Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Амністія в селі Загребеллі

Іван Вадеретров-Сатановський

Після того, як наше село відвідав М.С.Горбачов (про що я повідомляв у минулому листі), перебудова у нас рушила вперед нечуваними темпами. Протягом першого тижня не змінилося нічого. Протягом другого тижня – також не змінилося нічого. А от на початку третього тижня давнього загребельського в’язня Павла Миколаєнка терміново викликали до начальника в’язниці.

Слід зауважити, що в’язниця у нашому селі – то не просто якась “холодна”, а своєрідна пам’ятка історії та архітектури. По-перше, вона – чи не найстаріша будівля в нашому селі. Колись була в селі дерев’яна церква, збудована в 1671 році, але тепер від неї, окрім згадки в “Киевских епархиальных ведомостях” нічого не залишилося. Отож закладена у 1921 році монументальна загребельська в’язниця – найстаріший свідок історії села. По-друге, вона так чи інакше увійшла в біографію всіх видатних загребельців: одні в ній померли, другі в ній жили, треті в ній народилися. Через те вона з усіх боків обліплена меморіальними дошками, а в багатьох камерах можна було б відкрити музеї. По-третє, не дивлячись на поважний вік, в’язниця оснащена найсучаснішим обладнанням і є одним з нечисленних закладів с.Загребелля, що тримається на рівні найкращих світових стандартів, чого не можна сказати про наші школу, клуб та стадіон. А грати, які самозміцнюються від тертя їх напилком – то взагалі неперевершене досягнення вітчизняного матеріалознавства. Так що в’язниця може бути не тільки музеєм, а й виставкою передового досвіду господарства села.

А Павло Миколаєнко! Хіба він менш достойний уваги, аніж ця диво-в’язниця!? Він теж вносив свій внесок у світовий рівень тюрми. По-перше, його засудили за те, що він написав якусь книжку і сховав її в себе на горищі. Ніде в світі за такі провини ще не засуджують, а в нас таке вже є! По-друге, присудили його відбувати покарання “до повної перемоги нового ладу в селі”. Ніде до таких жахливих строків ще не засуджують, а в нас вже засудили!

А начальник тюрми капітан Остолопов! Та обшукайте ви ввесь білий світ – ніде не знайдете рівного йому за тупістю, черствістю, зневагою до законів, упертою байдужістю до так званих “прав людини”… I ще в багатьох видах начальницького багатоборства він виборов би перше місце в світі.

– А, письменник, мать твою, – привітався капітан до Миколаєнка. – Пишеш там, базгранину розводиш, а мені через тебе неприємності! Набридло сидіти у тюрмі?

– Набридло чи не набридло – це не юридична постановка питання, – почав розводитись Миколаєнко. – А от те, що в моїх діях не виявлено складу злочину…

– Ну-ну! Вказівка є! – обірвав його капітан. – Ось тобі аркуш, пиши: “Начальнику тюрми від такого-то… Заява. Прощу мене випустити. Більше не буду. Зобов’язуюсь надалі нічого такого не робити”. Дату постав і підпис.

Миколаєнко крутив аркуш, роздумував і зрештою сказав:

– Ні. Так я писати не можу, “Нічого такого не робити” – це не юридична постановка питання. Згідно статті 6, пункту 2 Карно-процесуального кодексу Української РСР, якщо в діях громадянина не виявлено складу злочину, то він підлягає негайній і повній реабілітації…

– Ну! Ти! Та через таких як ти ми Хельсінські угоди порушуємо! Підписуй і вимітайся з тюрми! – закричав Остолопов.

– …Негайній і повній реабілітації рішенням суду… – вів своє Миколаєнко.

– Що? Суд? Який суд?! Я тут начальник! Розумієш – я! – у нестямі кричав Остолопов. – Геть із моєї тюрми!

На цей крик вбігли два охоронці, підхопили Миколаєнка під руки і виштовхали його просто на вулицю.

– Ну от, а казали, що капітан Остолопов Хельсінських угод не дотримує. Тепер у нас все в ажурі, – заспокоювався капітан.

Січень 1990 р.

Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 217 – 218.