Руські реалії

Микола Жарких

Хоча шлях Рубрука не проходив через руські князівства, його твір дає певні відомості про тогочасну Русь. Межі Русі він окреслював так:

На північ від цієї області [Аланії, тобто степової зони східної Європи] лежить Русь, яка має скрізь ліси. Вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїда (гл. 14). За Руссю на північ знаходиться Прусія, котру недавно усю підкорили брати Тевтонського ордену. Ця ріка [Танаїд-Дон] служить східною межею Русі і починається з боліт Меотіди, котрі простягаються на північ до океана (гл. 15).

Важливі відомості подає Рубрук про торгівлю Русі: довіз солі з Криму та вивіз хутра у південні країни через Судак (про це докладніше – нижче). «Обіговою монетою руських служать шкірки пушних звірів, горностаїв та білок» (гл. 39)

Записав Рубрук факти панування монголів над Руссю:

Ця країна спустошена татарами і понині щороку спустошується ними (гл. 14).

Із Русі, з Мокселя, з Великої Булгарії та Паскатира, тобто Великої Угорщини, з Керкиса (всі ці країни лежать на північ і повні лісів) та з багатьох інших країн півночі, котрі їм [татарам] підпорядковані, їм привозять дорогоцінні хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у ваших [короля Людовіка] країнах і в які вони одягаються взимку (гл. 7)

Коли руські не можуть дати більше золота чи срібла, татари уводять їх та їхніх малюток, як стада, у пустелю, щоб стерегли їхніх тварин (гл. 15).

Отже, політика монголів щодо Русі за описом Рубрука полягала у спустошеннях, збиранні данини хутрами (тобто тогочасною валютою), золотом, сріблом, виведенні полонених. Важливо відзначити, що Рубрук не згадує жодного міста на Русі й жодного князівства, жодного представника руської влади. Напевно, він не мав нагоди зібрати про все це якісь відомості, хоча згадав про міста Великої Булгарії.

Натомість дуже часто (11 разів) Рубрук згадує полонених з Русі, оселених на підвладній монголам території. В західній частині, на Дону та на Волзі, Рубрук бачив руські поселення, влаштовані з наказу Бату для забезпечення переправи проїжджих через ці ріки. В донському селі Рубрук мав нагоду ближче придивитись до руського одягу:

Руські жінки вбирають голови так само, як наші [французькі], а плаття з лицевого боку прикрашають хутрами білки чи горностаю від ніг до колін. чоловіки носять опанчі, як і німці, а на голові мають повстяні капелюхи, загострені доверху довгим вістрям (гл. 15).

Не можна сказати, щоб поводження монголів подобалось руським людям. Ні, вони чинили опір загарбникам. Пасивний опір полягав, зокрема, у рішучій відмові пити кумис. Ця відмова уже набула на той час характеру стереотипу поведінки, який відрізняв татарина від православного (руського). Хто п’є кумис, той стає татарином або принаймні вчиняє тяжкий гріх проти православної віри, з якого треба відбувати покуту. Будучи елементом загального національного стереотипу поведінки, цей звичай не піддавався ніяким раціональним аргументам. Рубрук тричі (в 12, 13, 14-й главах) повертався до цього звичаю і виніс переконання, що через нього навернути татар на християнство не вдасться. Уявлення про те, що честь татарська – пити кумис – є злішою за зло (занотоване у Галицько-Волинському літописі), було поширене не тільки серед князів.

Полонені руські люди вдавались і до активного опору:

А на дорозі від нього [Сартака] до його батька [Бату] ми відчули сильний страх: а саме, руські, угорці й алани, раби татар, число яких у них досить велике, збираються купами по 20 чи 30 чоловік, вибігають вночі із сагайдаками і луками і вбивають усякого, кого тільки застали вночі (гл. 20)

Назви «козаки» до цих людей тоді ще не прикладали, але фактично вони були козаками – вільними людьми, які збройно боронили свою волю. Вони не чекали, поки князі домовляться з римськими папами, а бояри – з імператорами, щоб розглянути перспективи розмов щодо ведення переговорів про наміри укласти угоду, яка була б спрямована на обмеження сваволі загарбників.

Звичайно, таких повстанських загонів не могло бути багато; цілком можливо, що взагалі був тільки один загін, але це не применшує значення його боротьби. До того ж важливо відзначити, що повстанці діяли в районі між ставками Сартака і Бату, там, де були сконцентровані основні збройні сили монголів у регіоні. Нелегко собі уявити, щоб Сидір Артемович Ковпак розклав свій табір між Берліном і Потсдамом, або Шаміль Басаєв – між Москвою і Петербургом. А згадані Рубруком повстанці діяли саме в цьому найнебезпечнішому районі.

Далі на схід від ставки Бату число руських людей зменшувалось. В Каракорумі Рубрук зустрів двох з них: чоловіка, який вмів будувати хати (гл. 34), і диякона, який робив гадання для ченця Сергія (гл. 43). Окрім цього є загальна згадка:

Тоді там [в Каракорумі] була велика кількість християн: угорців, аланів, руських, георгіанів [грузинів] та вірмен, котрі всі не бачили причастя з того часу, як були узяті у полон (гл. 42)

Ми бачимо, що звістки Рубрука про тогочасну Русь і руських людей є фрагментарними і принагідними (Рубрук не цікавився Руссю спеціально), але вони подають важливі штрихи до образу наших земель в середині 13 ст.

Ще більш важливими є унікальні звістки Рубрука-самовидця про південні землі сучасної України: Крим та Приазов’я.

Для Чорного моря він подає «наукову» античну назву «море Понт» і сучасну йому простонародну назву «Велике море». Сам півострів у нього фігурує під назвами «Газарія» (сучасна назва, вживана католиками) та «Кассарія» (її вживали греки, і Рубрук пояснює, що це власне «Цезарія», земля кесаря / цезаря). Ім’я давно зниклих хозар утримувалось у західноєвропейській географічній номенклатурі принаймні до кінця 15 ст.; натомість назви Кассарія / Цезарія для Криму, здається, ніколи не вживались.

Звідки взяв Рубрук оцю назву – я пояснити не вмію. Міст з назвою Кесарія (Caesarea) відомо чимало: в Ізраїлі (2), Туреччині (3), Сірії, Греції, Алжирі, Італії. Ареал поширення цієї назви – Середземне море, на Чорному морі такі назви не відомі.

Важливо підкреслити, що Рубрук прикладав назву «Газарія» до цілого Кримського півострова, а не тільки до південного берега чи території, заселеної греками (в гл. 14 він пише, що проїхавши Перекоп, вони полишили область Газарію).

На західному кінці півострова Рубрук нотує місто Керсона (Херсон, давній Херсонес) і не забуває нагадати, що тут був замучений римський папа Климент (кінець 1 ст. н.е.).

Пливучи перед цим містом, ми бачили острів, на якому знаходиться знаменитий храм, споруджений, як кажуть, руками ангельськими.

Це повідомлення загалом узгоджується з повідомленням житія св. Кирила (подія десь 861 р.):

Почувши, що мощі святого Климента ще лежать у морі, він переконав архієпископа з клиросом та з благочестивими людьми. Вони сіли в кораблі і попливли до того місця, коли море заспокоїлось. І прибувши, почали копати зі співом молитов. І після цього з’явились святі мощі, і взяли ці мощі з великою честю і славою, і внесли їх до міста.

Обидва джерела згідно говорять про острів, де в 9 ст. Кирило організував набуття мощів, де пізніше був побудований храм, і цей храм в середині 13 ст. бачив Рубрук. Вражає, що ця інформація повністю підтверджується археологічними дослідженнями:

Розкопки, які було проведено в 19 ст., показали, що на маленькому, часто затоплюваному острівці в шостій за рахунком від Херсонеса Козачій бухті справді знаходився крихітний храм, а точніше, капела з підземним нижнім ярусом, в якому була влаштована гробниця. Очевидно, там і зберігалися мощі св. Климента, причому до могили вів особливий вузький хід, підтримуваний арками, який робив її доступною для паломників. Дворик з капличкою і групою невеликих приміщень оточувала кам’яна огорожа, окреслюючи межі цього маленького заміського монастирка. З берегом він сполучувався маленьким перешийком. Нині тут знаходиться військова частина, а сам острівець з перешийком засипані землею. [Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – Харьков: 2001 г., с. 662]

Згадана Козача бухта знаходиться на крайньому заході Гераклейського півострова, на якому розташований Херсонес. Устя її розкривається на північ, і щоб зазирнути всередину бухти, необхідно проплисти на північ від неї (наприклад, прямуючи до Херсонеса). Ймовірно, судно, на якому Рубрук плив з Константинополя, заходило для якоїсь потреби в Херсонес, а потім вздовж південного узбережжя Криму попрямувало в Судак. Я думаю, що стоянка в Херсонесі не була тривалою, і тому Рубрук її не записав.

Я спеціально так детально зупинився на ймовірному маршруті плавання Рубрука, оскільки доводиться читати, що «Віллельм ван Рюбрук, відвідавши Сугдею (Солдаю) в 1253 р., відправившись туди, ймовірно, з Синопи, повідомляє…» [Байер Х.-Ф. Этнический состав Сугдеи и ее хинтерланда в 1253 г. по данным Виллельма ван Рюбрука. – Античная древность и средние века, 2005 г., т. 36, с. 205]. Чому з Синопа? З чого видно ймовірність?

Рухаючись далі на схід, Рубрук відзначив високі скелясті береги півострова; на ділянці між Херсонесом і Судаком він занотував 40 замків, майже кожен з яких мав окрему мову; там мешкало багато готів, мову котрих Рубрук визначав як німецьку. Слід здогадуватись, що в Судаку він зустрів якогось мешканця цього краю, з яким і розмовляв по-німецьки.

Сучасне місто Судак Рубрук беззастережно зве «Солдаєю» (тобто назвою латинської традиції). Далі на схід він не згадав жодного міста аж до Керченської протоки (котру він зве «устям Танаїдського моря»), де відзначено місто Матрика або Маритандіс (сучасна Тамань). Отже, Кафа (сучасна Феодосія) тоді ще не існувала, що узгоджується з даними інших джерел.

Про Судак Рубрук подає досить докладні відомості, і можна тільки дивуватись, що вони абсолютно не цікавлять «науковців» з Національного заповідника «Софія Київська», у віданні якого знаходиться Судацька фортеця.

Солдая – важливий пункт транзитної торгівлі між південним берегом Чорного моря (головним чином турецькими землями) і північними країнами, головна з яких – Русь. З Русі на південь везуть цінні хутра, а з півдня на Русь – бавовняні та шовкові тканини, прянощі. Загалом торгівля велась предметами розкоші. Хутра з Русі везли критими возами (цікавий штрих з побуту тогочасної Русі).

Керівників міської громади Рубрук у Солдаї не застав: вони ще взимку поїхали до Бату з даниною і ще не повернулись. Це важливе свідчення про характер влади монголів у Криму.

Рубрука помістили при єпископській церкві (важливий штрих до історії Сугдейської митрополії, яка діяла на той час; можливо, не без значення є титул церковного ієрарха – єпископ, не митрополит, бо на церковних титулах Рубрук розумівся добре). Виявилось, що єпископ бував у царевича Сартака – ще одна риска до історії Криму при монголах. Мабуть, до цієї церкви слід віднести згадку, що у руських та у греків в Газарії є дзвони (гл. 26).

Рубрук ніколи не пропускав нагоди занотувати укріплення (замки та фортеці), які зустрічались на його шляху, і подекуди (Дербент, гл. 50) подав докладний опис. Також він двічі згадав про руйнування укріплень монголами: 1, коли багдадський халіф намагався помиритись з монголами, вони поставили вимогу, щоб він зруйнував усі свої укріплення (гл. 48); 2, в землі Сагенси вони таки зруйнували укріплення (гл. 51). Про цю практику монголів ми знаємо і з інших джерел (похід Бурундая на Волинь в 1259 р. і зруйнування укріплень Володимира).

З огляду на виразний інтерес Рубрука до теми укріплень мабуть має певне значення його мовчання про існуючі (або зруйновані в недавньому минулому) укріплення Судака. Судак під владою татар укріплень не мав, і це треба враховувати при складанні історії Судацької фортеці.

Рубрук дуже акуратно нотував кожну свою зустріч з католиком протягом усієї поїздки, починаючи від ставки Бату і аж до Конії. Він завжди записував його ім’я і звідки він родом, чим займається і як попав у місце зустрічі. Тому знову видається показовим його мовчання про католиків у Судаку.

Його помістили при грецькій церкві – тому що латинської в місті не було; нотуючи напрямки торгівлі, він не згадує Константинополь чи дальші європейські міста (наприклад, Венецію, котра за часів Латинської імперії майже монополізувала плавання по Чорному морю). Висновок простий: Судак тоді не становив інтересу для європейської транзитної торгівлі; її чорноморський напрямок склався пізніше, уже в часи Золотої Орди.

Перераховуючи підвладні монголам християнські народи: руських, валахів, булгар Малої Булгарії, солдайнів, керкисів [черкесів] та аланів (гл. 20), Рубрук згадує солдайнів. На мою думку, це слово слід вважати не етнонімом (назвою народу), але катойконімом (назвою жителів населеного пункту). Це слово є похідним від Soldaia – назви міста в латинській традиції. Ясно, що жоден місцевий народ не міг мати самоназву з латинської мови.

Інтерпретації етнонімів з кримської частини подорожі Рубрука присвячена недавно опублікована стаття Х.-Ф. Байера [Этнический состав Сугдеи и ее хинтерланда в 1253 г. по данным Виллельма ван Рюбрука. – Античная древность и средние века, 2005 г., вып. 36, с. 194 – 228.]

Для цієї статті автор заново виконав переклад з латинської мови відповідних фрагментів книги Рубрука. Переклад цей не можна визнати вдалим. Так, монголи, які обслуговували Рубрука, систематично іменуються «батраками» (в перекладі О.Ю.Малеїна – «служителі», в англійських перекладах – "man", тобто чоловік). Батрак – це найманий сільськогосподарський працівник. Звідки видно, що згадувані Рубруком люди були найманими? – нізвідки; Рубрук ясно писав, що грошових відносин серед монголів не було. Таким чином, «удосконалення» Байера – це виправлення з правильного на неправильне.

Основна теза статті така: «Солдая (Сугдея) була до татарського завоювання столицею кримських алан» [Байер, с. 217]

Хороша столиця, про існування якої не здогадувалися сучасні їй руські, візантійські, трапезундські, сельджуцькі, арабські і західноєвропейські джерела! Ні одне джерело ніколи не вказувало, щоб Судак за всю свою довгу історію був центром якого-небудь політично незалежного князівства.

У статті Х.-Ф. Байєр задається кількома питаннями, які, на наш погляд, такими не є, бо мають цілком задовільні відповіді.

Х.-Ф. Байєр вважає, що всі згадки про угорців і велика частина згадок про руських відноситься до розсіяного населенню, яке жило в Криму та степовій частині Східної Європи до татар і під час татар. На наш погляд, Рубрук писав виключно про полонених, яких татари вивели з Русі та Угорщини.

Вирушивши на північ, Рубрук проїхав крізь гори та красивий ліс (і зараз дорога в Судак веде через цей ліс). На рівнині за лісом Рубрук зустрів табір монголів; їх начальника звали Скатай (гл. 11). Неважко припустити, що цей табір розташовувався десь між Білогірськом і Старим Кримом, бо дорога із Судака на північ як в давнину, так і нині – тільки одна. Важливо, що при цьому Рубрук не згадує жодного постійного поселення – Старий Крим було засновано пізніше.

З винятковою докладністю Рубрук описує північну частини Криму:

На півночі цієї області знаходиться багато великих озер, на берегах яких є соляні джерела; як тільки вода їх потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда неначе лід. З цих солончаків Бату і Сартак отримують великі доходи, оскільки з усієї Русі їздять туди по сіль і з кожного навантаженого воза дають два куски бавовняної тканини, які коштують половину іперпера. Морем також приходить по сіль багато суден, котрі усі платять мито зі свого вантажу.

[Далі на північ ця область] звужується, маючи море зі сходу і з заходу, так що від одного моря до іншого існує один великий рів (перекоп, fossatum). (Гл. 1)

Нарешті ми дістались до краю цієї області, котра замикається ровом від одного моря до другого. За нею були пристановища таких людей, що коли ми зайшли до них, вони видались нам прокаженими; це були зневажені люди, розміщені там, щоби збирати данину з тих, хто бере сіль з вищезгаданих солеварень (гл. 14)

Ось куди вів Соляний шлях давньоруських літописів 12 ст. Мені не зовсім ясно, звідки руські купці (назвемо їх чумаками?) брали бавовняні тканини для сплати мита; мабуть, у такий спосіб сплачувати ті, хто приїздив з півдня. Але істотно, що при цьому ніякої згадки про гроші ще немає. Великий дохід з цих промислів нагромаджувався не у грошовій формі. Налагодження власної татарської грошової системи належить до пізнішого, золотоординського часу (з кінця 13 ст.).

Рубрук подає нечисленні, але досить цікаві звістки про половців, яких він зве «комани» або «капчат» (тобто кипчак). Територія, де вони жили, простягалась від Волги до Дунаю, включаючи степовий Крим (гл. 1, 14, 16). Далі на схід, за Волгою, до прихода татар жили кангли, яких Рубрук спочатку вважав за команів (гл. 20), а далі (гл. 22) уточнив, що це якісь родичі команів.

Господарство половців – пастуше (гл. 14). В Криму вони збирали данину із замків і міст; коли прийшли татари, багато половців втекли від них до Криму і загинули (гл. 1).

На дорозі від Судака аж до ставки Сартака Рубрук дивувався великій кількості могил команів (ясна річ, він вважав половецькими всі кургани різного часу, насипані на цій території) (гл. 11). Він відзначив половецький звичай – ховати всіх родичів в одному місці (гл. 15) і дав опис могили:

Комани насипають великий холм над померлим і споруджують йому статую, обернуту обличчям на схід, котра тримає у себе перед пупком чашу (гл. 10).

Цей опис повністю відповідає збереженим зразкам половецьких скульптур. Цікаво відзначити також, що в жодній іншій країні Рубрук курганів не зауважив.

У ставці Бату Рубрук зустрів комана, який вітав його латинською мовою. Виявилось, що він був охрещений в Угорщині (гл. 22). Цей епізод нагадує про наступний етап історії половців, коли вони під натиском монголів відступили до Угорщини.