Дмитро Туптало (1695 р.)
Микола Жарких
Третя версія київської легенди була створена ченцем Печерської лаври Дмитром Тупталом (1651 – 1709, майбутнім митрополитом Ростовським) в ході його роботи над «Великими четьїми мінеями» (слід знати, що назва книги означає «Великий збірник житій святих для читання»; уточнення «для читання» було не зайвим, тому що існували ще службові мінеї – збірники святих для використання у богослужіннях; а оскільки збірник Туптала був справді великий – на кожні три місяці припадав один грубий том – то у назві «мінеї» стоять у множині).
Дмитро працював над цим збірником дуже довгий час; розпочав він роботу в 1684 р., коли став проповідником у Києво-Печерській лаврі, а закінчив у Ростові в 1705 р. Перше видання книги вийшло в Києві, в друкарні Печерського монастиря: 1-й том (вересень – листопад) – у 1689 р., 2-й том (грудень – лютий) – у 1695 р., 3-й том (березень – травень) – у 1700 р., 4-й том (червень – серпень) – у 1705 р.
Матеріали про св. Варвару, які нас цікавлять, містяться під 4-м грудня (отже, у 2-у томі першого видання). Звідси випливає час роботи над ними: між 1689 і 1695 роками. Дмитро під цим днем вмістив дві статті: та «».
Перша стаття містить звичайне житіє св. Варвари, основні відомості якого ми розглядали вище. Стаття закінчується похованням мучениці.
Нас найбільше цікавить друга стаття. Структура її наступна:
– походження мощів (оригінальний текст Туптала);
– підтвердження правдивості мощів (свідчення Г.Осолінського – за Софоновичем; свідчення патріарха Макарія тут не використано);
– чуда від мощів (за повістю Софоновича);
– історія лівої руки св. Варвари.
Перша частина статті, яка нас власне цікавить, читається так:
[1] Чесні мощі святої великомучениці Варвари з країв грецьких у землю Руську до Києва-града були перенесені в ті часи, коли після просвітлення землі Руської святим хрещенням благочестиві князі руські, з благовірними царями грецькими в любові та єдиномислії перебуваючи, брали від царів грецьких їхніх сестер та доньок собі заміж.
[2] Так і святий рівноапостольний великий князь Володимир узяв за дружину царівну Анну, сестру царів грецьких Василія та Константина, і великий князь Всеволод, син Ярослава, внук Володимира, що після старшого свого брата Ізяслава Ярославовича княжив у Києві, взяв був доньку грецького царя Константина Мономаха і народив з нею сина Володимира Мономаха.
[3] У такій приязні князі руські з грецькими жили і багато дарів від них приймали — подарований був і цей безцінний граду Києву дар — зцілюючі мощі святої великомучениці Варвари, таким чином, як пояснює перед цими роками від достовірного мужа, пречесного ієромонаха Теодосія [Софоновича], ігумена монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського, написана «Повість» [яку ми вже розглядали раніше].
[4] Михайло Святополк, князь київський, син Ізяслава, внук Ярослава, а правнук Володимира святого, мав першу жінку грекиню, Олексія Комнина, царя грецького, доньку на ім’я Варвара. Вона, коли йшла з Царгорода в руські землі, попросила батька свого, щоб дав їй чесні мощі святої великомучениці Варвари, і, взявши їх, у град Київ зі собою принесла.
[5] Чоловік же її, великий князь Михайло, що спорудив церкву кам’яну на честь свого заступника святого, архістратига Михаїла, у рік від створення світу 6616, поклав у ній ті святі мощі чесно.
[6] Коли мав напасти безбожний цар татарський Батий на Руську землю, сховали їх хранителі церковні під сподом тої ж церкви у місці таємному, під основою стовпа кам’яного, що вів на верх церкви. Коли минув напад, через довгий час Божою волею були знайдені, вийняті з того стовпа і знову відкриті, у тій церкві благоліпно покладені.
[7] Справді-бо, без усілякого сумніву, не кого іншого, а тільки святої великомучениці Варвари це чесні мощі, про них же і була перед війною розповідь описана просторо, але в той час, коли той безбожний цар татарський Батий, вогнем і мечем на землю руську напавши, преславний і прекрасний град Київ зруйнував і зробив його пусткою, тоді і книги літописів попалені були і мало що останньому поколінню зісталося відомо про тих, що були в попередні часи за великих князів київських.
Ми бачимо, що Дмитро Туптало підхопив фальсифікаторський почин Софоновича і розвинув його за рахунок історичних відомостей, які не мають прямого стосунку до мощів, та пустопорожніх благочестивих міркувань власного виробництва.
1. Починається стаття з констатації безспірного, добре відомого з ПВЛ факту: київські князі одружувались з візантійськими царівнами.
2. Наводяться дані про візантійські шлюби князів Володимира та Всеволода. Відомості цього пункту є точними, що й не дивно для письменника, який читав ПВЛ.
3. Цей уступ містить посилання на «Повість про св. Варвару» Софоновича – основне джерело цілої статті Туптала. Але Туптало використав цю повість досить вільно і значно її погіршив.
4. Цей уступ – ключовий в цілій легенді – є власною фантазією Туптала. Узявши з 2-ї редакції легенди ім’я Святополка, він «збагатив» виклад, вигадавши його шлюб з царівною Варварою – донькою імператора Олексія Комнина. Це «поліпшило» другу версію легенди, в якій вчинок імператора не був мотивований. Називаючи Варвару першою жінкою Святополка, автор, мабуть, хотів узгодити свою вигадку із літописним повідомленням про шлюб Святополка з дочкою Тугоркана, яка по цій теорії мала б бути другою жінкою. Пізніші фантазери, творчо розвиваючи фантазію Туптала, робили царівну то другою, то третьою дружиною, про що ми ще будемо говорити в наступному розділі.
5. Цей уступ слідує Софоновичу – до літописної звістки про заснування церкви св. Михаїла в 1108 р. доточено вигадку про покладення в ній мощів св. Варвари.
6. Цей уступ вказує місце, де переховувались мощі – десь внизу сходової башти. «Джерелом» цієї звістки слід вважати власні міркування Туптала, тому що жодне з давніших джерел такої інформації не містить. Обставини віднайдення мощів лишились автору невідомими, але вигадувати ці подробиці він не наважився. Це, мабуть має певне значення, тому що житійний шаблон віднайдення мощів святого був Тупталу добре відомим, і застосувати його не становило ніякого труду. Отже, з даного уступу можна (з деякою обережністю) вивести підтвердження нашої думки, що розглядувані мощі в момент віднайдення не справили ні на кого враження, і цей факт лишився непоміченим.
Більше того – встановлене Софоновичем свято «перенесення мощів з Константинополя до Києва» (8 липня) не прижилося і в пізніші часи не відзначалось. Нема такого запису й у липневій книзі «Міней» Туптала. Церковна влада розуміла, що обставини появи мощів у Києві не є такими ясними, і не бажала привертати увагу до них.
7. Цей уступ розвиває скаргу Софоновича на загибель давніх книг і «збагачує» її власною вигадкою Туптала, що в час перед нападом Батия існувала обширна повість про мощі св. Варвари, яка до нас не дійшла. Слідів існування такої повісті досі не знайдено, тому її слід вважати чистою фантазією.
При викладі подальшої історії мощів і чудес від них Туптало слідував «Повісті» Софоновича, але дивним чином заплутався у хронології. Так, у Софоновича напад Радзівіла на Київ правильно датований 1651 роком, а чудо із збереженням мощів у пожежі – 1657 роком; натомість у Туптала перша подія датована 1608 роком, а друга – 1617 р. У Софоновича призначення його ігуменом Михайлівського монастиря датовано 1655 роком, а у Туптала – 1685 роком. Туптало не звернув уваги навіть на те, що в його викладі Сильвестр Косов був київським митрополитом і в 1608, і в 1685 роках.
Дата візита патріарха Макарія у Софоновича відсутня, але її не важко було вирахувати, знаючи, що це було за ігумена Софоновича (отже, після 1655 р.) і митрополита Косова (отже, до 1657 р.). Натомість у Туптала читаємо, що це було в 1616 р. (знову з того ж «вічного» Косова)! Отакі-то здібності історика показав нам Дмитро Туптало.