Загрози для демократії
Микола Жарких
Чи треба розуміти натяк в кінці попередньої статті як ознаку мого приєднання до проекту «Америці гаплик»? Ні, демократія в країні з такими колосальними традиціями і резервами не зникне в одну мить, але й безхмарним майбутнє цієї демократії не виглядає.
Загрози для демократії мають різний характер в залежності від того, чи даний демократичний устрій є завойованим чи запозиченим.
Завойована (збудована власними руками, власна) демократія є результатом зусиль даного конкретного народу / суспільства / держави. Часто вона буває результатом надзусиль (як в Україні) і так само часто супроводжується запеклою внутрішньою боротьбою, серіями Майданів та Анти-Майданів, революцій і контрреволюцій, але як здобутки, так і поразки такої демократії є перш за все власними здобутками народу.
Прикладами такої демократії є Великобританія, Франція, США, в наш час – Україна, Грузія.
Запозичена (примушена, нав’язана) демократія виникає там і тоді, де народ / суспільство / держава не мають власних традицій політичної організації. Ця організація запозичується в готовому вигляді з котроїсь-то власної демократії, можливо, з деякими косметичними змінами. Народ під управлінням такої демократії не розуміє ані своїх прав, ані своїх обов’язків, ані – найгірше – не розуміє потреби надзусиль для підтримки демократії.
Позитивний бік таких демократій – вони встановлюються тихо, мирно, без жодних революцій і контрреволюцій, за домовленістю малої групи демократів, котрі вирішують «жити як в Америці». Негативний бік таких демократій – вони можуть бути замінені на інший державний устрій так само легко і так само за згодою малої групи (політичного класу, політичного проводу).
Прикладами таких демократій є більшість пост-радянських країн, всі новоутворені африканські країни (там навіть імператор-людожер Бокасса правив не де-небудь, а в Центральноафриканській республіці).
Демократія в країні, де немає людей-демократів (про яких я писав у попередньому начерку), деградує або у безкінечний популізм, або в імітацію демократії.
Найкращим зразком отакої імітації був покійний Радянський Союз, у якому всі атрибути демократичного ладу, такі як конституція, вибори, парламент, – були не тільки на рівні світових зразків, а частно навіть перевершували їх. Не було тільки самої демократії. Знову доводиться пригадати діючу модель паротягу в натуральну величину: все дуже схоже на справжнє, тільки не працює. Ця демократія була запроваджена в СРСР в 1936 році – і ніхто нічого не помітив, ніяких змін не відбулося.
В пізніший час новоутворені держави часто обирали шлях отакого «демократичного розвитку» – частково через те, що місцеві еліти самі учились по Гарвардських університетах, частково задля того, щоб здобути прихильність США, котра була і є визначальною для існування оцих новопосталих держав. Йдеться перш за все про політичне визнання, котре буде неможливим при спротиві гарвардських професорів та їх учнів, котрі увійшли до адміністрації США.
А як можна відмовити у проханні про визнання, коли прохачі зазначають: «У нас і конституція є, і вибори, і парламент – усе чисто як в Америці»? Професори й випускники Гарварда умлівають з утіхи і кажуть: «От бачите – і нині дикий тунгус, і син степів калмик – всі беруть собі за зразок нашу демократію».
А між тим особливо радіти нема чого: запозичена демократія в умовах, коли в країні немає демократів (людей, готових боротися за демократичні цінності), часто вироджується в імітаційну демократію.
Оця імітаційна демократія тим гарна, що вона нікого не зачіпає і ні на що не впливає, і за її ширмою можуть ховатись будь-які диктаторські, авторитарні й тоталітарні режими.
Якщо демократія по-гарвардськи полягає в тому, щоб у країні регулярно проводились вибори – давайте будемо проводити їх регулярно, і буде всім щастя, перш за все – вередливим американцям. Оці останні не люблять співробітничати з країнами, де немає навіть видимості демократії, натомість охоче співпрацюють із тими, де така видимість є.
Всі вороги демократії по всьому світу прекрасно розпізнали це правило і зробили із нього практичні висновки: треба, щоб були вибори (ну, імітація виборів) і щоб начальник звався «президент».
Любителі авторитаризму засвоїли досвід Франції, де один раз були обрали президентом Наполеона, а він оголосив себе імператором і скасував вибори. І правив у такий спосіб аж до самого Майдану (ну, Паризької комуни). Коли канцлером Німеччини обрали Адольфа Гітлера, він теж скасував вибори і правив Німеччиною аж до кінця життя (котре тривало менше, ніж він собі думав – через незалежні від нього обставини). Макіавеллі у далекому 16 ст. задавався запитанням – чи можна вважати демократичним такий лад, коли виборці цілком демократично проголосували за встановлення диктатури? Здається, 20-е століття дало цілком переконливу відповідь…
Тепер таких сміливців серед авторитарних начальників уже нема, і всі воліють знову і знову виставляти свою кандидатуру на «вибори», котрі очікувано виграють, але скасовувати сам інститут виборів не наважуються. Америка буде пальчиком грозити!
Отже, тільки імітаційна демократія стоїть твердо і їй ніщо не може загрожувати. Якщо політична еліта країни вирішила бавитись у «демократію», це може тривати постійно, бо народ, бачачи, що від його «вибору» нічого не залежить і не міняється, втрачає інтерес до виборів і бачить в них не спосіб визначити правління в країні, а лише якусь мало зрозумілу гру.
Нав’язана демократія без елементів імітації завжди буде загрожена, і загрозу для неї становить той самий народ, який голосує байдуже або обирає найкрикливіших популістів.
І завойована демократія також завжди загрожена від того самого народу, «внутрішнього пролетаріату» А. Тойнбі, котрий живе в суспільстві, але не належить до нього. Загроза наростає, коли демократи в такій країні говорять собі: ну, нашому ладу нічого не загрожує, то можна і зменшити зусилля і зануритись в так бажане dolce far niente.
Вибори 2020 року в США показали, що люди, яким подобається авторитарне правління, складають половину виборців. 74 мільйони виборців проголосували за Трампа – попри всі виразні його авторитарні учинки і навіть попри імпічмент. Це колись-то було так, що імпічмент викреслював діяча з американського політичного життя, а тепер маємо те, що маємо: імпічмент подобається багатьом виборцям, котрі дивляться на нього як на краватку нового, ще не баченого фасону.
І тепер політичні аналітики, котрі планують наступні вибори, бачать, що саме подобається виборцям, і шукають кандидатів, котрі могли би привернути до себе увагу виборців і виграти вибори. А хто краще за клоунів уміє привертати до себе увагу глядачів? Їх на це спеціально вчили.
Отже, загроза для завойвованої демократії полягає в тому, що наперед висуваються люди, здатні виграти вибори, а не люди, віддані демократичним цінностям (тим же виборам). І коли такі «гравці» десь приходять до влади, від них можна чекати чого завгодно.
Історія старого доброго Гегеля, котрий свого часу уже був відкрив ідеальний суспільний лад у формі пруської монархї, була забута. Пруська монархія упала в згаданому 1918 році, і з нею втратили кредит і всі її апологети, хоча вони будували дуже зручні системи, а красномовністю німецькі монархічні професори перевищували ліберальних гарвардських.
Якщо похитнеться або впаде демократія у США, це справді буде «Кінець історії», але не зовсім такий, як собі бажав Фукуяма. Зовсім не думаю, що це неодмінно станеться, але загроза існує завжди, і це вимагає замислитись – чи не треба чогось підремонтувати у старій демократичній системі?
14 червня 2022 р. в Києві.