№ 82 – 87

Микола Жарких

82. Князя Михаила Евнутьевича

Філарет: син Євнутія Гедиміновича (Родосл. кн., 81, 137).

Р. Зотов: Михайло Євнутійович Гедиміновича (1386 – 1399). Він був князем Заславським, а до чернігівського списку потрапив, мабуть, як власник якихось маєтностей на Чернігівщині.

Л. Войтович: як у Зотова.

Мої міркування: князь Михайло Євнутійович, онук Гедиміна, відомий із сучасних йому документів за 1383 – 1398 років [Wolff J. Ród Gedymina. – Kraków : 1886, s. 35 – 36]. В 1399 р. загинув у битві на Ворсклі.

Висновок: безперечно, князь Михайло Євнутійович (1).

83. Князя Давида Остинковича
и княгиню Александру черноризицу

Філарет: з литовського роду.

Р. Зотов: серед нащадків Гедиміна такого князя нема.

Л. Войтович:

«Боярська родина Остиків у XVI ст. вступала у шлюбні зв'язки з княжими родинами. Так Микола Юрійович Остик був одружений з княжною Ганною Романівною Друцькою-Любецькою († 1571 р.), а його дочка Анна була видана за князя Лева Олександровича Сангушка-Каширського [Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993, с. 291, 295]. Напевно Давид Остикович був боярином, який одружився з княжною Олександрою, дочкою одного з князів, які тримали якесь князівство у Чернігівській землі на рубежі XIV – XV ст.»

Мої міркування: теорія Войтовича про боярина, який втисся між князів завдяки шлюбу з якоюсь княжною, виглядає непереконливо – перш за все тому, що ми не знаємо достовірних аналогів для такої практики (можливий випадок передачі князівського титулу через жінку я розглянув у списку учасників битви на Ворсклі 1399 р.).

Але я маю для цього імені кращі пропозиції, цілих дві:

1, в літо 6953 (1445) приходила литва до Калуги, пан Судивой, пан Родивил Осикович і т. д. [Никонівський літопис – ПСРЛ, 1901 г., т. 12, с. 63; з давніших літописів є такий запис в ЄЛ, але без «Родивила»];

2, пана Григорія Остюковича москва схопила після поразки литовського війська на Ведроші (14.07.1500) [Никонівський літопис – ПСРЛ, 1901 г., т. 12, с. 252].

Отже, рід Остиковичів був на Литві добре відомий, і з нього вийшли Радзівіли (князі від середини 16 ст.) – принаймні автор Никонівського літопису так думав.

Про інших представників цього роду 16 ст. можна подивитись у Ю. Вольфа [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 270 – 271]: Юрій Григорович Остик, одружений з княжною Мариною михайлівною Мстиславською (1539); Григорій Григорович Остик, одружений з сестрою Марини – Анастасією Михайлівною. І це все тільки на маргінезі я зауважую, спеціальних пошуків я не робив.

Думаю, що когось із цих Остиків-Остиковичів автор СКЛС помилково вважав князем.

Висновок: запис не вдається пояснити (3).

84. Князя Иоанна Козельского, приемшего ангельский образ, княгиню его Агриппину

Філарет: Іван Титович Козельський, праонук Михайла Святого, родоначальник кн. Єлецьких та Горчакових (Родосл., 68; Долгоруков, 1, 49).

Р. Зотов: Іван Титович Мстиславича (Карачевського) Михайловича (Карачевського).

Л. Войтович: «тут записано козельського князя Івана Титовича, який у 1371 р. згадується як васал Ольгерда Гедиміновича.»

Мої міркування: в окремому нарисі. Тут – коротко: оскільки родословна книга виводить Івана від міфічного Мстислава Карачевського, а інших згадок про Івана нема – треба визнати його літературно-міфічним князем. Звідки «історики» взяли, що він згадується у 1371 році – я не дошукався, посилань на першоджерела ніде нема, а у відомих мені літописах і договорах його нема. Вважаю цю згадку фікцією.

Висновок: можна не сумніватись, що автор СКЛС мав на увазі Івана з родословних книг (1), але не можна визнати реальність його існування (3).

85. Князя Симеона Туровского Юрьевича

Філарет: в його тексті «Симеона Юрьевича Торуского».

Р. Зотов: прийняв варіант тексту Філарета: «Торуського» замість «Туровського». За родословієм Одинцевичів (литовський літопис Даниловича), кн. Юрій Михайлович Торуський дав своїм синам: Всеволоду – Торусу, Семену – Канін, Михайлу – Мишагу, Івану – Волкону, Костянтину – Оболенськ. За Бархатною книгою в цього Юрія було три сини: Семен Торуський, Всеволод Мезецький та Костянтин Оболенський.

Л. Войтович: не згаданий у джерелах, мабуть син № 71.

Мої міркування: родословні книги [ВОИДР, 1851 г., т. 10] не знають Семена Юрійовича Торуського, хоча в родословії Одинцевичів [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 282] він дійсно значиться. Більше – в окремому нарисі.

Висновок: можна не сумніватись, що автор СКЛС мав на увазі Семена з родословій (1), але не можна визнати реальність його існування (3).

86. Князя Димитрия Ольгердовича и княгиню его Анну,
и сынов их князя Михаила, князя Иоанна

Філарет: той самий князь що вже був згаданий як № 79.

Р. Зотов: Старший (1372 – 1399). Його сини Михайло та Іван Дмитровичі Трубецькі згадуються у родословіях. Але походження Трубецьких від Гедиміна не є незаперечним.

Л. Войтович:

«Безперечно, що мова йде про Дмитра-Бутава Ольгердовича, який загинув у 1399 р. у битві на р. Ворсклі. Свого часу він тримав Трубчевське і Брянське князівства, а до 1380 р. був сюзереном усієї Чернігівської землі. Другий Дмитро Ольгердович – Дмитро-Корибут був одружений з Анастасією, дочкою великого князя рязанського Олега Івановича (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 2, N 67, c. 104). Ім’я дружини Дмитра-Бутава з інших джерел незнане. На підставі Любецького пом’яника можна стверджувати, що її звали Анною.»

«Обидва сини Дмитра-Бутава та Анни – Михайло і Іван Кіндир відомі з інших джерел. Іван Кіндир загинув з батьком на р.Ворсклі у 1399 р. [ПСРЛ, т. 35, с. 52, 73, 139, 161, 187, 208], а Михайло успадкував Трубчевське князівство [Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-русского государства ко времени издания первого литовского статута. – M., 1892, с. 45]».

Мої міркування: історики доклали багато зусиль, аби розмежувати двох синів Ольгерда – Дмитра і Корибута. Але варто звернути увагу на такий момент: джерела з православного світу (зокрема, московські) знають тільки князя Дмитра і геть не знають Корибута (єдина згадка про нього – у списку синів Ольгерда під 1377 роком). Вони пишуть просто «Дмитро Ольгердович» і не мають ніякого сумніву, що тут може бути щось неясне. І ми мусимо рахуватись із тим рівнем знань, який міг мати автор СКЛС (як ми бачили, католицькі – латинські чи польські – джерела йому геть не відомі).

Дмитро і його сини Іван та Михайло стоять у родословній книзі 1610 р. [ВОИДР, 1851 г., т. 10, с. 82], але авторитетні для свого часу – для кінця 14 ст. – джерела цих синів не знають.

Що ж стосується князя Івана Дмитровича Кіндиря, який загинув на Ворсклі в 1399 р., то повість про битву не називає його сином Дмитра Ольгердовича. Нам не відомо, сином якого Дмитра був Іван, і тому не випадає вважати цю повість підтвердженням існування сина Дмитра Ольгердовича на ім’я Іван.

Висновок: цих князів можна вважати запозиченими із родословій кінця 16 ст. (2), але реальним є існування тільки князя Дмитра (1); існування його синів не можна визнати реальним (3).

87. Князя Иоанна Олгимонтовича и княгиню его Агрипину

Філарет: без коментарів.

Р. Зотов: Іван Ольгимонтович Гольшанський (1390 – 1401 (?)), київський князь (1396 – 1399? – Густинський літопис). Князь Іван Борисович Київський загинув на Ворсклі (Густинський літопис; ПСРЛ, 4, 104; 5, 251; 8, 73; 15, 459 – 459). За іншими даними, в 1401 р. він присягнув Ягайлу (АЗР, 1, № 18).

Л. Войтович:

«Князь Іван Ольгимантович займав київський престол у 1396 – після 1401 рр. Стосовно особи Івана Ольгимантовича і версій навколо київського князя Івана Борисовича, який загинув у 1399 р., ми вже писали раніше [Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII – XVI ст. – Львів, 1996, с. 161 – 162].»

У книзі 1996 р. значаться такі варіанти: 1, Іван Борисович княжив у Києві до 1399 р., коли загинув на Ворсклі; після нього княжив Іван Ольгимантович (Ф. Шабульдо). 2, Іван Борисович – васал київського князя Івана Ольгимантовича; сам І. О. на Ворсклу не вибрався, а послав замість себе І. Б. 3, Іван Борисович – це той самий Іван Ольгимантович; в 1399 р. він потрапив у полон, з якого потім повернувся, десь 1401 р. Найкращим видається варіант 2.

Мої міркування: те, що «Борисович» не співпадає з «Ольгимонтовичем», здається, зрозуміло. Тому відсуваємо наразі Івана Борисовича і займемось Іваном Ольгимонтовичем. Що кажуть класики?

Князь Іван Ольгимонтович відомий від 1379 року (договір Литви з Орденом). Далі про нього є ряд документальних звісток до лютого 1401 р. (його присяга королю Ягайлу). Далі звістки про нього зникають, з чого робиться висновок, що він невдовзі помер [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 95].

Цікава річ: князь Іван був, мабуть, католиком? Зібрані Вольфом звістки про нього не дають виразних вказівок у цій справі.

Далі Вольф вдається в непотрібну фантазію про Бориса – сина Івана: цей нікому не відомий Борис Іванович був, мовляв, київським князем і загинув на Ворсклі в 1399 р. (там він помилково названий Іваном Борисовичем).

Оскільки всі списки учасників битви на Ворсклі знають тільки Івана Борисовича і не знають ніякого Бориса Івановича, фантазія Вольфа нічого не пояснює і тільки без потреби заплутує справу.

Висновок: безспірний князь Іван Ольгимонтович (1).