Абсурдний «ювілей»
Микола Жарких
Серед ентузіастів теми «Синьої Води» набула певної популярності ідея відзначення ювілею цієї «події», зокрема, на 2012-й рік було призначено «650-ліття битви».
Не заперечуючи користі ювілеїв (особливо для тих, хто має змогу проштовхнути святкування на державному рівні й отримати якісь кошти із бюджету), я мушу піднести наступні заперечення конкретно проти ювілею «Синьоводської битви».
1. Ніякої битви ніколи не було. Був і є історіографічний міф.
2. Помилкова дата – 1362 р. Ця дата виникла внаслідок давньої, але так і не подоланої досі, помилки у перерахунку дат від створення світу на сучасне літочислення.
3. Один окупант побив другого окупанта. Навіть якщо припустити – всупереч даним джерел – що «битва» була, в ній литовські загарбники побили ординських загарбників на українській території. Чим це краще за «золотий вересень 1939 року» чи за «визволення Києва» гітлерівцями в 1941 році?
Не можна святкувати чужі перемоги, хоча б вони й відбувались на нашій землі.
4. Міжусобна війна. Навіть якщо припустити – всупереч даним джерел – що «битва» була, то виходить, що предки однієї частини єдиної сучасної української політичної нації побили предків іншої частини єдиної сучасної української політичної нації.
«Святкування» такої події сприяє консолідації сучасної української політичної нації? Українці та кримські татари входять у нашу політичну націю, в яку не входять литовці. Святкувати річниці давніх міжусобних війн не випадає.
Такі події слід вивчати, знати, пояснювати іншим, але не святкувати.
Натомість на цей рік (пишу 18 січня 2017 р.) маємо такі справжні ювілеї, як:
– 100 років від початку української національної революції (1917);
– 170 років Кирило-Мефодіївського товариства, першого зародку української політичної самосвідомості (1847);
– 200 років від дня народження Миколи Костомарова, одного з творців сучасного українства (1817);
– 250 років від першої спроби українців заявити свої вимоги в імперському парламенті (Катерининські законодавчій комісії, 1767);
– 300 років від дня народження Георгія Кониського, українського письменника і архієпископа;
– і так далі.
Є бажаючі відзначати ці дійсні, а не міфічні події нашої історії?