Безпідставні хвилювання
Микола Жарких
Одного похмурого січневого дня на четвертому році перебудови інструктор Брюхівського райкому партії Іван Павлович Пихайло відчув себе дуже зле. Так трапляється на цьому світі, що хворіємо не тільки ми, грішні, але й начальники, надто після Чорнобиля. Після обіду він пішов додому, а ввечері викликав лікаря. Температура була 38.1° – то не жарти! Лікар наказав йому провести вдома не менше одного тижня, нічого, мовляв, з тими людьми, яких інструктував і напучував Іван Павлович, за цей час не станеться. Іван Павлович ліг, тепло закутався і спробував заснути…
І напевно через високу температуру привидівся йому дивний сон. Буцімто встає він як завжди, вранці, виходить з свого дому і бачить, що двері під’їзду відчинені навстіж замість того, щоб бути замкненими на електронний замок з дистанційним керуванням. Перейшовши вулицю і наблизившись до місця своєї роботи, він відчув, що не впізнає брюхівського “Білого дому”, як жартома звали брюхівчани будинок, де працювало все районне начальство. Він спробував зрозуміти, що його збентежило, й здогадався – це мальви, які росли перед будинком, замість положених голубих ялинок. І ще не було перед будинком звичного ряду чорних “Волг”. І не сидів за відчиненими дверима прапорщик у формі з погонами такими синіми, як небо у Гімалаях. І взагалі нікого у вестибюлі не було, якщо не рахувати кажанів, що причаїлися у найвіддаленіших від вікон кутках під стелею і з огляду на денний час відпочивали.
Іван Павлович розгублено озирнувся, шукаючи причину такому диву. На причинених дверях він помітив напівзмитий напис на фанерці: “РАЙКОМЪ ЗАКРЫТЪ. ВСѢ УШЛИ НА…” Але куди саме пішли всі – змилося і не можна було прочитати. Пихайло розхвилювався. Чого б, здавалося, хвилюватись? Мало куди можуть піти всі? Ну, на пленум, на збори, в низові організації – хіба мало справ у райкому?! Але, по-перше, чому напис з ятем і твердими знаками? По-друге, якщо пішли, то чому ж не повернулися? Чому не лишили чергового?
З тяжким стукотом серця піднявся Пихайло на свій другий поверх. Звичайно він їздив у ліфті (хоч у Брюхові у будинках до п’яти поверхів ліфтів не робили, але в Білому домі як виняток він був), а тепер довелося чи не вперше йти пішки. На сходах і підлозі коридору лежав густий шар незайманої пилюки. Відчувалося, що навіть миші й пацюки гребують тут селитися. Здіймаючи куряву, він зайшов до свого кабінету. Двері його, як і скрізь, були відчинені.
На столі його також лежав тонкий шар пороху, але всі засоби виробництва були на місці. І тоненько застружені олівці, якими Пихайло так любив ставити ледь помітні галочки й рисочки у статтях для місцевої преси (нехай там вже самі розбираються, що треба й чого не треба друкувати і як розуміти ці таємні рисочки!), і телефонна книга, і сам апарат. Іван Павлович зняв слухавку й аж підскочив, почувши в неї сухий автоматичний голос: “Апарат відключено через те, що ним дуже давно не користувалися. Щоб включити його, зверніться до…” Покинувши збожеволілу слухавку, Іван Павлович нахилився над паперами. Всі вони були в тому самому стані, як він полишив їх перед хворобою. Зверху лежала недописана “ориентировка” під робочим заголовком “Как нам относиться к ним: к характеристике текущего момента”, поруч з нею – різні довідки, вирізки з газет і аркушик з блокноту з помітками самого Івана Павловича, зробленими після розмови з зав. відділом. Очевидно було, що ніхто нічого тут не чіпав.
Пихайло струсив пилюку зі свого плюшевого стільця й сів. Зі стіни на нього дивився своїм проникно-променистим поглядом Засновник тієї Справи, якій служив Пихайло, – неначе хотів сказати: “Я ж вам радив почати все з початку…” Іван Павлович став думати, що б це все значило. Ясно було, – щось трапилось, але що саме?..
Він думав десь із півгодини, але нічого вартісного в голову не йшло. Найпростіше рішення – що він якимось дивом потрапив у комунізм і наочно бачить відмирання держави, – йому якось не спадало на думку. Не спадало саме тому, що він не міг уявити, що ж він у тому комунізмі буде робити. Якщо не буде держави, то не буде й райкомів, і кого ж тоді інструктувати, якщо буде громадське самоврядування? Кому потрібен такий комунізм? Весь час він повертався думкою до того клятого “Всѣ ушли…” І раптом він згадав, куди могли піти всі.
Як же він відразу не подумав! Ну, звичайно, всі вони пішли туди, і зараз він там всіх застане! Пихайло швидко вискочив з Білого дому і попрямував до сусіднього будинку універсаму; але не до широких скляних дверей, обернених до тролейбусної зупинки, а до маленької непомітної фіртки із залізними дверима, біля якої й напису ніякого не було, але Причетні знали, що за ними… Пихайло ткнувся у знайому фіртку, але вона була зачинена і навіть пофарбована так, що видно було – вона вже багато років не відкривалася, Біля неї напівстерта стрілка показувала, що треба зайти з тамтого боку, Іван Павлович зайшов через широкі скляні двері і попрямував до прилавку, витягаючи свої заповітні талончики…
– Мені, будь ласка, один кілограм огірків безнітратних, і ще яловичини нерадіоактивної… – простягнув він талончики продавцеві.
– У нас всі огірки безнітратні, – відповів той, не звернувши найменшої уваги на чудодійні папірці.
– Як це – всі? – не витримав Пихайло. – За що ж тоді ми стільки років…
Він не договорив і поточився на підлогу…
…Іван Павлович розкрив повіки й намагався зрозуміти, де він і що він. Поступово він розпізнав у ранішніх сутінках свою кімнату, згадав, що він захворів, що в нього температура. Нарешті він збагнув, що то був просто бридкий сон, але йому треба було пересвідчитись.
Перемагаючи слабість, він підвівся і підійшов до вікна. Все було на місці: на площі перед Білим домом шикувались голубі ялинки, всі чотирнадцять бугровозів стояли на площадці для службового автотранспорту, звично відкривалися й закривалися двері будинку, і навіть прапорщика за дверима зумів розгледіти гостроокий інструктор. Але цього здавалося не досить.
Махнувши рукою на хворобу, Пихайло одягнувся і вийшов на вулицю. Звично клацнув автоматичний замок під’їзду, оберігаюче спокій мешканців, звично випиналися назовні двері переповнених тролейбусів, у яких трудящі маси Брюхова, сповнені трудового натхнення, їхали ударно трудитися на своїх трудових вахтах. Звично блищала підлога у вестибюлі Білого дому, – як завжди, на ній ані пилиночки. Звично гудів коридор голосами людей, які не зможуть жити без його “ориентировки”. І навіть портрети Засновника Справи вже не говорили почати все спочатку, а навпаки, благали не кидати, а якомога наполегливіше йти вперед.
Іван Павлович зазирнув у скляні двері універсаму. Звично побачив він довжелезну чергу і почув голос з-за прилавку:
– Калбасу па рупь шіссят не вибівайте, вже кінчається!
Все, ну просто все було на місці. І чого його цей сон так розтурбував. Адже ніяких підстав для хвилювання не було. Навіть плакат, на якому робітник і колгоспниця тицяли у перехожих пальцями й грізно питали: “Що ти зробив для перебудови?” – і той був на місці.
– Скажіть, будь ласка, а що це за хвороба така, що такі химерні сни сняться? – спитав він у лікаря. – Ну от, мені, наприклад…
Але заклопотаний лікар не став слухати Пихайлового сну і сказав:
– То все підвищена температура. Лежіть спокійно, і через тиждень ви будете здорові.
29 травня 1989 р.
Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 219 – 222.