Посмертні митарства Михайла і Федора

Микола Жарких

Князь Михайло Всеволодович, який княжив у Чернігові, Великому Новгороді, Галичі та Києві, був єдиним із роду Ольговичів, хто отримав «життя після життя», міцну посмертну славу на території Великоросії.

Проявам цієї посмертної слави присвячено окремий розділ в «Науковому підгрунті»; тут його зміст пересказано у сильному скороченні, в характері висновків.

Першим проявом культу князя Михайла як святого була церква в Ростові, про яку є згадки з 4 чв. 13 ст.

Пізніше ця церква зникає, натомість із Ростова почало поширюватись написане там «Сказання по загибель в Орді князя Михайла і боярина Федора». Від кінця 13 до кінця 17 ст. було написано кілька творів на цю тему, деякі – в багатьох різних варіантах. Ці твори включались до Києво-Печерського патерика спеціальної редакції, далі до Прологів (збірників коротких житій святих, розкладених по днях року), богослужбових Міней (збірників церковних служб, розкладених по днях року), літописів і до четьїх Міней (збірників житійних і повчальних творів, так само розкладених по днях року, але призначених для читання, не для церковної служби). Детальніше цей сюжет з історії літератури простежено в окремій роботі [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р.]

«Сказання» прямо називало Михайла та Федора святими і мучениками, а його включення до Прологів означало визнання цього статусу з боку церкви. У 15 ст. було складено церковні служби Михайлу і Федору і, слід думати, ці служби таки відправлялись.

Від початку 16 ст. з’являються візуальні образи святих Михайла і Федора – у формах стінопису та іконопису.

Все це було прологом до справжніх митарств, котрі розпочались в 1579 р. Восени того року (наприкінці Лівонської війни) польський загін облягав Чернігів, але московський гарнізон оборонив місто. Цар Іван Грозний приписав цей успіх чудесному заступництву святих Михайла і Федора і наказав перевезти їх «мощі» до Москви.

Ні в одному із варіантів «Сказання» немає ніякої згадки про мощі чи про місце поховання останків мучеників, але цар цим не журився. Якщо він наказав їх перевезти – вони мусять знайтись!

І «мощі» знайшлись і були урочисто зустрінуті в Москві 14 лютого 1580 року. Місце зустрічі, згідно традиції, було на південному березі Москва-ріки напроти Кремля; там була збудована церква з оригінальної назвою – Стрітення мощів Михайла та Федора. Ця церква збереглась і до наших днів.

Фальшиві «мощі» було уміщено у соборі Чернігівських чудотворців, спеціально збудованому в Кремлі в останні роки правління Івана Грозного. Собор знаходився на схід від славної дзвіниці (Івана Великого) і мав цілий штат із 15 служителів, серед них – протопопа і 4 попів.

Цар Іван Грозний надавав цим «мощам» величезне значення, що видно не тільки з надзвичайно престижного місця їх збереження, але і з тропаря та кондака на честь святих, особисто написаних царем. Від цього пішла локальна московська традиція іменувати святих Михайла і Федора чудотворцями, хоча ніякого спеціального опису їх чудес не було створено.

В 1681 році собор доби Івана Грозного було знесено, «мощі» тимчасово перенесли до Архангельського собору, а коли в 1683 р. було збудовано новий собор Чернігівських чудотворців (на південь від місця старого) – їх повернули до цього собору. В 1688 р. для «мощів» була зроблена нова рака, котра й донині зберігається в Архангельському соборі.

В 1770 році у зв’язку із обширним планом перебудови московського Кремля собор Чернігівських чудотворців і прилеглі до нього будинки приказів / колегій було знесено. На вивільненому місці так і не було нічого побудовано, нині там розбито Кремлівський сад.

«Мощі» було перенесено до Стрітенського собору в тому ж Кремлі, а в 1774 році – на постійне збереження до Архангельського собору, де для їх зберігання було споруджено нову пишну срібну раку. Робота з реконструкції Кремля в цілому і з «мощами» зокрема велась під постійним особистим керівництвом німецької принцеси Софії-Шарлотти Ангальт-Цербстської, котрій пощастило заскочити на престол Російськоі імперії під іменем Катерини 2-ї. Вона особисто внесла виправлення до тексту епітафії, складеної Самуїлом Миславським (майбутнім київським митрополитом) для уміщення на раці. Епітафія мало говорила про святих, зате багато – про перемоги у війні з турками і умови Кучук-Кайнарджійського миру 1774 року.

В 1812 р. срібна рака 1774 року була вкрадена французькими цивілізаторами, які тимчасово захопили Москву. «Мощі» 1579 року було при цьому втрачено. Про це дуже не люблять говорити і писати, і так сталось, що від 1769 року, коли «мощі» оглядав митрополит Амвросій, ніхто уже не писав, що він сам бачив ці «мощі». Зазначають (і то дуже неохоче), що вони зберігаються «під спудом». Типово цей вираз означає, що поховання знаходиться в землі, під підлогою храму; в даному конкретному випадку, мабуть, просто значить, що вони недоступні для огляду.

В 1817 році була виготовлена нова дубова рака, обшита мідяними (чи бронзовими) пластинами з прикрасами і написами. Що в цій раці зберігається – писати не прийнято, слід думати, там уміщено уже «мощі» версії 2.0, з 1817 року.

В радянський час цю раку, котра стояла біля південно-західного стовпа собору, перенесли у центральну апсиду – подалі від очей відвідувачів і можливих нескромних запитань.

В 1883 році російський художник Василь Смирнов намалював картину «Святий князь Михайло у ставці Батия». Картина дуже детально відбиває багато подробиць «Сказання» і була високо оцінена. Вона побудована у повній відповідності до правил класицизму, але вийшла сухою і холодною. Втім, кращого живопису на цю тему ми й досі не маємо.

Тоді ж, наприкінці 19 і на початку 20 ст., у Великоросії було освячено ще декілька церков на ім’я Михайла і Федора, зокрема – тюремних церков (чому так – невідомо).

В Україні культ Михайла і Федора не набув поширення, весь час залишаючись чисто великоруським. Єдина церква цих святих була збудована в 1691 р. в чернігівському дитинці для вояків московського гарнізону. Вона була розібрана після 1766 р. В 1805 році була збудована нова церква цих святих при чернігівській духовній семінарії, котра в перебудованому вигляді збереглась до наших днів. Культ святих Михайла і Федора поширювався в Україні згори, під тиском петербурзького Синоду, і не пробудив щирої прихильності в народі.