Краматорський парадокс
Микола Жарких
Я навмисно чекав кілька днів, поки спаде хвиля безпосереднього страшного враження від удару по Краматорську.
Російські воєнні злочинці ударили ракетою «Точка-У» з касетною боєголовкою по залізничному вокзалу, де люди чекали на евакуаційний потяг. 57 убитих і ще купа поранених.
Воєнний злочин? – Так, згоден, розумію.
Злочинцем є російська армія? – Так, згоден, розумію.
А от постраждалі хто? Тут я перестаю розуміти.
Чому ці люди зібрались на вокзалі? – Евакуюватись із загроженого війною Краматорська.
Хто ж загрожує Краматорську? – Російська армія.
Та сама, котра прийшла «визволяти» російськомовний Краматорськ від нас, «українських нацистів»? – Точнісінько та сама.
Так ці люди зібрались, щоб тікати від «визволителів» до Росії? – Ні, вони хотіли тікати від них в Україну.
В ту саму Україну, де «українські нацисти» «переслідують» російськомовних людей і навіть доходять то запитань, чи не хочуть вони вивчити укрїнську мову? – Точнісінько в ту саму Україну.
Але ж це були ті самі жителі того самого Краматорська, котрі в 2014 році волали «Путін, введи» і «Путін, допоможи»? Ті самі, котрі перешкоджали руху українських військ, що намагались захистити Донбас? Ті самі, котрі своїми живими щитами прикривали рух російських окупантів? – Точнісінько ті самі.
То виходить, що вони на дев’ятому році війни порозумнішали, передумали і змінились? – Жодною мірою вони не порозумнішали, не передумали і не змінились. Якими вони були в 2014 році, точнісінько такими й залишились в 2022-у.
Вибори президента України в 2019 році показали: в першому турі в тих частинах Донецької і Луганської областей, де можна було провести вибори, перше місце зайняв Юрій Анатолійович Бойко – відомий всім москвофіл, соратник москвофіла В. Ф. Януковича по «Партії регіонів», а тепер – діяч «Опозиційної платформи – За життя» (злегка перефарбованої «Партії регіонів»). Як Янукович, так і Бойко ставили і ставлять своїм завданням отриману з Москви вказівку: перетворити незалежну Україну на губернію в складі Росії.
Ця політика уже привела війну на наші землі в 2014 році, і через 5 (п’ять!) років жителі Донбаса проголосували за цю політику, за подальшу війну. І зараз ми бачимо стільки випадків відвертого переходи представників «Опозиційної платформи – За життя» до співробітництва з окупантом, що не може бути сумніву: члени партії підбирались за принципом відданості Москві і готувались до ролі окупаційної адміністрації.
І от Путін нарешті «ввів» і «допоміг». Чого ж люди, які палко бажали цієї «допомоги», тепер тікають під захист української армії, котру вони ненавидять, в глибину Україи, яку вони ненавидять, і далі в Європу, яку вони так само ненавидять?
Чому вони не зустрічають ту російську армію, котру вони люблять і якій допомагають, хлібом і сіллю? Чому москвофіли тікають від Москви? Чому вони їдуть свт за очі, аби не опинитись під окупаційною владою – сформованої з тих самих колаборантів, котрих вони самі обрали на виборні посади різних рівнів?
Як зрозуміти масову поведінку цих людей? Парадокс, та й годі.
26 квітня 2022 р. в Києві.