Паперовий «замок» в Ольчедаєві (1452 р.)

Микола Жарких

Грамота 1452 року

Ми бачили, що влітку 1452 року татари Сеїд-Ахмета напали на землі Подільського і Руського воєводств і почували себе там цілком зручно, зовсім не поспішаючи звідти виходити [Жарких М. І. Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр. – К.: 2022 р., розділ «Напад татар 1452 року»].

Подільський староста Теодорик Бучацький тим нітрохи не журився (ми не бачили згадок про якісь його зусилля у протидії татарам, не кажучи вже про подільського воєводу Грицька Кирдея). У нього були інші, важливіші клопоти. Він приїхав на з’їзд керівників Польщі до Серадза і там король нагородив Т. Бучацького: йому була надана грамота на село Ольчедаїв із присілками [АрхЮЗР, ч. 7, т. 1, № 87, с. 170 – 173]. Грамота дійшла до нас не в оригіналі, а у підтвердженні, наданому 28 березня 1553 р. королем Сигізмундом-Августом Юрію Язловецькому. Я випишу з цієї обширної грамоти те, що найбільше стосується нашої справи.

Я буду давати свої коментарі безпосередньо після тих уступів документа, яких вони стосуються. Мені здається, так буде легше читати. Спочатку там цитується грамота короля Казимира:

…de data Syradiae in conventione generale feria sexta ipso die sancti Egidii anno Domini millesimo quadringentesimo quinquagesimo secundo,

…дана у Серадзі на загальному з’їзді у шостий день святого Егідія року божого 1452

Пам’ять св. Егідія відзначають 1 вересня. Формулу дати я розумію так: у шостий день, у день св. Егідія. В 1452 році 1 вересня – п’ятниця, якраз 6-й день тижня (католики вважають першим днем тижня неділю, не понеділок). Це узгоджується з ітінерарієм короля, котрий перебував у Серадзі 29 серпня – 3 вересня 1452 р.

villae Alczidaiow cum area Nova et Antiqua ac villis et vastitatibus Michalowcze, Kurilowcze, Wisoczek, Zwan cum grodzisko et flumine a gurgite et rivo ad ingressum in Niestr, Romanowo Dworziscze, Chrchiczowcze, Ozarnicze, Doliny, Olatkowcze, Caraczowcze, Srebrna, Kudowcze, Muchekow, Maczowo Dworziscze, et Ladawa cum antris, alias s piczaramy, ad dictam villam Alczidaiow pertinentibus, in terra Podoliae et districtu Camenecensi sitis, in se continens,

(1) село Ольчедаїв з Новою і Старою площами, села и пустині (2) Михайлівці, (3) Курилівці, (4) Височок, (5) Жван з городищем і річкою і крутежем (виром) і струмком при впадінні у Дністер, (6) Романово дворище, (7) Гричівці, (8) Озаринці, (9) Долини, (10) Олатківці, (11) Карачівці, (12) Срібна, (13) Кудівці, (14) Мухеків, (15) Мачове дворище і (16) Лядава з печерами, що належать до названого села Ольчедаїв, які знаходяться у Подільському воєводстві й Кам’янецькому повіті, на його [повіту] землі,

(1) М. Грушевський переклав: «Старе і Нове дворища Голчедаївські» [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., с. 40], але дворища двічі фігурують у подальшому переліку, тому area не конче означає дворище, хоча таке значення є у словнику. Оце Старе дворище Грушевський вважав Верхнім Ольчедаєвом, а Нове – Нижнім, і так воно повелося і прийнято до нашого часу [наприклад, Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств: 15 – сер. 17 ст. – К.: 2001 р., с. 219 – 220].

Мене це не переконує. По-перше, неясно, чому Старий Ольчедаїв конче мусить бути Верхнім, а Новий – Нижнім? Чому не навпаки? По-друге, в грамоті немає власне Старого й Нового Ольчедаєва як двох різних поселень – є одне село Ольчедаїв, у складі якого є якісь неясні нам Нова і Стара площі (причому Нова поставлена на першому місці, мабуть, як важливіша за Стару).

До того ж від Верхнього Ольчедаєва до Нижнього – 10.5 км по прямій, і між ними нині лежить ще три інших села. Це досить значна віддаль навіть на сучасну мірку (скажімо, в Києві між станціями метро «Хрещатик» та «Академмістечко» – 12 км), а тим більше – на 15 ст. Думаю, що Нова і Стара площі могли стосуватись частин одного села на двох берегах Лядови.

З іншими ототожненнями Грушевського можна погодитись:

(2) Михайлівці – село Мурованокуриловецького (Могилів-Подільського) району Вінницької області (28 км на північний захід від Нижчого Ольчедаєва. А чому від Нижчого, а не Вищого? – Ну, дізнаєтесь, якщо дочитаєте до кінця розділу).

(3) Курилівці – нині Муровані Курилівці (14 км на північний захід від Нижчого Ольчедаєва).

(4) Височок – пізніше це село звалось Берлинці / Бирлинці. Було два села такої назви: Бирлинці Лісові (нині Лісове Барського (Жмеринського) району) та Бирлинці Польові (нині Польове того ж району) – обидва в 20 км на північ від Нижчого Ольчедаєва.

(5) Жван з городищем – село Жван біля впадіння одноіменної річки у Дністер. Ну, а де городище?

На річці Жван відоме мисове городище скіфського часу при впадінні річки Теребіж, на південь від села Дерешова. Воно знаходиться у 16 км на північний захід від Нижчого Ольчедаєва, але досить далеко (21 км) на північ від гирла Жвана.

Є інше мисове городище – уже слов’янського часу, біля села Попелюхи. Але воно розташоване на річці Лядова, не Жван, у 19 км на північний схід від гирла Жвана й усього в 4 км на північ від Нижчого Ольчедаєва. Навряд чи воно могло вважатись належним до Жвана. З ним пов’язана чергова загадка уже новітнього часу. Воно стоїть на державному обліку як пам’ятка археології і про нього згадують [Кучера М. П. Слов’яно-руські городища VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: 1999 р., с. 123 та ін.], натомість згадане Ю. Сіцінським городище у Нижчому Ольчедаєві [Приходы и церкви Подольской епархии. – Каменец-Подольский: 1901 г., с. 695] зникає з пізнішої літератури. Залишається припустити, що це – те саме городище, котре нині відносять до с. Попелюхи.

Мені здається, що нам більше підходять два мало відомих городища, розташованих на північний захід від гирла Жвана. Одне – округле в плані городище біля села Рудківці Новоушицького (Кам’янець-Подільського) району Хмельницької області біля гирла річки Матерка, що впадає у Дністер (11 км від гирла Жвана) [Приходы и церкви…, с. 992]; друге городище на річці Калюс вище затопленого нині села Гарачинці, котре вважають городищем літописного Калюса (14 км від гирла Жвана) [Приходы и церкви…, с. 980 – 981].

Обидва вони не досліджені, городище Калюса ще згадують [Кучера М. П.Слов’яно-руські городища…, с. 16], а за городище у Рудківцях забули.

Зрештою, може бути, що було ще якесь городище поблизу гирла Жвана, яке нині залишається невідомим. Адже зручних мисів над глибокою долиною Жвана є немало.

Ще одна згадка городища на річці Жван походить з трохи ранішого часу. 29 вересня 1442 р. король Владислав 3-й надав Лукашу Лойовичу села Капустинці у Червоногородському повіті та «Jakymowo dworziscze super fluvio Nazvan vocat sub castello alias hrodziscze» у Кам’янецькому повіті [Михайловський В. Надання земельної власності у Подільському воєводстві за панування Владислава III (1434–1444). – Український археографічний щорічник, 2004 р., вип. 8-9, с. 260 – 261].

Сучасна археологія знає на річці Жван тільки одне виразне городище – біля села Дерешова; можливо, десь там було і Якимово дворище.

Але ця грамота важлива для нас поясненням: «замок або городище». Термін «замок» був зрозумілий полякам, але невідомий місцевим русинам, котрі знали тільки «городище». Оце пояснення слід мати на увазі, коли у джерелах католицького походження пишеться про «замки» на нашій території, невідомі ані з матеріальних решток, ані з інших джерел. Такі «замки» можуть бути просто городищами будь-якого давнього часу.

(6) Романово дворище – на думку М. Грушевського, це село Романки на східному березі р. Немія, котре нині зветься… Українське (так, неначе всі вище названі села – не українські!). Це – Барський (Жмеринський) район Вінницької області (23 км на північний схід від Нижчого Ольчедаєва).

(7) Chrchiczowcze – М. Грушевський побачив тут назву Гричівці і думав, що це село Карачіївці на верхній течії р. Калюс, у сучасному Віньковецькому (Хмельницькому) районі Хмельницької області (44 км на північний захід від Нижчого Ольчедаєва). Він не дав докладного пояснення, а тільки посилання на акти [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., с. 40 – 41; АрхЮЗР, ч. 7, т. 1, № 5, с. 7 – 9; № 91, с. 176 – 177].

Я цієї вказівки не можу зрозуміти. У першому з актів (4.05.1431 р.) йдеться про села Гричківці і Шагутинці (Hriczkowcze et Schahuthincze) на р. Калюс. 5.06.1511 р. ця грамота була підтверджена королем Сигізмундом 1-м на користь Лазаря Карачевського.

Другий акт з 19.03.1555 р. виник через судову справу, яку підняв Юрій Язловецький за належне йому село Карачіївці. Місцеві шляхтичі з цієї нагоди пояснили, що у Подільському воєводстві є два села Карачіївці – одне на Калюсі, котре давніше звалося Сегутинці або Речівці (Caraczowcze, est ex antiquo vocata Sehutincze alias Reczowcze), і воно належить Олексію Карачевському, а друге село знаходиться на річці Немії за дві милі від села Лядова (власності Ю. Язловецького), і ото воно, мабуть, належить Юрію Язловецькому.

Із цих актів можна вивести, що давня назва Гричівці (на Калюсі) була витіснена новою назвою Карачіївці, але ніяк не видно, щоб це село належало Т. Бучацькому або його спадкоємцю Ю. Язловецькому – навпаки, воно належало роду Карачевських.

А де шукати Карачівці на Немії? Від села Лядова до гирла Немії – 14 км, рівно дві милі по 7 км. Якщо думати про німецьку милю (10 км), то на віддалі двох миль лежить нижня течія Немії із селами Кричанівка, Борщівці, Озаринці та Немія. Нічого подібно до потрібної нам назви немає.

Оскільки села (6) та (8) лежать на Немії, то можна думати, що й загадкове село Chrchiczowcze також лежало на цій річці. Із числа сіл на Немії можна думати про село Хрінівка або Хранівка [Приходы и церкви…, с. 730 – 731], котре нині зветься Привітне (20 км на північний схід від Нижчого Ольчедаєва і тільки 3 км від Романкова-Українського). Також це може бути Копайгород (назва досить пізня) або якесь село, що пізніше зникло.

(8) Озаринці – село у Могилів-Подільському районі, на річці Немії (16 км на південний схід від Нижчого Ольчедаєва).

(9) Долини – М. Грушевський вказав село Долиняни (нині Мурованокуриловецького (Могилів-Подільського) району, 20 км на північ від Нижчого Ольчедаєва). Але з огляду, що долини на Поділлі є скрізь, то це могло бути і щось інше.

(10) Олатківці – М. Грушевський думав про с. Голодьки біля Бара, але на мій погляд – це неможливо. У списку 1469 р., поданому нижче, стоїть Olaykowcze – можна думати, це село Галайківці на північ від села Жван (5).

(11) Карачівці – десь на нижній течії Немії, як уже відзначено.

(12) Срібна – мабуть, село Серебринці (нині Могилів-Подільського району, 10 км на південь від Нижчого Ольчедаєва) або село Серебрія того ж району при впадінні одноіменної річки у Дністер (22 км на південь від Нижчого Ольчедаєва).

(13) Кудівці – М. Грушевський вказав село Кудіївці на Мурафі (нині Жмеринського району, 40 км на північний схід від Нижчого Ольчедаєва).

(14) Мухеків – назва невідома, і, здається мені, зіпсована. У списку 1469 р. стоїть Matheikow – село Матейків у Барському (Жмеринському) районі (37 км на північ від Нижчого Ольчедаєва). Це якихось 5 км на захід від Кудієвець (13), що додає впевненості у локалізації.

(15) Мачове дворище – назва невідома. У списку 1469 р. стоїть Malczeowo dworyscze, тобто село Мальчівці того ж Барського (Жмеринського) району, 40 км на північ від Нижчого Ольчедаєва і 4 км на північний захід від Матейкова. Маємо компактну групу з 3 сіл (13 – 15), набуту, напевно, при якійсь одній нагоді.

(16) Лядава з печерами – село Лядова при впадінні одноіменної річки у Дністер (нині у Могилів-Подільському районі, 18 км на південь від Нижчого Ольчедаєва). У печерах, відомих уже від 1452 р., пізніше виник монастир.

Тепер все це можна нанести на картосхему:

На картосхемі зелені кола – відносно певно локалізовані об’єкти, жовтогарячі кола – сумнівно локалізовані. Жовтогарячі стрілки показують зв’язок між варіантами локалізації. Великі блакитні кола – орієнтовні місця лісів, згаданих в грамоті 1553 р. (див. нижче).

Ми бачимо, що послідовність переліку сіл – явно не географічна. Тільки в групі (6 – 8) можна припускати, що опис йшов від верхньої течії Немії до нижньої, але й це не можна стверджувати напевно. Звідси випливає неможливість локалізації невідомих назв шляхом інтерполяції між відомими назвами. Скоріше на все, назви перелічувались у порядку їх значення для власника, або у порядку набування цієї власності. Також з послідовності переліку ми не можемо зміркувати, чи він починався з Верхнього Ольчедаєва, чи з Нижнього.

В переліку ми бачимо два дворища, названі іменами їх засновників / попередніх власників – Романа і Мача (6, 15). Теодорик у якись спосіб перебрав їх собі, і тепер королівська грамота фіксувала кінець формування волості.

Територія волості мала приблизно форму прямокутника, який з півночі на південь розлігся на 50..60 км, а із заходу на схід – на 30..35 км – між ріками Жван на заході, Дністер на півдні та Немія на сході. На півночі знаходився Ялтушків зі своєю (мабуть) волостю.

Приблизно у 25 км на схід від Немії паралельно до неї текла Мурафа – східна межа Подільського воєводства.

Загальна площа латифундії виносилась приблизно на 1800 кв. км (для порівняння: сучасний Мурованокуриловецький район має площу 890 кв. км, отже, тільки половину волості). Ну, ще не Люксембург (2600 кв. км), але більше, ніж Ватикан (0.44 кв. км), Монако (2 кв. км), Сан-Марино (61 кв. км), Ліхтенштейн (160 кв. км) та Андорра (468 кв. км), разом узяті. Теоретично це був гарний маєток, але практично він був дуже віддалений від основних володінь Теодорика: Червоний город лежав у 155 км на захід, Язловець – у 170 км, і навіть Кам’янець – у 80 км (а там Теодорик теж мав хоча б зрідка з’являтись, все ж він і староста і каштелян). А без хазяйського ока відомо як господарство ведеться – «де нема газди, там ладу не жди».

Втім, скоро ми самі в цьому переконаємось.

Далі в грамоті 1452 р. написано так:

cum conditione tamen ea, quod idem Theodoricus de Buczacz in villa Alczidaiow castrum in muris de novo erigere, construere, aedificare,

однак з тією умовою, що названий Теодорик з Бучача в селі Ольчедаїв заснує, створить і побудує новий замок із кам’яними мурами,

З даного місця дуже виразно видно, що ніякого замку на той час в Ольчедаєві не існувало, а допіру в 1452 р. дійшло до думки про його заснування. Вище (під 1431 р.) ми розглядали згадку про Ольчедаєв у документах Луцького перемир’я, але там виразної вказівки на існування замку побачити не можна. Тепер ми бачимо оцю відсутність з повною ясністю.

І будівництво такого кам’яного замку виглядало легко лише на папері давніх королівських грамот та сучасних історичних довідників, але не таким легким було в натурі. І справа не в кількості робочої сили, яку треба було для цього залучити, а в її якості. Сільські дядьки, скликані на толоку, могли б скласти з каменя повітку для возів, але не більше. Для капітального мурованого будівництва потрібні були кваліфіковані робітники, перш за все каменярі, котрі тямили, як ламати каміння, щоб воно надавалось для будівництва, і муляри, котрі уміли виводити фундаменти та стіни так, щоб вони не завалювались. Ну і над усіма ними потрібен був нагляд архітектора, котрий за звичаєм того часу був не тільки проектувальником, але також і виконавцем робіт.

І от із цими фахівцями були великі проблеми, бо інженерно-будівельних інститутів чи професійно-технічних училищ тоді не існувало, і вивчитись можна було тільки «фабрично-заводським методом», тобто дивлячись, як працює досвідчений майстер.

Якщо ми подивимось, які були муровані споруди у столиці воєводства – Кам’янці-Подільському – то виявиться, що виразних залишків 15 ст. не так-то й багато, бо переважна частина збереженої там старовини – спадок 16-го і пізніших століть.

І от Теодорик мав відірвати архітектора, мулярів та інших фахівців від роботи в Кам’янці й перекинути їх в Ольчедаїв. І все це було можливо за обов’язкової умови, що такі люди в Кам’янці були, було кого перекидати. А виразних вказівок на їх присутність у Кам’янці ми не маємо.

Далі читаємо:

perficere se in praesentia praelatorum et baronium regni divo olim Casimiro regi submisit et obligavit;

виконати це [він, Теодорик] зобов’язався у присутності духовних і світських достойників [дослівно: прелатів та баронів] королівства за правління благословенного короля Казимира;

quod castrum cum per Theodoricum perfectum fuisset divoque olim regi et ejus succesoribus ad hostium repressionem et custodiam in eo habendam aptum et necessarium videretur, ipsumque habere voluerit vel successores voluerint,

[король] бажав би і [його] наступники бажали би, аби оцей замок, зроблений Теодориком за тих благословенних короля і його наступників, був би на страх ворогам обсаджений відповідною і необхідною залогою,

extunc ad arbitrium octo personam, quatuor videlicet ex parte regia, vel successorum, et ipsius Theodorici ac suorum successorum similiter quatuor, ad hoc utrinque deputatorum et designatorum, quicquid pro aedificatione et structuris ejusdem a valore bonorum praedictorum ipsi octo, utrinque ad hoc deputati, composuerint, illud Theodori aut successoribus divus rex vel ejus successores dare et solvere tenerentur;

згідно рішення восьми осіб, чотирьох від короля чи його наступників, і від самого Теодорика чи його наступників також чотирьох, спеціально для цього випадку з обох боків призначених та уповноважених, що б не ухвалили про будівництво і опорядження його [замку] та маєтків оті восьмеро спеціально призначених депутатів, цей Теодорик або його наступники і благословенний король і його наступники могли б надати і відняти;

quo facto castrum et bonorum dictorum posessio ad divum regem vel ejus successores pleno jure devolvi et redire debuit.

і оцей зроблений замок і названі маєтки у повну власність короля або його наступників буде зобов’язаний передати.

Наскільки я зміг зрозуміти оцю важку для мене юридичну латину, король збирався призначити спеціальну комісію для перевірки – чи Теодорик виконав поставлені умови, і якби комісія ухвалила, що не виконав, все надане має повернутись у власність короля.

Знову можна констатувати: досвід «будівництва замків і портів» на березі Чорного моря, передбачених королівською грамотою 1442 року для того ж Теодорика, був врахований, і на цей раз у грамоту було вписано механізм контролю за виконанням зобов’язань. Але механізм був своєрідним: не було встановлено терміну – коли треба перевіряти, а судячи з того, що зобов’язання були розтягнуті не тільки на самого короля (якому було 26 років), але й на його нащадків, швидкого виконання не сподівались.

Створювати комісії, я думаю, простіше, ніж будувати замки, але й це рішення, здається, не було виконано: замку Теодорик не побудував, комісія так і не зібралась, і названі маєтки залишились у власності Теодорика і – як скоро побачимо – його спадкоємців.

Перелік подільських об’єктів 1453 року

Цей перелік було записано у польській Коронній метриці за 1453 р. З якої нагоди його було складено – невідомо:

…Enumerantur civitates et oppida, in terra Podoliae sita, Regiae M[ajesta]tis: Camyenyecz, Smotricz, Skala, Rubenin, castrum Bakotha, Lyeticzow, … dayow, Chmyelnyk, Row, Olthuschkow;

oppida terrigenarum in praedicta terra Podolia sita:… thkowcze, Schipowcze, Jaszlowcze, Sereth, Carnokozincze, Byedrzichowcze, Schatanow, Zynkow, Myedziborze, Czemyerowcze, Krzykow, Mogelnicza [Matricularum Regni Poloniae summaria. – Varsoviae: 1905, pars 1, № 192, p. 11].

Перелік міст і містечок, розташованих у Подільській землі, [належних] королю: Кам’янець, Смотрич, Скала, Rubenin [? Червоний город?], замки Бакота, Летичів,… [Ольче]даїв, Хмільник, Рів, Ялтушків;

приватні містечка, розташовані у названій Подільській землі: [?]тківці, Шипівці, Язловець, Серет, Чорнокозинці, Бедриківці, Сатанів, Зіньків, Меджибіж, Чемерівці, Криків, Могильниця.

Тут Бедриківці та Шипівці – нині села Заліщицького (Чортківського) району (на ріці Серет), Могильниця – можливо, Стара Могильниця Теребовлянського (Тернопільського) району (все – Тернопільська область); Чорнокозинці – село Кам’янець-Подільського району, Криків – село Чемеровецького (Кам’янець-Подільського) району (все – Хмельницька область). Що таке Серет – я здогадатись не можу (Касперівці?).

Фрагмент назви -даїв мабуть треба відносити до Ольчедаєва, як це зробив О. Мальченко [наприклад, Мальченко О. Укріплені поселення…, с. 219]. На території Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей немає жодного іншого поселення, котре закінчувалось би на -даїв. Разом з тим я не можу зрозуміти, чому Мальченко назвав Ольчедаїв містечком (oppidum). Ми не знаємо, який текст було втрачено і позначено трикрапкою в публікації, можливо, там стояло ще якесь визначення.

Далі, мені не ясно, чому такі об’єкти, як Бакота, Ольчедаїв, Рів та Ялтушків значаться королівською власністю. На 1453-й рік всі вони були надані на різних умовах у приватне володіння. Чи справді цей перелік належить до 1453 року, чи тільки вписаний серед актів цього року?

Не заглиблюючись у вивчення цього переліку (а тут, як бачимо, є що вивчати), відзначу, для для ольчедає-знавства документ не додає нічого окрім голої згадки назви.

Акт 1464 року

Наступна згадка про Ольчедаїв міститься в акті 15 листопада 1464 р., згідно якого королівські комісари (подільський воєвода Станіслав з Ходча, галицький каштелян Михайло-Мужило Бучацький та львівський канонік Іоан Авда) перебрали Кам’янецьке староство, викуплене у Михайла Бучацького [АрхЮЗР, ч. 7, т. 1, № 15, с. 23 – 24].

Кам’янецьке староство, як ми пам’ятаємо, було заставлене Теодорику Бучацькому в 1442 році, і після його смерті (десь на рубежі 1454 – 1455 років) староство успадкував його син Бартош. Він загинув у 1457 р., і староство успадкував інший син Теодорика – Михайло.

Ні королю, ні подільській шляхті не подобалось, що староство стало неначе приватною власністю роду Бучацьких, і от в 1464 р. таки дійшло до його викупу, і з цієї нагоди було складено розглядуваний акт. Там написано:

Aliam vero litteram, in vim perpetuae donationis eiusdem datam, necnon et litteras obligatorias, quas pater suus, magnificus dominus Theodoricus de Buczacz, palatinus et capitaneus Podoliae, de manibus quorundam terrigenarum exemerat, quae litterae, tam perpetuae quam obligatoriae, super bona, ad Alczidaiow spectancia, pertinebat et canebat, coram nobis etiam reposuit.

Nos vero huiusmodi litera perpetuali et alijs litteris visis obligatoriis, ipsum dominum Michaelem praefatum in tenuata et possessione preadictorum bonorum Alczidaiow villarumque, ad ipsum spectantium, remansimus, neque possessionem de manibus ipsius recepimus.

Іншу правдиву грамоту, силою якої йому дано постійне надання, подібну до зобов’язуючих грамот, які отець наш, шляхетний пан Теодорик з Бучача, воєвода і староста Поділля, із рук названих зем’ян був відібрав, і оцю грамоту, як постійну і зобов’язуючу, щодо маєтку Ольчедаїв, належного і можливого (?), публічно нам також пред’явив.

Ми, побачивши таку правдиву постійну грамоту та інші грамоти із зобов’язуючою силою, явлену тим паном Михайлом на власність і використання названого маєтку Ольчедаїв із селами, до нього належними, залишили володіння в його руках.

М. Грушевський, публікуючи цей документ, зазначив, що в 1549 році він був підтверджений (виходить, королем Сигізмундом-Августом).

Отже, комісари бачили грамоту на Ольчедаїв з 1452 року, визнали її правосильною і такою, що забезпечує постійне, безумовне володіння. Тому вони вирішили, що цей маєток не належить до староства, і залишили його у приватній власності Михайла Бучацького.

Тут треба звернути увагу, що Теодорик титулований (заднім числом) «воєводою і старостою Поділля», хоча в грамоті 1452 р. стоїть «кам’янецький каштелян і подільський генеральний староста». Сучасні документи показували, що Теодорик був кам’янецьким каштеляном в 1442 – 1454 роках і генеральним старостою у ті ж роки, а подільським воєводою в 1439 – 1462 рр. весь час був Грицько Кирдей [Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. – К., 2012 р., с. 329 – 333, 340 – 341, 344 – 346].

Цей акт був підтверджений в 1549 р. і увійшов до загального підтвердження 1553 р., де записано «bonorum Alczidaiow cum villis» (маєток Ольчедаїв із селами). Нічого нового це підтвердження не дає, як і має бути при викладі змісту документів, виданих раніше.

Перевірка документів 1469 року

Цього року було складено звід регест грамот, на підставі яких подільські шляхтичі володіли маєтками. Записано тут і документи Михайла (Теодориковича) Бучацького, зокрема, грамоту 1452 року:

Donatio perpetua super villis Alczydaynow cum nova et antiqua area et villas ac vastitatibus: Michalowcze, Crilowcze, Wysoczek, Szwan cum grodzysko, Romanowo dworzyscze, Chriczowcze, Ozarincze, Dolyny, Olaykowcze, Kowaczowcze, Szerebna, Kudowcze, Matheikow, Malczeowo dworyscze, et Ladawa cum antis alias pyeczary etc. in Podolia.

In Alczydeow debet construere castrum in muris de novo, prout ce obligavit coram prelatis et baronibus; et postquam construxerit castrum, debet locari octo arbitri etc., si placuerint bona domino regi, et debent hincinde pensare qualitatem bonorum et impensarum pro castro etc. [Żródła dziejowe. – Warszawa: 1902, t. 18, cz. 1, s. 62 2-ї пагінації].

Ми бачимо, що грамота подана у сильному скороченні, але при цьому три назви тут читаються краще і надаються до локалізації, тоді як у підтвердженні 1553 р. вони зіпсовані.

Маємо тут і новий нюанс: згадана вище комісія мала би перевірити на місці якості маєтку й оцінити, чого вартий замок (у грошах).

А навіщо комісарам знати, скільки грошей вартий маєток і замок? Мабуть, не для того, щоб знати, на якому місці поставити Бучацького у переліку багатіїв від Forbes? Мабуть, передбачалось, що король таки викупить їх, відшкодувавши фактичну вартість? У копії 1553 р. цього немає – можливо, не без умислу.

Так чи інакше, під час цієї перевірки розглядались тільки документи, а не стан речей в натурі. І оскільки інших документів на Ольчедаїв не було, можна думати, що замок так і не був побудований, а через те і комісія відкладалась до грецьких календ (чи до жидівського пущання, в залежності від того, що наступить раніше).

Поділ маєтків Бучацьких 1469 року

23 квітня того ж 1469 року до галицької гродської книги було записано акт поділу маєтків між синами Теодорика Бучацького – Михайлом та Іоаном [Akta grodzkie i ziemskie. – Lw.: 1887, t. 12, № 3428, s. 329 – 330]. Я вже торкався цього документу з нагоди паперового «причорноморського володіння» Теодорика, а про Ольчедаїв там написано так:

… fratri seniori Michaeli cesserunt bona Iaszlowyecz et Czyrwonogorod, Olczedayow, Szereth, Dawydowcze alias Sypowcz super fluvio Szereth cum opidis, castris et villis ad eadem bona et castra pertinentibus…

… старший брат Михайло тримав маєтки Язловець та Червоний город, Ольчедаїв, Серет, Давидівці або Сипівці [Шипівці] над рікою Серет з містечками, замками та селами, що належать до кожного маєтку та замку…

Серет і Шипівці ми вже бачили вище в переліку 1453 року.

В наступному акті від 13 липня 1472 р., яким уточнювались умови поділу, нема згадки про Ольчедаїв, а брати Бучацькі названі так: Михайло, староста червоногородський, та Іоан із Язлівця [Akta grodzkie i ziemskie. – Lw.: 1887, t. 12, № 3586, s. 349]. Перехід Язлівця від Михайла до Іоана у відомих нам документах не відбився.

Щодо обіцяних у переліку замків можна сказати: у Язлівці мурований замок був і навіть зберігся. Що собою являв замок в Червоному городі – невідомо, те, що збереглося на суходільному «острові» – це костел (можливо, 18 ст.) та панський палац 19 ст. Нічого давнішого там не видно, і наука цим замком не займається.

Так що не можна сказати, щоб цей перелік брехав – замки в ньому таки значились, але звідси ніяк не випливає, що кожен із названих об’єктів був замком чи містечком.

Перелік об’єктів 1485 року

Цей перелік виглядає так (наводжу початок):

… Stationes: Belz, Rubyeschow, Hrodlo, Halyccz, Colomyya, Snatyn, Helczydayow, Czyrwony grod, Skala, Kamyenyecz, Bobrka, Leopolis… [Matricularum Regni Poloniae summaria. – Varsoviae: 1905, pars 1, № 1814, p. 93].

… Пости [зупинки?]: Белз, Грубешів, Городло, Галич, Коломия, Снятин, Ольчедаїв, Червоний город, Скала, Кам’янець, Бібрка, Львів…

Ми не знаємо мети складання цього переліку (так само як і переліку 1453 р.). Сучасні історики також не можуть тут нічого пояснити [«А от регест № 1814 подає нам місця стацій, де серед іншого зазначені подільські міста» – Михайловський В. Еластична спільнота…, с. 132. Переклад stationes як стації – справжня відповідь дипломата: коротка, елегантна і така, що не додає нічого по суті].

Починається перелік з об’єктів Белзького воєводства, далі перескакує на Галицьку землю, далі – на Подільське воєводство, повертається до Львівської землі, далі (я цю частину не цитую) знову землі з центрами у Белзі, Львові, Поділлі, Галичі, Перемишлі, знову в Белзі, Холмі, Кракові. Вивести якусь логіку з таких перескоків буде непросто, я не можу в це заглиблюватись.

І знову я не можу здогадатись, як О. Мальченко витягнув із цього переліку визначення «місто Ольчедаїв» [Мальченко О. Укріплені поселення…, с. 220].

Можу знову повторити – ця згадка не додає нічого до розуміння, чим був Ольчедаїв у цей час.

Грамота 1549 року

Після 1485 р. звістки про Ольчедаїв зникають. Він жив собі своїм життям, незалежно від королів і їх грамот і, здається, незалежно від своїх власників – панів Бучацьких-Монастириських-Язловецьких.

Так тривало, поки не настали інші часи.

Інші часи настали з прибуттям до Польщі королеви Бони з роду Сфорца, дружини короля Сигізмунда 1-го. Енергійна, рахубна й далекоглядна королева була, мабуть, найкращим економістом в історії Польщі (ну, хіба крім Лешека Бальцеровича).

В 1537 році вона добилась викупу маєтку Рів з рук Одровонжів і заснувала там нову королівщину – Барське староство. З цієї нагоди Рів був перейменований на Бар (на згадку про місто Барі в Італії, котрим володіла Бона) і там був побудований замок, котрий в лихих рештках все ж таки зберігся до нашого часу.

Королева мала також хист підбирати відповідних людей для виконання своїх планів. Одним із них був німець із Сілезії – Бернард Претвич, який став барським старостою (1540 – 1552 рр.). На відміну від багатьох польських старост, котрі тільки користувались доходами зі своїх староств (і пропивали їх у краківських шинках), Претвич жив у Барі і уславився своєю боротьбою з татарами, про яку я ще буду говорити пізніше.

Розглянувши місцеві обставини і побачивши, що в Ольчедаєві таки немає газди, він добився від короля Сигізмунда-Августа жалуваної грамоти на Ольчедаїв (дана у Кракові 18 вересня 1549 р.) [АрхЮЗР, ч. 8, т. 1, № 74, с. 134 – 136]. Там значилось:

… bona nostra regalia, deserta a longo tempore, oppidum videlicet Olczydayow et villas Szrebrna, Kidincze, Michalkowcze, Ladawa in districtu Bacocensi sitas, ac oppidum Swan et villam Jakimowcze, Wlaikowcze in districtu Camenecensi sitas…

… наші королівські маєтки, запустілі довгий час, містечко, зване Ольчедаїв (1) та села Срібна (12), Кидинці (13?), Михалківці (2), Лядава (16), розташовані у Бакотському повіті, та містечко Жван (5) і села Якимівці, Влайківці (10), розташовані у Кам’янецькому повіті…

– усе це мало тепер належати Претвичу на невідкличному дідичному праві.

Бачимо тут усе знайомі нам села з грамоти 1452 р., тільки Якимівці там не зазначені. Можливо, це село успадкувало назву Якимового дворища на Жвані з грамоти 1442 р., згаданої вище (і можливо, це сучасне село Дерешова).

Назва Бакотського повіту тут дивує, адже він перестав згадуватись, здається, ще наприкінці 15 ст. Можна припустити тут описку і читати Barocensis (Барський повіт). Але з другого боку маємо дві грамоти короля Владислава 3-го на villis Ladawa et Kindzincze districtus Bocotensi [Михайловський В. Надання…, с. 250 – 251 (10.01.1440 р.), 255 (29.05.1441 р.)] – на села Лядава та Кіндзінче у Бакотському повіті. З третього боку, якщо визнати вказівку цих грамот на повіт правильною, виходить, що Бакотський повіт тягнувся досить далеко на схід уздовж берега Дністра (і так показано на карті – Бакотський повіт, на відміну від усіх інших, має дві не сполучені між собою частини [Михайловський В. Еластична спільнота…, с. 450, карта 3]). З четвертого боку, ми не знаємо інших об’єктів, які знаходились би поблизу Лядови й належали до Бакотського повіту. З п’ятого боку, уже в 1452 р. усі згадані «бакотські» села числились у Кам’янецькому повіті.

Словом, ситуація з оцим Бакотським повітом зразка 1549 року виходить цілком неясною. Але це не завадило всім вищим чинам Польського королівства посвідчити цю грамоту (їх перелік займає цілу сторінку публікації). Здається, ніхто з них не мав зеленого поняття про Подільське воєводство та його повіти.

Для нас ця грамота цікава згадкою про містечко Ольчедаїв (але не замок!) і про запустіння цих маєтків (можливо, перебільшене Претвичем, щоб дар не здавався занадто багатим).

Ще одна згадка Ольчедаєва міститься у меморіалі Б. Претвича (грудень 1550 р.):

… За часів, коли Рів, Ольчедаїв і Жван не були спустошені, біля тих замків мешкало багато людей; пізніше волоський воєвода їх спустошив, людей загнав за Дністер і заселив ними свої землі аж по Прут [Український степовий кордон в середині XVI століття (Спогади барського старости Бернарда Претвича). – Запоріжжя: Тандем-У, 1997 р., с. 30, 50].

Коли ж було засновано замок Бар, ці люди почали повертатись, і молдавському воєводі це не сподобалось і він (воєвода Ілля) 13 лютого 1550 р. напав на Бар. Претвич цей напад відбив, і весь цей уступ мав би показати, що Претвич не провокував молдаван, вони самі напали.

А от коли були оті попередні напади, внаслідок яких зазначені території запустіли – наука не знає.

Ми ж пам’ятаємо, що замок Рів був здобутий (і мабуть зруйнований?) татарами (не молдаванами) в 1452 р., а замків у Жвані та Ольчедаєві не бувало. Від Дністра (границі Молдавії) до Жвана – 3.5 км, до Нижчого Ольчедаєва – 17 км, до Бара – 55 км. Дрібні напади з боку Молдавії на такі маленькі віддалі могли мати місце, і могли пройти повз увагу поляків, які писали папери. Але це – тільки можливість, а не фактичне знання.

Зрештою, меморіал Претвича повторює пісню про спустошення терену, розпочату грамотою 1549 р.

Маленьке доповнення для даного епізоду подає вірменська «Кам’янецька хроніка», котра висвітлює події 1430 – 1652 років. Переклад її фрагментів опублікував Олександр Божко:

1550. Вірменського року 999. Парон [воєвода, господар] волохів послав кінний загін на Бар, щоб схопити Претвича, та з Божою поміччю і підтримкою Святого духу (той) з двома-трьома сотнями розгромив кінноту волохів: декотрих повбивав, а декотрих у воду скинув, з Божою допомогою. [Кам’янецька хроніка (уривки). – Східний світ, 2015 р., № 3].

Якщо довіряти цьому запису, він дає нам уявлення про сили, які мав під рукою Претвич. Але про раніші напади молдаван на Побожжя і ця хроніка не знає.

Грамота 1553 року

А що ж правдиві власники Ольчедаєва? Наш знайомий Іоан Бучацький передав свої маєтки сину Миколаю, котрий іменувався Язловецьким або Монастирським (власне, Монастириським, від містечка Монастириська). Від Миколая його маєтки успадкував його син Юрій Монастирський (1510 – 1577; від 1547 р. він став зватись Язловецьким).

Коли і як Юрій Язловецький успадкував Ольчедаїв, я не знаю, але, довідавшись про пожалування для Б. Претвича, саме він почав «горами хвилю піднімать» (а також, можливо, ревіти і стогнати).

У тому ж 1549 році він добився підтвердження грамоти 1464 року, а потім, можна думати, знайшов ще кориснішу для нього грамоту 1452 року, і от 28 березня 1553 р. король Сигізмунд-Август надав Язловецькому підсумкову підтверджувальну грамоту [АрхЮЗР, ч. 7, т. 1, № 87, с. 170 – 173].

Вона складається з 4 частин: необхідного вступу, викладу грамоти 1452 р., викладу грамоти 1464 р. і підсумкової постанови. В останній частині написано так:

nunc vero oppidum Alczidaiow cum Nove et Antiqua area ac villis et vastitatibus Michalowcze, Curilowcze, Wisoczek, Zwan cum grodzisko et flumine a gurgite et rivo ad ingressum in Niestr, Romanowo Dworziscze, Chrchiczowcze, Ozarnicze, Doliny, Olathkowcze, Koraczowcze, Srebrna, Kudowcze, Muchekow, Maczowo Dworziscze, et Ladawa cum antris, alias s piczaramy, ad dictum villam Alczidaiow pertinentibus, in districtu Camenecensi sitis,

cum omnibus earundem villarum et vastitatum utilisatibus, fructibus, censibus, curiis, agris, pratis, campis, piscinis, silvis, videlicet Turgi, Triles, Nadziczow, Dewoczin, Coczman post Morochwa flumine, nemoribus, rubetis, venacionibus, mellificiis, sareptis, stagnis, lacubus, piscinis, piscaturis, fluminibus, aquis et earum decursibus, molendinis et emolumentis et aliis obventionibus et pertinentiis universis, quibuscunque nominibus nuncupatis…

Нині справді містечко Ольчедаїв з Новою і Старою площами, села и пустині (2) Михайлівці, (3) Курилівці, (4) Височок, (5) Жван з городищем і річкою і крутежем (виром) і струмком при впадінні у Дністер, (6) Романово дворище, (7) Гричівці, (8) Озаринці, (9) Долини, (10) Олатківці, (11) Карачівці, (12) Срібна, (13) Кудівці, (14) Мухеків, (15) Мачове дворище і (16) Лядава з печерами, що належать до названого села Ольчедаїв, які знаходяться у Кам’янецькому повіті,

з усіма тих сел і пустинь користями, вигодами, населенням, дворами, полями, лугами, степами, рибними ставами, лісами, званими (17) Турги [Турій Ріг?], (18) Три ліси, (19) Надичів, (20) Дівочин, (21) Кочман над рікою Мурафою, гайками, чагарниками, мисливськими угіддями, медовими зборами, озерами, болотами, ставами, рибними ставами (!), риболовлями, річками, водами, водоплинами, млинами і будинками та іншими пожитками і загальними приналежностями, якими б іменами вони не звалися.

– все це дано Юрію Язловецькому та його спадкоємцям у повну приватну власність. Далі написано так:

Literas autem divi olim avi nostri, in quibus conditiones superscriptae de aedificatione castri et bonorum Alczidaiow redemptione continebatur, cassamus, tollimus et abrogamus, ita ut nihil harum conditionum vigore de bonis praefatis sive per nos sive per quem alium statui possit in perpetuum.

Однак грамоту божественого тогочасного нашого предка, у якій записано умову будівництва замку в Ольчедаєві, зупиняємо, відкликаємо, касуємо, видаляємо і відміняємо, так що ніякої сили ця умова щодо зазначених маєтків ані від нас, ані від кого іншого не матиме.

Таку от грамоту здобув собі Юрій Язловецький в 1553 році.

Що ж вона дає для нашої теми?

Перш за все – кілька зауважень по перекладу.

Слова sareptis немає у жодному латинському словнику; Мирон Капраль перекладає його як «озера» [акт з 24.07.1550 р. – «Привілеї міста Львова», Льв., 2010 р., с. 309].

Також слова decursibus немає у словниках; М. Капраль вираз aquarum decursibus перекладає як «проточними річками» [акт з 27.07.1368 р. – «Привілеї міста Львова», Льв., 2010 р., с. 35] – ну, і я слідом за ним.

Також слово obventionibus дуже мало відоме; М. Капраль перекладає його як «пожитками», а слово emolumentis – «будинками» [акт з 1.08.1532 р. – «Привілеї міста Львова», Льв., 2010 р., с. 221].

Далі ми бачимо, що грамота написана недбало, з механічним копіюванням, тому Ольчедаїв названо раз містечком, а другий раз – селом, як і давніше; в переліку угідь двічі повторені «рибні ставки» – можна думати, що писар копіював тут з двох подібних грамот.

Назви лісів над Мурафою становлять певну загадку. Перший із них – Turgi (17) – мені здається тим самим лісом Турій Ріг, відомим із розмежування земель міста Бара і села Дробишівці, складеному 27 жовтня 1542 р. [silvam Rochu Thurego nominatam. – АрхЮЗР, ч. 7, т. 1, № 62, с. 108 – 109]. Села такої назви нині не існує, М. Грушевський вказав на документи, з яких видно, що Дробишівці увійшли до складу села Кузьминці (12 км на південь від Бара) [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., с. 57]. Між Баром і Кузьминцями і нині існує смуга лісів, серед яких ховається від науки Турій Ріг. Можливо, уважніше читання акту 1542 р. дозволить локалізувати його конкретніше, але я не можу в це заглиблюватись.

Далі, урочище і долина Триліси (18) згадується в акті розмежування Великого князівства Литовського і Польщі 1546 р. [Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Вильно, 1867 г., т. 1, с. 125]. Це урочище знаходилось на Мурафі між селами Носківці Брацлавського повіту на півдні та Біликівці Барського повіту на півночі. Знову скажу – можливо, уважніше прочитання цього акту дасть змогу визначити це місце конкретніше.

В Україні відоме село Надичі (у Жовківському (Львівському) районі Львівської області) – назва, подібна до Надичева (19); також відоме село Дівочина (Оратівський (Вінницький) район Вінницької області) – назва точно співпадає з Дівочином (20). Всі ці села знаходяться дуже далеко від Мурафи, і показують тільки, що перелічені топоніми в Україні відомі. Чому ліси (19 – 20) не згадані в дуже докладному записі розмежування 1546 р. – неясно.

Топонім Кочман у зв’язку з Мурафою згадувався ще в 1529 р. [Żródła dziejowe. – Warszawa: 1894, t. 20, s. 144], я ще повернусь до цієї назви пізніше.

Нанісши орієнтовні місця лісів на карту, легко побачити, що Ю. Язловецький приватизував верхів’я Мурафи, розширюючи своє володіння довкола Кудіївців та сусідніх сіл (13 – 15). На цей час дана територія була досить густо заселена, і навряд чи місцеві зем’яни не знали, кому ті ліси належать. Можна думати, що це розширення Ольчедаївської волості було таким же сфальшованим (ad male narratione), як і грамота для Претвича 1549 р.

Але найважливіше, що дає грамота 1553 р. для моєї вузької теми – це скасування зобов’язання збудувати замок в Ольчедаєві. Зобов’язання було скасоване, сплюндроване, знівечене, знищене, анульоване й абнеговане, так що зовсім нічого від нього не залишилось. Оце найкраще показує нам, що ніякого замку в Ольчедаєві так і не було побудовано, і ніяка комісія за ці сто років (1452 – 1553) його не оглядала й не приймала.

Дані 17 – 18 ст.

Ми бачили, що аж до середини 16 ст. джерела знають тільки один Ольчедаїв. А коли ж з’явились два сучасних села? Зібрані Миколою Крикуном дані за першу половину 17 ст. незаперечно показують, що сучасний Нижчій Ольчедаїв звався в той час також Старим Ольчедаєвом, а сучасний Вищеольчедаїв – Новим Ольчедаєвом [Крикун М. Кількість і структура поселень Подільського воєводства в 1 пол. 17 ст. – В кн. Крикун М. Подільське воєводство у XV-XVIII століттях: Статті і матеріали. – Львів: 2011 р., с. 278]. Це якраз протилежне тому, що думали (безпідставно) інші автори.

На спеціальній карті України Г. Л. Боплана (1650 р.) нанесено Вищий та Нижчий Ольчедаєви, але у вигляді маленьких кілечок, котрі позначають села – в той час як сусідні Сугаки чи Лучинець показані з контурами укріплень (це – умовний знак для містечка). На генеральній карті 1648 р. Ольчедаєва немає, мабуть, він не здавався важливим.

На карті Польщі Дж. Ріцці Дзанноні 1772 р. (аркуш 19) залишився тільки один Ольчедаїв, за розміщенням – Нижній.

Матеріальні рештки

Городище у селі Вищеольчедаїв згадав В. Гульдман:

Городище, или замчиско, это имеет вид треугольника, занимающего внутри площадь около 100 кв. саж., при длине боковых своих сторон в 23 сажени и у своего основания – 4 саж. С одной стороны на внутренней площадке городища дугообразно расположены три насыпных земляных вала разной величины. Городище находится между речкою и оврагом; входов и выходов не имеет. Каких-либо преданий о нем не существует [Гульдман В. К. Памятники старины в Подолии. – Каменец-Подольский: 1901 г., с. 108].

Він помилково вважав це городище залишком замку Т. Бучацького, і від нього ця помилка розійшлася по краєзнавчій і навіть науковій літературі.

М. П. Кучера відзначив на цьому городищі, як і на сусідньому городищі у Попелюхах, тільки кераміку 10 ст. Перше з них він датував 10 – 12 ст., друге – 9 – 11 ст. [Кучера М. П. Слов’яно-руські городища VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: 1999 р., с. 125, 208].

Таким чином, ці городища не мають відношення до 15 – 16 ст. і в цей час не використовувались.

І щоб два рази не вставати, зауважу: там, де справді були муровані замки, там лишились хоча б невеликі рештки, як, наприклад, у сусідньому селі Озаринці (вважається, що цей замок збудований в 1657 р.).

Висновки

1. Назва Ольчедаїв вперше з’являється в актах Луцького перемир’я 1431 р. на позначення східної межі території, котра належала до Кам’янецького замку і тому припадала Польщі. З цієї згадки не можна зміркувати, чим був згаданий об’єкт.

2. В 1452 р. село Ольчедаїв із великою околицею було пожалувано Теодорику Бучацькому із зобов’язанням збудувати кам’яний замок. Це зобов’язання ніколи не було виконано, і ніякого замку в Ольчедаєві ніколи не було.

3. В 1553 р. було підтверджено права Юрія Язловецького (спадкоємця Т. Бучацького) на Ольчедаїв і при цьому скасовано зобов’язання будівництва замку.

4. На початку 17 ст. на річці Лядові вище від Ольчедаєва було засновано нове село, котре отримало назву Нового, або Вищого Ольчедаєва (сучасний Вищеольчедаїв) – для відрізнення від Старого, Нижчого Ольчедаєва. Усталене в літературі ототожнення давнього Ольчедаєва із Вищеольчедаєвом є помилкою.

5. Епізодичне іменування Ольчедаєва містечком слід вважати намірами або проектами; фактично Ольчедаїв весь час був селом без особливого значення.

6. Городище у Вищеольчедаєві датується добою Київської Русі й не має стосунку до пізнішого часу.

Ольчедає-знавство на сучасному етапі

Тепер, коли зібрано і проаналізовано джерельні звістки і на цій основі зроблено висновки, – можна оцінити зусилля попередніх дослідників.

В «Історії міст і сіл УРСР» [том «Вінницька область», К., 1972 р., с. 463] є коротка довідка про Вищеольчедаїв, де зазначена перша згадка в 1431 році (помилкова). Про Нижчій Ольчедаїв окремої довідки немає, оскільки він не був центром сільської ради. Авторів – відома річ – більше цікавило число комуністів і комсомольців у селі, так що поживи для нашої теми там немає.

У 2001 році був опублікований названий вище каталог замків Олега Мальченка. Там перелічено майже всі використані вище джерела (давно опубліковані), але опрацьовані вони у дуже дивний спосіб. Замок у Вищеольчедаєві з’являється і зникає кілька разів по мірі того, як наступне джерело згадує або не згадує про нього. Звичайно, повторено помилкове ототожнення саме із Вищеольчедаєвом і помилковий здогад В. К. Гульдмана (книгу М. П. Кучери автор не використав).

В 2002 році було надруковано використаний вище каталог поселень Подільського воєводства, складений М. Г. Крикуном. Там зібрано згадки про кожний населений пункт у джерелах 1-ї половини 17 ст., що становить гарну основу для дальших краєзнавчих студій. Раніший період там не враховано.

Для ранньої історії Ольчедаєва найважливіше значення має стаття Я. Куртики [Kurtyka J. Nadanie starostwa podolskiego Teodorykowi z Buczacza z r. 1442. – Annales Academiae Paedagogicae Cracoviensis, 2004, Folia 21, Studia Historica 3, s. 69 – 102, особливо примітка на с. 100]. Недоліком є прямолінійне ототожнення Нової і Старої площ в Ольчедаєві із Новим і Старим Ольчедаєвом.

Таким чином, історики-професіонали мали всі можливості написати цей нарис, і мали для цього цілих 115 років (останнє за часом публікації джерело – 1905 р.). Але чомусь не написали, і потрібно було, щоб Микола Жарких приділив цій темі 11 робочих днів (2 – 12 грудня 2020 р.) і з’ясував, що «замок» в Ольчедаєві існував тільки на папері.

Стремління писати узагальнюючі праці в той час, коли не досліджено окремі їх епізоди і нема основи для узагальнень – великий і застарілий недолік нашої історіографії.

Я знаю про існування нової книги В. Михайловського [Михайловський В. М. Історія, мова, географія: топоніми середньовічного Поділля. – К.: Темпора, 2021 р.], анотація якої обіцяє нам топонімічний словник Подільського воєводства. Але цієї книги немає в Мережі, скористатись нею я не міг. (Додано після серії гучних вибухів о 7:00 – 7:20, – це була ракетна атака Гнило-Солом’яної Орди. 20 грудня 2024 р. о 8:27).

Ну, і яка ж користь від цього ольчедає-знавства для головної теми, для Побожжя?

Робота моя носить характер нарисів, тобто моя мета – не дістатись якомога швидше до кінцевого пункту, а побачити побільше по дорозі. От, побачили, як погано стояла справа із будівництвом укріплень у польському Подільському воєводстві, і тепер можемо зміркувати, що на литовській Брацлавщині справа стояла ще гірше (якщо це взагалі можливо).

Також любителям фантазувати про «замки» в Караулі, у Качибеєві та інших маловідомих місцях слід запам’ятати: збудувати замок в Ольчедаєві у 80 км від Кам’янця-Подільського було простіше, ніж у Качибеєві за 450 км від того ж Кам’янця, але ця простота була відносною і нічого не допомогла – замок так і не з’явився. Тим більше не могло бути «замків» у названих маловідомих місцях.