Монголія та східна Азія
Микола Жарких
Подальший опис (в 29-й главі) містить дуже мало орієнтирів і чимало суперечностей. Так, Рубрук нотував:
Через три дні ми дістались до столиці названої області, на початку вищеназваного моря […] ми бачили на ньому великий острів […] вода була солонувата, але все ж придатна до пиття. Серед великих гір в напрямку на південний схід тягнулась долина, а потім між горами було ще якесь велике море, і через цю долину від першого моря до другого протікала ріка […] Отже, ми переправились через долину, направляючись на північ, до великих гір.
Що значить «столиця області» – жоден коментатор пояснити не зміг, і я також не можу його пояснити. Однозначно, що це – не місто. «Вищеназване море» в коментарі Н.П.Шастіної – «імовірно, Алаколь». Це справді спокусливе припущення, тому що на південний схід від Алаколя дійсно тягнеться долина між хребтами Джунгарський Алатау і Майлітау. Ця долина зветься Джунгарські ворота, і на її південно-східному кінці знаходиться озеро Ебі-Нур, котре мало б бути «другим морем» Рубрука. Я думаю, що таке ототожнення і слугувало одним з аргументів за північний варіант маршруту, хоча це ніде явно не написано.
Разом з тим в такій інтерпретації є свої утруднення. По-перше, Рубрук, пишучи про «вищеназване море», явно мав на думці Балхаш; по-друге, ніяка ріка в Джунгарських воротах не протікає – західна частина долини належить до басейну оз. Алаколь, а східна – оз. Ебі-Нур. По-третє, озеро Алаколь не солонувате, а таки добряче солоне.
Тому я пропоную розглянути такий варіант маршрута: виїхавши з Кайлака (Кульджи), мандрівники перевалили через хребет Борохоро і спустилися до прісноводного озера Сайрам-Нур (слід зазначити, що сучасна шосейна дорога, яка з’єднує Кульджу з іншими районами Китаю, проходить саме попри озеро Сайрам-Нур; мабуть, цей шлях мав певні мікрогеографічні вигоди, якими скористались будівники сучасної дороги). Далі долина від нього до озера Ебі-Нур тягнеться на схід, і знову не видно ріки, котра б з’єднувала ці озера.
Подальший маршрут Рубрука зовсім позбавлений орієнтирів. Дорогою до ставки Мунке він двічі записав: «ми прямували на північ» і зовсім не згадував про рух на схід, а між тим генеральний курс його був саме на схід. Тому я припускаю, що з району озера Ебі-Нур (200 км від Кульджи) мандрівники рухались на схід вздовж північних відрогів східного Тянь-Шаня (700 км до ущелини між горами Байтаг-Богдо-Нуру на півночі і Кексерке на півдні; можливо, що саме тут було «одне місце серед дуже страшних скель», в якому Рубрук відганяв своїми молитвами демонів; але гір в цьому районі багато…). Далі вони проїхали степи, які звуться Джунгарський Гобі (350 км) і Заалтайський Гобі (400 км до озера Хара-Толгойн-Худук). Тобто я вважаю, що шлях їх проходив між двома великими гірськими системами – Монгольським Алтаєм на півночі і східним Тянь-Шанем на півдні.
Щоб визначити кінцевий відрізок маршруту, нам треба локалізувати ставку Мунке. На наше щастя, Рубрук дав два «пеленги» для цього (гл. 39):
І я спитав священиків, що прибули з Катайї, і вони засвідчили, що від того місця, де я знайшов Мангу-хана, до Катайї було 20 днів шляху у напрямку на південний схід, а до Онанкеруле, справжньої землі монголів, де знаходився двір Чингіза, було 10 днів шляху прямо на схід.
Оскільки я не історик-гуманітарій, а фізик-теоретик (колишній…), то для інтерпретації цих даних я озброївся картою від Google:
Місце ставки Мунке в Монголії
Цифрами на карті позначено:
1 – Улан-Батор, сучасна столиця Монголії, від якої ми відраховуємо віддалі;
2 – віддаль у 225 км на схід (і злегка на південь) веде в центр «землі монголів»;
3 – «земля монголів» (квадрат зі стороною 150 км);
4 – віддаль у 325 км по сучасній шосейній дорозі на південь (і трохи на захід) від Улан-Батора (до поселення Хулд у Середньо-Гобійському аймаку);
5 – віддаль у 325 км на захід (і трохи на південь) від Улан-Батора веде до Каракорума;
6 – Каракорум;
7 – дуга радіусом 400 км, проведена довкола центру «землі монголів»;
8 – місто Іньчуань, розташоване в тому місці, де Великий китайський мур перетинає ріку Хуанхе; на південь і схід від нього лежить Катайя;
9 – дуга радіусом 800 км, проведена довкола Іньчуаня;
10 – ось воно, щастя: місце зустрічі в районі Хулда змінити не можна;
11 – можливий шлях ставки Мунке до Каракоруму.
Онон і Керулен у верхів’ях певний час течуть майже паралельно на віддалі 120..150 км. Якщо ми припустимо, що справжня земля монголів являє собою квадрат зі стороною 150 км між верхів’ями цих річок (на карті позначений цифрою 3), то його центр опиниться десь в точці 47 ° 30’ північної широти, 110 ° східної довготи. Ця точка лежить приблизно за 225 км на схід від Улан-Батора (лінія 2 на карті). Ставимо в цій точці циркуль і описуємо радіус 400 км (дуга 7 на карті).
Далі ми припускаємо, що Катайя Рубрука – це територія на південь від Великого китайського муру (давнього і добре помітного візуального кордону). На цьому кордоні обираємо умовно місто Іньчуань (на карті позначене цифрою 8), котре лежить поблизу ріки Хуанхе саме в тому місці, де Великий китайський мур перетинає ріку. Описуємо дугу радіусом 800 км (позначена цифрою 9).
Зона перетину наших дуг охоплює частину Середньо-Гобійського і частину Східно-Гобійського аймаків Монголії. Оце – геометричне місце точок (ми учились в середній школі і пам’ятаємо геометрію, чи не так?), котре задовольняє умовам пеленгів Рубрука.
Ми вибираємо найбільш західну точку і потрапляємо в район поселення Хулд (на карті позначене цифрою 10; його координати – 40 ° півн.широти, 105 ° 30’ східної довготи). Оце й є, на нашу думку, місце, де Рубрук застав табір Мунке. Це ще 400 км на схід від озера Хара-Толгойн-Худук. Всього від Кульджи мандрівники проїхали приблизно 2050 км, долаючи в середньому 71 км на добу. В цілому така швидкість узгоджується з записом Рубрука, що він проїжджав за добу дві поштових станції (ям), віддалених одна від одної на денний перехід (отже цей перехід становив десь 35 км). Така кур’єрська швидкість вимагала рухатись вночі, оскільки короткого зимового дня не вистачало.
Розглянемо слабкі місця даної побудови.
1. Напрямок руху на Катайю в нашій схемі – точно на південь, а не на південний схід, як у Рубрука (на південний схід від знайденої нами точки лежить Катайя як ціла країна, але не як конкретне місце, до якого 20 днів шляху).
2. Напрямок руху до землі монголів – північний схід, а не схід, як у Рубрука.
3. Розташування землі монголів на самому верхів’ї Онона і Керулена виглядає довільним. Що заважає пересунути її далі на північний схід, адже це межиріччя тягнеться на 600 км? Але якщо ми будемо пересувати її далі, то дуги нашої побудови перестануть перетинатись. З цих міркувань ми мусимо пересувати землю монголів на захід, наскільки це можливо.
4. Чому в якості опорного пункту для Катайї вибрано Іньчуань? Чому не можна вибрати точку, яка лежить на захід чи на схід від цього міста?
Велика Китайська рівнина являє собою загалом прямокутник, північний бік якого окреслений Китайським муром, а західний – нагір’ями Куньлунь. Місто Іньчуань позначає північно-західний кут цього прямокутника. Великий Китайський мур тягнеться від нього на захід ще на 600 км, але в цьому районі він обмежує вузьку смугу землі (шириною 50 – 100 км), яка на півдні має хребет Наньшань. Ясно, що це – не та велика країна, якою була Рубрукова Катайя. До того ж на початку 13 ст. ця смуга землі належала до держави тангутів, про котрих Рубрук добре знав і чітко відрізняв від справжніх китайців. Все це робить неможливим пересування даної базової точки далі на захід. До того ж при спробі такого пересування дуги нашої побудови перестануть перетинатись, а напрямок руху змінюється на південний захід (замість південного сходу).
Проти пересування базової точки на схід вздовж Великого муру не може бути таких рішучих заперечень. При цьому зона перетину дуг також пересувається на схід. Наприклад, якщо ми візьмемо за базову точку місто Юйлінь в Ордосі (розташоване біля Великого муру, 250 км на схід від Іньчуаня), зона перетину дуг зсунеться на схід приблизно на 100 км. При цьому напрямок на Китай залишиться південним, а напрямок на землю монголів зміниться на північний (тобто ще більше віддалиться від записаного Рубруком).
5. Зона перетину дуг тягнеться із заходу на схід майже на 500 км, чому ж обрана саме західна точка цієї зони? Але якщо ми спробуємо вибрати крайню східну точку зони, то напрямок на землю монголів стане північно-західним, а на Китай – південно-західним.
Розглянувши всі заперечення в цілому, слід визнати, що обрана нами точка розташування ставки Мунке мінімізує всі ускладнення, хоча й не усуває їх повністю. Звичайно, я усвідомлюю, що з даних Рубрука не можна вирахувати розташування об’єктів у степу з точністю до 1 км – хіба 50 км, але з такими допусками прокладений мною маршрут узгоджується з даними джерела.
Разом зі ставкою Мунке Рубрук майже два місяці (до середини лютого) мандрував на південь, а потім ще через два місяці неспішного руху на північ прибув до Каракорума – єдиного об’єкта в центральній Азії, щодо якого немає сумнівів з ототожненням і розташуванням.
З перебуванням Рубрука в Монголії пов’язана ще одна географічна загадка. Це розміщення на карті народів лонга, соланга і мук. В коментарі Н.П.Шастіної сказано, що лонга і соланга – це корейці, а мук – «народ мохе, або мохо, племена тунгуського походження, які населяли долини Амура та Уссурі і займались землеробством та скотарством».
Все це звучить дуже непереконливо. Послідовність опису в 28-й главі така: уйгури – (далі на схід) – тангути – (далі на південь) – тибетці. Про лонга і соланга сказано, що вони живуть «за тибетцями». Рубрук писав це, знаходячись у Монголії, і з цієї позиції місце за тибетцями – це ще далі на південь. А вже за ними, тобто ще далі на південь живе народ мук. Рубрук відзначив, що в цього народу є міста (ну, а на Амурі та Уссурі міст ніколи не бувало аж до початку російської колонізації). Тому на картосхемі я розмістив ці народи на південь від тибетців. Лонга і соланга в такому випадку можуть бути народами південного Тибету або сучасного південного Китаю, а мук – це, можливо, Бірма (царство Паган 11 – 13 ст., котре мало багато міст і храмів).
Монголи під командуванням царевича Хубілая, як відомо, у 1253 році завоювали Юннань в південному Китаї (власне, царство Далі) і тоді ж, мабуть, розвідали шлях на Бірму, куди вони ходили походами в 1277 і 1287 роках. Тому я думаю, що даний фрагмент Рубрука, записаний зі слів майстра Вільгельма, побудований на звіті з походу Хубілая 1253 року.