Микола Дорош (2009 – 2012 рр.)

Микола Жарких

Микола Дорош – директор Воронівської середньої школи на Вінничині. Він написав цілу серію книг і підручників (так, підручників, мою любі!) про битву на Синій Воді:

Дорош М. Битва на Синій Воді 1362 року : правда та домисли. – Вінниця: О.Власюк, 2009 р. – 188 c.

Слід знати, що ця книга, як відзначив сам автор, у 2010 році на Всеукраїнському конкурсі «Українці в світі» зайняла перше місце і була відзначена спеціальним дипломом фундатора – Петра Ющенка [Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 106].

Цікаво знати, за що власне було присуджене перше місце – за «правду» чи за «домисли»?

Дорош М. Битва на Синій Воді 1362 року (або таємниця річки Сниводи). – Вінниця, 2011. – 212 c.

Дорош М. Битва на Синій Воді 1362 року: визволення України і Поділля зокрема. – Вінниця: Балюк І. Б., 2012. – 274 с.: рис.

Дорош М. Н., Степанюк В. А. Битва на Синій Воді 1362 року в контексті історії Вінничини: навчально-методичний посібник на допомогу вчителю історії та української літератури (до 650-річчя вікопомної битви) – Вінниця: Балюк І. Б., 2012. – 110, [8] с. кольорових ілюстрацій.

Ми бачимо, що потік книг М. Д. з питань синьо-водо-знавства досяг максимума в 2012 році і потім почав непомітно спадати. Я, щоправда, жодної з цих книг не бачив і не читав і уже хотів збути справу словами булгаковського Мастера «разве я других не читал?» – але натрапив на журнал «Воєнна історія» (2011 р., № 4), в якому вміщено одразу дві статті М. Д., і обидві – на тему синьо-водо-знавчого синьо-водо-знавства (або, краще, синьо-водо-логії).

1

Дорош М. Маршрут походу русько-литовського війська 1362 року – ключ до локалізації літописних Корчева, Синьої Води, Білобережжя та Звенигорода. – Воєнна історія, , с. 30 – 43.

Кожне слово в цій статті – це чисте золото! Щоб це твердження не виглядало перебільшенням, обмежусь найнеобхіднішими славословіями.

Уже в назві військо іменується русько-литовським – саме в такій послідовності! Polskie wojsko Berlin brało, ruske wojsko pomogało…

На початку походу 12-річний князь Вітовт також їхав із Новогрудка [із Новогрудка, мою любі!] разом з військами. Його шлях пролягав лише до «великого Луцька» [до Луцька, мої любі!]. Ольгерд брата [брата, мої любі, не племінника!] у поєдинок не брав, а повів сили далі на південь, через Корчев, де відбулася сутичка з ординцями (с. 30).

На с. 31 наведена картосхема маршруту: Вільно – Новогрудок – Пінськ – Корець – Любар – Снивода – Хмільник – Вінниця – Біла Церква – Київ. Якщо це – не золото, то я вже й не знаю, що тоді називати золотом…

Татарський шлях проходив із Новогрудка на Гродно і між Пінськом і Берестям йшов на Волинь, де сполучався з київським шляхом біля Корчева […] Іншого вигідного шляху для Ольгерда не існувало […] У Корчеві війська з’явились у третій декаді серпня. Протатарські [протатарські, мої любі!] загони були розгромлені […] Через кілька днів литовці попрямували у напрямку Любара, де на них вже очікували дружини Любарта та ополчення [де ж і перебувати князю Любарту, як не в Любарі? А ви що собі думали?] […] У середині вересня відбулася битва на Синій Воді (с. 31).

Первинні документи [документи, мої любі!] підтверджують взяття Литвою Коршева (Корчева) […] Це – Корчеськ, Корець на Рівненщині [ишь как дело вышло просто…]. Додала невизначеності хибна версія М. Грушевського, який вважав, що ця Коршева була на Сосні. За версію ухопилися і вийшли на манівці (с. 32).

Це місто [Корець] вабило князів Острозьких, які прагнули забрати його. Вважаю, що ця князівська родина брала участь у подіях 1362 року, тому й Корчев перейшов до них [до них – Острозьких, мої любі! А Корецьких тут не стояло!] як до законних володарів […] У 1341 році Любарт надав праправнуку Данила Галицького [праправнуку, мої любі, а зовсім не сину лейтенанта Шмідта] Федору Острозькому Острозький уділ з містами Острог, Заслав, Корчев […] Підтримуючи поляків у боротьбі з Ольгердом, ординці захопили Корчев Інакше ця підтримка, без володіння Корцем, була б неможливою [а ви кажете – Фермопіли! Що ті римляни убогі…] […] Коли Ольгерд захопив Корчев, дорога до Польщі татарам закрилась. Польські союзники допомогти татарам не могли (с. 33).

Білобережжя знаходилось на Случі […] Це був град, що знаходився на місці пізнішого поселення старого Острополя […] Уланів – поселення на місці знищеного у 1362 році граду Синя Вода (с. 34) Уланів стояв на перетині важливих шляхів, що сполучали Європу з Києвом, Прибалтику з Чорномор’ям [Уланів, а зовсім не Нью-Васюки!] (с. 35)

Ф. Шабульдо вказував, що на березі Синюхи раніше було поселення Малі Торговиці, яке з часом отримало назву Торговиці [в опублікованих статтях Ф. Ш. такого нема, але є ще секретні статті, про які вчені не знають, і там так стоїть] (с. 36)

В 1558 році у Вінниці зведено на кам’яних мурах велику дерев’яну фортецю. Її споруджено на неприступних валах острова Кемпа в гирлі Богу [Вінниця стоїть у гирлі Богу, мої любі! Щоб ви мені були в курсі справи]. В результаті пожежі Вінницького замку 8 жовтня 1580 року фортеця була знищена. У 1582 році «залишки мурів» цоколя твердині ще стояли «в гирлі Богу» (с. 40).

Невже домисли дослідників приведуть до того, що 650-річчя битви святкуватиметься у зовсім іншому місці, поблизу Синюхи? […] Нам потрібно прикласти руку до серця і визнати – битва відбулася на Синій Воді – Сниводі, що на півночі Вінничини (с. 42).

Ну, хіба не золото? Чисте золото! Катерина Кириленко із своїм «лептонним богом» може собі ховатись!

До речі, журнал «Воєнна історія» від 2003 року має сертифікат ВАК, тобто усе те золото, що в ньому публікується (а ми його ще будемо читати), має шанс увійти в нашу науку як доробок майбутніх кандидатів та докторів наук.

Робеть, друзья, не надо!

Прославим наше стадо!

2

Дорош М. Роздуми про битву на Синій Воді: відкритий лист президенту Міжнародного благодійного фонду «Україна-ЮНЕСКО» Юрію Єханурову. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 106 – 117.

2 листопада 2011 р. в Києві була проведена наукова конференція, присвячена битві на Синій Воді. Конференцію спонсорував фонд «Україна-ЮНЕСКО», і виголошені доповіді опубліковані в цитованому номері журналу. У своєму листі М. Дорош поділився враженнями від конференції.

Нам доводиться вирішувати задавнені проблеми, які перейшли до України ще з минулих століть, і, щонайперше, пов’язані з правдивим трактуванням історії. Тому-то так важко все дається. Замість того, щоб діяти у справі майбутнього ювілею, дослідники з Кіровоградщини «товчуть воду в ступі». Їх неконструктивні, нелогічні і хибні доводи позбавлені будь-якої наукової бази. Але вони не хочуть визнавати свої помилки […] Чому під свої постулати пані Козир хоче перекроїти «Хроніку» М. Стрийковського (с. 107).

Я, як дослідник, нічого не гіперболізую, не придумую. Маршрут походу русько-литовських військ я підтверджую [підтверджую, мою любі!] відповідними документами, опираюся на праці відомих і знаних науковців. Пані Козир говорила про все, а конкретно до теми локалізації – нічого. навіть не досліднику і не науковцю відомо, що карти, які вона демонструвала, писалися з позицій Великопольщі чи Великоросії, на угоду правлячих кіл [догоду правлячим колам?], під потрібну політичну ідеологему [те, що Земля має форму кулі – це московська ідеологема. Щоб ви мені знали, мої любі!] […] Щодо локалізації битви у виступі пані І. Козир, повірте, – фантазія без жодного документального підтвердження [слушно!] (с. 108).

Прикро, що Інститут історії України НАН України займає в цій дискусії споглядальні позиції […] Мабуть, думають, що нехай науковець Козир доводить краєзнавцю Дорошу, що все, що він написав, є фантазією [і це також слушно!] (с. 108)

Кількість доказів на користь Сниводи невпинно зростає. Торговиця на Синюсі ніяк не вписується в канву походу русько-литовських військ. А ідентифікація Торговиці з Вінницею докорінно переконує, що події дійсно відбулися на півночі Поділля (с. 108).

Є у прихильників Синюхи одна стара великопольська чи великоросійська вказівка, що Сині Води – це Синюха. І цим все сказано […] Вони зациклені на своєму маловартісному, бездоказовому і на 100 % хибному твердженні (с. 109).

Пожежа Торговиці могла статись і під час походу Вітовта на південь і в Крим [в Крим, мої любі!] 1397 року (с. 109).

Цікаво ще, коли ж Торговиця була градом Синя Вода, а Синюха – річкою Синя Вода? де це документально зафіксовано? Нехай скаже науковець Ірина Анатоліївна [Козир], наведе конкретну дату, джерело […] Береги Сниводи, а не Синюхи, чисельними могилами увічнили безсмертний подвиг наших попередників у битві з татарами у вересні 1362 року. Неправдою, фальсифікацією, різними перекрученнями не вдасться забрати з берегів легендарної Сниводи отой подвиг і перенести його в інше місце (с. 110).

Вважаю, що дата Синьоводської битви 15 [п’ятнадцятого, мої любі!] вересня [вересня, мої любі!] 1362 [1362-го, мої любі!] року, яка значиться у ряді [ряді, мої любі!] джерел [джерел, мої любі!], є найбільш оптимально і логічно вірною […] Твердження про кінець жовтня – листопад заперечується об’єктивними причинами. Поперше, в цей час вже не було підніжного корму, наступав холод, небезпечний для верблюдів [для верблюдів, мої любі! Верблюди ж не винні] (с. 115).

Вважаю, що загальна чисельність військо обох сторін була не більшою 80 – 100 тис. воїнів (с. 116).

«Говорит поэт Бездомный из сумасшедшего дома…»

Ой! Даруйте! Ця остання фраза – не зі статей Миколи Дороша, але з роману Михайла Булгакова «Мастер и Маргарита». Геть не розумію, як вона сюди потрапила…