аскольди із Дірами, однак Олег їх переміг і тому сказав: «Вы неста князи, ни рода княжа». Якби переміг Аскольд, він сказав би те саме про Олега з Ігорем. На цьому місці важлива послідовність подій: Олег переміг не тому, що був князем, – навпаки, він став князем, тому що переміг.
(На цьому місці зазначу: я не вважаю цю війну Олега за достеменний історичний факт – після роботи О. П. Толочка це не випадає. Я вважаюю цю пригоду літературною моделлю минулого, складеною на початку 12 ст. І в якості моделі нам цікаві не так конкретні імена і конкретна хронологія, як загальна схема подій.)
Князі Рюриковичі ретельно пильнували своє монопольне право на звання князя – і справді, за весь давньоруський час ми не маємо виразних звісток, щоб хтось іще, окрім нащадків Рюрика, звався князем і мав владу на значній території Русі.
Цю ідилію знову псують болохівські князі, котрим ані київські, ні волинські, ні галицькі Рюриковичі не зуміли перешкодити зватись князями (спроби вивести болохівських князів із якоїсь гілки Рюриковичів непереконливі. Тут цілком певно мало місце самопроголошення).
Але по мірі збільшення чисельності роду Рюриковичів роль кожного окремого князя падала, відбувалась девальвація, знецінення титулу. Поряд із князями – очільниками великих територій, главами держав (князями другого роду) з’являються і дедалі поширюються дрібні князі-латифундисти, князі третього роду, вважати яких главами держав жодною мірою не випадає. Але з другого боку і користуватись успадкованим титулом князя їм ніхто не заважав, і їх сучасникам навіть на думку не спадало сказати: «Это прежде ты был князь, а теперь ты – небылица».
Для виділення глав держав серед маси носіїв князівського титулу почали вживати для князів другого роду титул «великий князь», але робилось це не дуже послідовно. До того ж траплялись випадки, коли ніхто не заважав дрібним князям третього роду зватись «великими», що відбивало їх претензії, а не реальний стан речей.
І от по мірі розростання території князівств-держав у східній Європі склалась ситуація, коли на кілька князів – глав держав (князів другого роду) припадало кілька сотень дрібних князів, котрі опинились на становищі слуг володарів і власників більш-менш значних маєтків. Величезна кількість князівських родів у Московській державі мала маєтки в колишніх Ростовському, Білозерському, Стародубському (на Клязьмі) князівствах і підшивалась під нащадків давніх Рюриковичів – володарів цих князівств. Наскільки такі генеалогії правдиві – я зараз не буду розбирати, досить того, що згідно наведеного вище анекдоту ніхто не заважав їм говорити, що вони – нащадки Костянтина Всеволодовича Ростовського чи Івана Всеволодовича Стародубського.
Разом з тим принципу самопроголошення ніхто не скасовував. Він діяв там і тоді, де й коли сусідні князі-володарі не могли перешкодити очільникам місцевих громад (князям першого роду) зватись і бути князями. Щоб побачити його дію, не треба навіть заглиблюватись в історію – досить подивитись, скільки нових держав виникло в одній тільки Європі упродовж останніх десятиліть.
Прикладемо тепер усі ці загальні міркування до нашого конкретного Чернігівського князівства 13 ст. Ми бачили, що його територія досить виразно ділилась на дві частини. Південна (північні частини сучасних Чернігівської, Сумської областей і прилеглі райони Курської та Брянської областей) була досить густо заселена, тут було багато укріплених містечок (городів) і влада чернігівських князів над ними не викликає сумніву.
Але останнім безперечно князівським містом на півночі був Трубчевськ, а далі йшла смуга у 400 км лісів аж до Москви. В цій смузі ми в 1-й половині 13 ст. знаємо тільки три города – Мосальськ, Серенськ, Козельськ. Це була краплина в лісовому масиві. Ні одне сусіднє князівство – ані Смоленське, ні Владимирське, ні Рязанське, ні Чернігівське – не мало бажання і змоги установити свою владу на цій нічийній землі, цьому лісовому острові посеред більш освоєних земель.
Після знищення Чернігова в 1239 р. навіть та зовнішня влада, яка існувала тут в попередній час (на мою думку – досить ефемерна) – зникла, і ця «верховська земля» (на верхів’ях Десни та Оки) опинилась натурально «поза зоною досяжності» сусідніх руських князівств.
Певне значення мало й те, що поразка князів від татар розвіяла той ореол виключності, ту харизму, котра допомагала Рюриковичам утримувати монопольне право на посідання влади, Як у відомій казці про фарбованого лиса, несподівано виявилось, що то – просто лис, і нічого більше, нітрохи не ліпший за інших лисів. Рюриковичі разом із владою втратили й найцінніший свій скарб – священний зв’язок між «князем» і «владою». Все треба було розпочинати спочатку, і самопроголошені князі успішно конкурували з Рюриковичами за владу.
Але зовсім без соціальної організації люди жити не можуть (такого навіть анархіст Драгоманов не допускав) – і тому тут склались умови для організації дрібних громад на чолі із самопроголошеними князями (князями першого роду). І такі громади із такими князями на чолі з’явились.
Перша історія такого роду належить до самого кінця 13 ст. Лаврентіївський літопис розповів про баскака Ахмата і у зв’язку з ним згадав про князів рильського, воргольського і липовицького. Всі вони повністю відповідають наведеній вище схемі самопроголошення – навіть сучасники не вміли сказати, «кто они и отколе они суть».
Наступні «верховські» князі згадуються уже в 14 ст., і я зараз не збираюсь заглиблюватись у цю справу. І про них ніхто не вмів сказати – з якої рації вони титулуються князями. Просто ніхто не заважав їм таке про себе розповідати.
Нестійкість ладу дрібних рівноправних громад на цій території, думаю, просто не встигла проявитись. В 14 ст. у них з’явились сильні агресивні сусіди – Москва і Литва, котрі успішно поділили «верховські землі» між собою.
«Безпаспортні» самопроголошені князі при цьому нікуди не зникли, але були змушені маневрувати і пристосовуватись до нових політичних реалій, тобто перетворились на латифундистів (князів третього роду), зобов’язаних служити князям-володарям (десь так, як пізніші поміщики). Спочатку їх служба полягала в мобілізації місцевих воєнних сил на заклик володаря, а потім володарі почали призначати їх на різні посади в своєму управлінському апараті, який неухильно розростався. І далі князі третього роду згадуються уже не у зв’язку зі своїми вотчинами, а у зв’язку зі службою Москві.
З’ясувавши в найзагальніших рисах схему походження і соціальну роль групи «верховських» князів, ми можемо перейти до другого поставленого вище запитання: як ці князі перетворились на синів лейтенанта Шмідта нащадків князя Михайла Всеволодовича?
Наприкінці 15 ст. почав складатись адміністративний апарат централізованої Московської держави (як говорив Сергій Михайлович Соловйов, відбувався перехі родових відносин у державні). Для упорядкування служби треба було з’ясувати, хто чого вартий і на які посади може претендувати.
Почалося з’ясування з особи московського великого князя – звідки він суть? Переглянули літописи і переконались, що можна провести пряму лінію спадкоємності від Рюрика (чи Володимира Святого) до великого князя московського. Цей скорочений літопис, сконцентрований на спадкоємності правителів, отримав назву «государевого родословца» і стояв на початку всіх родовідних книг Московської держави, створених від 1530-х до 1680-х років.
Подальше заглиблення в літописи дозволило більш-менш вірогідно відтворити родоводи інших князівств, котрі увійшли до складу Московської держави. Ці князі отримали статус удільних князів.
Але поза тим була ціла маса «безпаспортних» князів у московській службі. З одного боку, обійтися без їх воєнного й адміністративного досвіду було неможливо. З другого боку, існувала постійна загроза, що в цій масі з’явиться амбіційний, енергійни і здібний князь, котрий скаже московському правителю: «І ти – князь і я – князь. Але чому ти мусиш бути правителем, а не я?»
Навряд чи така промова була би переконливою для самого правителя, але вона могла видатись переконливою масам його слуг, і тоді… Тоді настало б «смутное время», коли претенденти на звання правителів мусили збройною силою завойовувати собі якісь князівства (як то ми бачили вище).
Аби позбутись такої перспективи, треба було вигадати якусь політичну теорію – просту і зрозумілу для широких мас малописьменних або й неписьменних слуг московського великого князя. Вона мусила пояснити, чому одні князі є володарями, а інші князі мусять їм служити.
Відповідь була знайдена на шляху розширення родовідних книг. Було поставлено завдання – всі «безпаспортні» князівські роди записати в Рюриковичі. Тоді вони отримували статус членів розгалуженої родини Рюриковичів. З одного боку, це було для них гонорово – «из грязи да в князи», із безрідних потрапити в родичі правителя. З другого боку, це була до деякої міри конституція – ці новоспечені «Рюриковичі» мусили служити правителям з тієї ж рації, з якої служили правителям їх молодші брати та дальші родичі (справжні родичі, не паперові).
Так утворилась зовні струнка, але цілком ілюзорна система московських родовідних книг, в якій кожен князівський рід виводився від Рюрика. Це сприяло згуртуванню правлячої еліти новоутвореної Московської держави, і «смутное время» було відсунуто ще більше ніж на століття, аж до вигасання московського княжого роду в 1598 році.
Стрункість цієї системи була простою і зрозумілою: «Ми – Рюриковичі». Ілюзорність же її була ясною тільки письменним людям, і то далеко не всім. Записана в родовідні книги, ця система сама стала потужним фактором впливу на суспільну свідомість, і навіть в сучасних генеалогічних дослідженнях, котрі претендують (не завжди слушно) на звання «наукових», ми часто бачимо цю ілюзорну стрункість.
Як же автори московських родовідних книг упорались із урядовим завданням? На це дуже дотепну відповідь дав Роман Беспалов [Беспалов Р. А. «» князя Михаила Черниговского по источникам XVI-XVII веков (к постановке проблемы). – Проблемы славяноведения (Брянск), 2011 г., вып. 13, с. 63 – 97].
Згідно його погляду, ключову роль тут зіграв князь Дмитро Васильович Звенигородський († 1538 р.), котрий постригся у ченці Йосифова Волоколамського монастиря з іменем Діонісія (аби не плутати його з іншими Діонісіями, його в науці звуть ).
Князі Звенигородські вперше були згадані в Єрмолінському літописі, закінченому в 1481 р., при описі подій 1408 р. [ПСРЛ, 1910 г., т. 23, с. 142], тобто запис зроблено через три покоління після події. Давніші літописи, описуючи ту саму подію (приїзд Свитригайла до Москви), ніяких «князів Звенигородських» не знали. І тому для представників цього роду питання «каким отделением выдан паспорт?» (= з якої рації ви – князі?) стояло дуже гостро. І от Діонісій, читаючи Симеонівський літопис, побачив там князів Андрія Мстиславича Козельського (1339 р.), Костянтина Юрійовича Оболенського (1368 р.), Романа Семеновича Новосильського (1375 р.).
Звідси він вивів існування їх батьків – князів Мстислава, Юрія та Семена. Поки що порушення логіки немає.
Але роди цих князів було невідомі. І от Діонісій побачив згадку про князя Романа Михайловича Брянського (1375, 1401 р.), який діяв на сусідній території. Наступним кроком Діонісій проголосив – не зважаючи на порушення хронології та відсутність джерел – князів Мстислава, Юрія та Семена братами Романа і, таким чином, Михайловичами.
Наступним кроком було відшукання батька цих «братів» – ним було призначено князя Михайла Всеволодовича Чернігівського. А князі Звенигородські отримали собі гарного предка в особі князя «Мстислава Михайловича Каречевського».
Ця генеалогічна елюкубрація Діонісія, створена десь в 1520-х роках, була включена до складу офіційних московських родовідних книг і повторюється до наших днів.
Схему, запропоновану Беспаловим, я вважаю дуже вдалою (і зараз не маю змоги заглиблюватись у детальний аналіз генеалогічних творів 1-ї половини 16 ст.). Можу додати до його міркувань тільки деякі штрихи:
Чому Діонісій «абие устремился единодушно» саме на Михайла Всеволодовича? Тут зійшлося кілька причин:
1, князів на ім’я Михайло не було багато. Михайло Всеволодович був першим, а наступним був тільки Михайло Ярославич Тверський. Обидва вони були проголошені святими і тому дізнатись про них було легко.
2, приписуватись у родичі до Михайла Тверського було незручно, бо він залишив нащадків, котрі (в бічних лініях) були сучасниками Діонісія, жили в Московській державі і навряд чи зраділи би численним самозваним «родичам».
3, про синів Михайла Всеволодовича ніякої позитивної інформації Діонісій не мав (як відзначив Беспалов, він не знав про існування Ростислава Михайловича) і тому заперечень з боку дійсних його нащадків не могло бути.
4, таким чином з Михайла Всеволодовича був ідеальний матеріал, з якого Діонісій міг виліпити собі предка – точнісінько так, як бог виліпив Адама із глини.
5, звичайно, було гонорово підшитись у нащадки не просто якомусь там давньому князю, а святому, загально шанованому в усій Московській державі. Таку генеалогію легко було запам’ятати, що теж мало своє значення: князів-«нащадків» було багато, а текстів генеалогій мало, і до того ж невідомо, як стояла грамотність серед цих князів. А так про свого «предка» князі могли запитувати у безперечно грамотних попів, котрі із церковних книг знали про пам’ять святого князя Михайла.
Тепер, коли які-небудь князі Верейські чи Углицькі починали величатись тим, що вони – з роду Рюрика і є нащадками святого князя Олександра Ярославича, то «наші» Оболенські з Воротинськими могли їм відповісти: «І ми – теж із роду Рюрика, і є нащадками святого князя Михайла Всеволодовича».
І таким робом у нашого «лейтенанта Шмідта» з’явились «сини» – через двісті сімдесят із гаком років після смерті «батька»!
Я не випадково проводжу паралель із лейтенатном Шмідтом: в обох випадках самозванці приписувалсь в нащадки людині, котра не мала реальних нащадків і котра при тому була високо шанована у тому суспільстві, серед якого діяли самозванці.
Висновок: ніхто не заважав міфічним «нащадкам» Михайла Чернігівського таке про себе розповідати – от вони і розповідали, і ми читаємо це в «науці» до сьогодня.