Як нам облаштувати Україну
Микола Жарких
Війна колись-то закінчиться нашою перемогою. І що? Як уявити собі майбутнє України після війни?
Наступні думки – непопулярні, тому викладаю їх відверто і цинічно. І стисло, без технічних подробиць. Я – не політик і не державний чиновник, а тільки диванний оглядач, тому маю право говорити про те, що треба зробити – без урахування можливих перепон.
Білорусія
Це політичне непорозуміння треба зліквідувати. Не вміли бути незалежними – то нам, українцям, не дуже-то й треба.
Розділити колишню Білорусію на 6 князівств по числу областей і за зразком поділу колишньої Росії. 87 князівств чи 93 – принципової різниці немає.
Єдине ускладнення полягає в тому, що у бульбофюрера Луки тільки один син. Кого ж поставити начальниками в чотирьох інших князівствах? Ну, якось воно буде.
Україна отримає змогу розвивати «дружні взаємовигідні відносини» з усіма, перш за все із Гомельським та Берестейським князівствами. І знову – ніяких анексій!
Угорщина
Не упевнений, чи нам слід витрачати сили на будівництво стіни на кордоні. Маю в бога надію – як тільки закінчиться потік кривавих московських грошей, Угорщина сама згадає, що «вона завжди була у дружбі й доброму сусідстві» з Україною.
Угорське буття, тобто угорська залежність від зовнішнього фінансування, визначає угорську свідомість.
Придністров’я
Цей московський курятник треба знищити безумовно. Російські війська у Придністров’ї – законна ціль для Збройних сил України, які (сподіваюсь) чемно запропонють місцевим пушкіністам скласти зброю і далі їхати nach Vaterland.
Чи залишиться територія Придністров’я в складі України, чи в складі Молдавії, чи в складі Румунії (з якою Молдавія може об’єднатись) – думаю, не принципово. Головне, що відкриється південно-західний транспортний коридор з України до Румунії і далі до південної Європи.
Донбас
Слід розрізняти територію, захоплену москвофілами (племенами донбабве та луганда) в 2014 році (ОРДЛО) і територію, захоплену пушкіністами в 2022 р. Зараз мова лише про першу.
Не треба тішитись ілюзією про «визвольний похід» української армії в ОРДЛО. Українська армія відвойовує ці території, а не визволяє їх.
Там нема кого «визволяти». Жителі ОРДЛО самі вибрали свою долю в 2014 році, і вони мріяли і мріють жити в Росії. Ті, хто цього не хотів, за 8 минулих років давно переїхали на територію, що перебуває під владою Києва. Природний процес сепарації людей уже закінчився, і населення ОРДЛО ненавидить і буде ненавидіти Україну – щоби там не було і що би не робила там Росія.
Отже, нам потрібна територія без населення. Населення може пакувати собі чемодани, іти на вокзал і їхати в будь-яке місце, яке їм до вподоби і де немає України.
Історичний приклад, який реально спрацював, усім добре відомий. Це – польські «», на яких станом на 1 січня 1945 року були усе німці й не було жодного поляка, а станом на 1 січня 1946 року були все поляки і не лишилось ні одного німця (свідомо спрощую!).
І при цьому ніколи не було мови, що там здійснювались депортації чи геноцид. Просто німці, котрі не хотіли ставати поляками, спакували чемодани, прийшли на вокзал і поїхали nach Vaterland.
Так треба зробити і нам.
Крим
Дії приблизно ті самі, що й в ОРДЛО. Хотіли місцеві жителі собі каміння з неба – його в Україні є доволі. Всі, хто переїхав з Росії до Криму від 2014 року, повинні повернутись nach Vaterland, тобто на дерево, з якого вони так необачно були злізли. Місцеві москвофіли (із племені криманьйонців) мусять зробити той самий вибір, що й племена ОРДЛО.
Це, ясна річ, не стосується кримських татар, котрі мають право розраховувати на допомогу України.
Переміщені особи
Тут треба розрізняти кілька груп:
1, люди, які втекли від війни на територію України, що перебуває під владою Києва, або до Європи. Їм треба надавати максимальну допомогу і заохочувати до повернення в Україну, хоча, можливо, і не швидкого.
Можливо, є сенс скористатись із перебування значного числа нашої молоді в Європі і надати їм гранти для навчання в європейських закладах. Не було щастя – так нещастя допомогло.
2, люди, які виїхали / були вивезені до Росії. Офіційно і механічно вони – громадяни України, і наша влада мусить бодай про людське око за них «дбати» (як – то вже інша справа).
Але я – диванний аналітик, і вимоги толерантності й гарвардського лібералізму мене не обходять. Тому я пишу: не треба мати ілюзію, що разом з українським паспортом людина автоматично набуває українського патріотизму. Серед цих людей є дуже багато москвофілів, котрі думали (і думають) і говорили (і говорять) «Путін, введи!» та «Путін, допоможи!», тільки не мали енергії та / або нагоди показати своє москвофільство на ділі.
Тепер війна зрушила їх з місця, і якщо частина з них не схоче повертатись в Україну після нашої перемоги – це буде їх свідомий вибір. Ми не мусимо займатись людоловством, як Радянський Союз в Європі в 1945 році.
3, люди, які механічно опинились на території України після відновлення наших кордонів. Частина з них уже устигла набути російські паспорти, а інша частина мріє (і буде продовжувати мріяти) їх набути.
Ще раз наголошу – тим, хто не схоче виїхати з України, не можна давати українське громадянство! Вони ненавиділи оце «українське громадянство» і це – їх свідомий вибір, через це ми маємо від 2014 року війну з Росією. (Не виключно через це, але включно, серед усього іншого – і через це.)
Навіщо ж їм нав’язувати те, чого вони не хотіли, не хочуть і ніколи не захочуть? Нехай живуть як «особи без громадянства». Приклад Естонії показує, що місцеві москвофіли не хочуть і не можуть набути естонське громадянство, бо для цього треба вивчити естонську мову і скласти відповідний іспит. Але й повертатись nach Vaterland вони так само не хочуть. От і живуть собі «особами без громадянства».
Різним євро-Штайнмаєрам хотілось «особливого статусу Донбасу»? – Як кажуть в Одесі, «их есть у меня»! Принаймні поменшає москвофілів, які голосуватимуть на наших виборах.
Границя з колишньою Росією
Розмови про будівництво стіни на кордоні з Росією ведуться з 2014 р. Чи ми її будуємо, чи ми її не будуємо – це нікому достепенно невідомо. Відомо, що ніхто з нашого боку не поспішає похвалились хоч якоюсь готовою ділянкою.
Так тривати не може. Цю стіну треба побудувати. Щоб там не було з проектованими незалежними князівствами на території колишньої Росії, і яку б політику вони не проводили – місцеве населення, агресивно вороже до України, нікуди при цьому не подінеться, і настрої його не зміняться. Тому відгородитись від них стіною і брати по 200 доларів за оформлення візи на в’їзд до України – це мінімально необхідні заходи.
Не відбудова, а розвиток
Десятки наших міст і сотні сіл в зоні бойових дій зруйновані дощенту. Щодня з’являються новини, що в такому-то місті стільки-то відсотків забудови зруйновано й не підлягає відновленню. На решті території України москалі систематично руйнують наші промислові підприємства і об’єкти транспорту, перепадає й житловій забудові, і закладам освіти та культури, і храмам (тут одне відрадно – переважна більшість зруйнованих храмів належали Московському патріархату. Хоч у такий брутальний спосіб цієї погані поменшає. Знову: не було щастя, так нещастя допомогло).
Як з цим бути?
Цілком слушну думку висловив Микита Соловйов, і я його повністю пітримую: треба говорити не про відбудову зруйнованого, а про післявоєнний розвиток.
Величезна частина зруйнованих заводів – це спадщина радянської доби з її неефективністю й технічною відсталістю. Відбудовувати ці заводи на тих самих місцях і з тим самим напрямком роботи – це прирікати себе на вічну неефективність.
В Луганську був тепловозний завод (один із двох, що були в СРСР). Москва захопила цей завод і мабуть зруйнувала. Україна без тепловозів не залишилась – купуємо тепловози General Electric і обмірковуємо плани по локалізації їх виробництва в Україні. Навіщо нам тепер відбудовувати Луганський завод? Новий завод для локалізованого виробництва можна збудувати в будь-якому місці.
Українські залізниці почали переводити на європейську колію. Нарешті! Якби не війна, ми ще невизначений час жили би з цим російсько-радянським спадком, котрий гальмає наш розвиток.
І так в усьому (не даю більше прикладів, можете самі знайти щось подібне). Для планування післявоєнного розвитку на всіх рівнях – починаючи від держави в цілому і до типового плану одноповерхового житлового будинку – треба залучити кращих фахівців з усього світу. Після закінчення війни працювати в Україні стане престижно, і ці фахівці ще змагатимуться за право подати і реалізувати свої проекти.
Так само, як нині по всьому світу збирають гармати і бронетехніку для України, так після війни доведеться збирати будівельників з усього світу для реалізації оцих нових планів житлового, промислового, транспортного та всілякого іншого будівнитцва. Це для того, щоб перший етап післявоенного розвитку – вихід на рівень передвоєнного року – не розтягнувся до нескінченості.
Замість «приватизованих» бантитськими способами (простою мовою – украдених в українського народу) заводів, які тепер зруйновані Гнило-Солом’яною Ордою, мають виникнути нові заводи, збудовані на засадах цивілізованого підприємництва, на чисті, не злочинні гроші. Там мають бути новітні технології, а не радянський хлам часів товариша Орджонікідзе. І ці заводи повинні мати повний комплекс природоохоронних заходів – те, чого радянські заводи ніколи не мали.
І в цій новій промисловості великий, якщо не контрольний пакет акцій має належати українському народу. Ми заплатили за нього своєю кров’ю!
Як це зробити технічно – я не знаю, я не фахівець і не збираюсь пробиватись у владу. Але так має бути!
Влада
Після закінчення війни таке політичне непорозумння як «партія» «Слуга народу» має бути заборонена, а її члени – піддані суворій люстрації.
Ця партія упевнено тримає друге місце за числом зрадників, яким навіть чинна влада, сформована із тих самих «Слуг», офіційно оголосила підозри в колабораціонізмі та державній зраді. Ані разу не сумніваюсь, що на поверхню, в область публічної інформації виходить тільки мала частина того, що насправді відбувається. І також на цю поверхню не спливає найжирніша московська риба з найвищих кабінетів.
Перще місце у змаганні зрадників упевнено тримає партія «Опозиційний блок – за життя». Жодна інша партія в Україні не здатна скласти їй навіть слабку конкуренцію, «Слуга народа» відстає від лідера в рази. Партію «Опозиційний блок – за життя» треба оголосити злочинною організацією і, як наслідок – кожен її член мусить в суді доводити, що він не є аж таким тяжким злочинцем, що він тільки на шухері стояв, коли інші, справжні злочинці робили свої злочини.
Успіх «Слуг народа» на виборах у 2019 році був зумовлений двома факторами: 1, величезним потоком брудних московських грошей на діяльність самої «партії»; 2, неймовірним потоком тих саимх брудних московських грошей на інформаційну протидію чинній українській владі, на дискредитацію останньої.
От пишуть, що один тільки Медведчук отримав із Москви 5 мільярдів доларів. При цьому якось не уточнюють – це всі гроші, які він отримав із Москви при дивовижній сліпоті нашого фінансового контролю, чи це тільки ті гроші, які він залишив собі, а були ще інші (більші) гроші, які через нього перетікали туди, куди вказувала Москва?
Але так чи інакше – йдеться про неймовірні, прямо-таки астрономічні суми. І я не думаю, що Москва була така дурна, що створила лише один канал для своїх грошей, що нема ще другого, третього, десятого подібного каналу, що Шарії та Мураєви вели свою антиукраїнську діяльність за власним бажанням і на свої гроші, а не за вказівками з Москви і на її кошт.
Отже, війна і наша перемога має зруйнунувати командний і фінансовий центр антиукраїнської діяльності в Москві. Без методичних вказівок із Москви і без московських грошей «партія» «Слуга народу» зникне «як роса на сонці».
Місце у владі, яке спорожніє після війни з падінням цієї недолугої «партії», мають зайняти нові патріотичні діячі, загартовані у вогні справжньої, не паперової війни.
8 червня 2022 р. в Києві.