Історіографія

Микола Жарких

Звичним рухом ділимо історіографію питання за бібліографічний, ентузіастичний та критичний напрямки (як пам’ятки літератури родовідні книги, здається, ніхто не розглядав).

Для бібліографії найважливіше значення має книга М. Є. Бичкової [Бычкова М. Е. Родословные книги 16 – 17 вв. как исторический источник. – М.: Наука, 1975 г. – 215 с.].

Послухаємо тепер ентузіастів:

Мы не знаем примеров, чтобы родословные ошибались в определении происхождения ветвей многочисленных, по большей части уже угасших княжеских родов наших Рюриковичей. Поэтому мы считаем, что происхождение князей Новосильских, Белевских, Одоевских и Воротынских, а также прочих княжеских родов черниговской ветви Рюриковичей, от св. Михаила Всеволодовича – бесспорно [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г., с. 106].

Нам здаються надуманими версії окремих дослідників буцімто князі не пам’ятали навіть свого династійного походження: Рюриковичі вони чи Гедиміновичі. Так само надумано виглядає спроба доводити, що окремі Гедиміновичі хотіли представити себе Рюриковичами і навпаки […] Окрім окремих помилок, з яких ще не всі виявлені і досліджені, офіційні родовідні книги є досить надійним джерелом генеалогічних досліджень. У випадку, коли не було підтверджень про існування тих чи інших осіб, ми приймали версію родовідних книг. [Войтович Л. В. Князівські династії східної Європи. – Льв.: 2000 р., розділ 1.6. ].

Як і у випадку синодиків, такі ентузіастичні твердження цілком ігнорують необхідність ділити родоводи як хронологічно, так і структурно, і твердження, справедливі для певних частин тексту джерел, неправомірно розтягаються на весь текст.

Переходячи до поглядів представників критичного напрямку, треба перш за все відзначити погляди Степана Веселовського (як і у випадку синодиків, він був першим, хто зацікавився родоводами за умов панування злочинного «історичного матеріалізму»). Так само як і з синодиками, він не дав спеціальної джерелознавчої праці, а тільки кілька сторінок у вступі [Веселовский С. Б. . – М.: 1969 г., с. 9 – 22]. В цілому погляди автора на походження родоводів визначені розглянутою вище статтею М. Лихачова.

Розписи, подані у Палату родовідних справ у кінці 17 ст. служилими людьми […] для 14 – 15 ст. не дають нічого вірогідного, чого не було би у Государевому родословці та інших більш ранніх джерелах. Щодо ступеня їх вірогідності однієї оцінки бути не може. Ми бачимо тут і наївне шахрайство для возвеличування свого роду, і пусту бундючність, поєднане подекуди з великим невіглаством, і безпам’ятність, котрій не могли зарадити ніякі добросовісні зусилля відновити безповоротно втрачене минуле […]

Якщо пам’ять зраджувала або була геть безсильна, то виходили неоковирності. Генеалог вишиковував усіх чоловіків в одну лінію, і в нього виходила неможлива кількість поколінь […]

Другий, можливо, ще частіший дефект розписів – втрата бічних родичів. З прямими висхідними предками служилий чоловік давав раду, але бічні розгубив.

Третій істотний і популярний дефект – це довільне з’єднання в ланцюг поколінь осіб виключно за іменами та по-батькові […]

Четверте, що дуже знецінює розписи кінця 17 ст., це показання про службу […] Поки йшлося про осіб, що жили в 16 – 17 ст., коли умови служби були добре відомі служилим людям, а всяка брехня та вигадки можна було легко помітити – справа ще стояла незгірше, але коли йшлося про давніший час, то починались такі фантастичні легенди, брехня й плутанина, що історику робити з ними нічого […] Інколи втрачене для нащадків минуле замінялось улюбленими легендами про виїзди […]

Для бояр 14 – 15 ст. ведення родовідних записів з покоління у покоління було не справою гонору, а необхідною умовою щоденної боротьби за своє становище […] Більшість родоводів найдавніших родів стають вірогідними тільки з середини 14 ст. […] Але численні родоводи безсумнівно старих родів стають вірогідними лише з 15 ст. [с. 17 – 20].

Я думаю, що ці зауваження до певної міри можна прикласти і до кожного етапу формування родоводів.

Для нас важливо, що Веселовський запропонував ділити запис кожного роду на давню частину, сповнену вигадок і нову, вірогідну. Видно також, що він не пропонував єдиної для всіх записів хронологічної межі частин, і такої єдиної межі не існує.

Найважливіше на сьогодні дослідження родовідних книг опублікувала М. Є. Бичкова у 1975 р. [Бычкова М. Е. Родословные книги 16 – 17 вв. как исторический источник. – М.: Наука, 1975 г. – 215 с.]. Вона виявила і дослідила близько 130 (!) списків цих книг, поділила їх на редакції та встановила відношення редакцій між собою.

В основу поняття «редакції» М. Б. слушно поклала «однакове розташування і кількість розділів та єдиний принцип запису осіб всередині кожного розділу» [с. 14]. Далі, «в ізводі може бути зміненим порядок розділів, але ця зміна буде вторинною у порівнянні з тим, який утворює редакцію» [там само]. Оскільки текст книг різниться досить помітно, то виникає питання про об’єктивні межі редакцій. Простою мовою, скільки розділів повинні змінити свої місця, щоб сказати: це вже не ізвод, а редакція?

На практиці в основу поділу на редакції покладено кількість розділів, а не структура родоводу, що приводить до певних помилок (наприклад, Бархатну книгу М. Б. вважала ізводом Государева родословця). Таким чином, хоча фактичний зміст роботи М. Б. спростовує застарілі погляди М. Лихачова, на загальних контурах її книги ці помилкові погляди відбились дуже сильно і, по суті, залишились не спростованими.

М. Б. зробила ряд цінних спостережень, важливих для роботи із родоводами, наприклад:

При переписуванні тексту, який складається не з оповіді, а майже виключно з переліку імен, писар легко міг опустити [фрагмент], особливо між двома однаковими [іменами], внаслідок чого у списках зникають цілі покоління; із тексту одного рукопису встановити такі пропуски майже неможливо [с. 18; приклади таких помилок – с. 51, 53, 68, 77, 81, 102].

Дещо повчальне можна видобути із розподілу списків родоводів за часом переписування:

Хронологія переписування родовідних книг

Списків 1-ї половина 16 ст. не збереглось взагалі, за наступні сто років (від середини 16 до середини 17 ст.) зроблено лише 21 список. Розквіт справи переписування родоводів припадає на 2 половину 17 ст. – 69 списків, або 56 % їх загального числа. Із цих 69 списків 49 (71 %) припадає на 4 чверть 17 ст. (включаючи сюди рукописи, датовані у М. Б. «кінцем 17 ст.»).

Таким чином, можемо констатувати, що від середини 17 ст. перестали бути службовою (секретною) документацією Розрядного приказу і почали переписуватись для ширших кіл служилих людей. Це свідчить про велику зацікавленість родоводами як інструментом боротьби за службове становище – відстоювання досягнутого і здобування нових, вищих позицій.

У 18 ст. інтерес до родоводів стрімко спадає. Стара «родовідна» знать відступає перед натиском худорідних або й безрідних «пташків гнізда Петрова» – різних Меншикових, Головкіних, Шафірових, Рум’янцевих, Толстих та їм подібних. Ніхто з них не запитував:

Не торговал твой дед блинами?

– бо кожен достеменно знав, що торгував. Ясна річ, боротись проти цих вискочнів за допомогою родоводів було неможливо, і практичної ролі ці останні більше не відігравали. Тому й переписування родоводів пішло на спад.

Дослідження М. Б. створило прекрасну основу для публікацій найважливіших, найбільш показових списків кожної редакції. Частково цей план був виконаний самою Бичковою, котра в 1977 р. надрукувала дві найдавніші редакції (РК-1540 та РК-1550). На цьому керосин поки що скінчився.

Але і ця дуже змістовна книга не вичерпала окресленої в назві теми. Книга присвячена переважно історії текстів і мало торкається питання про вірогідність книг – предмета, який найбільше цікавить історика.

От в цій статті я спробую зробити деякі спостереження в цьому напрямку.