Мета терехтемирівської легенди
Микола Жарких
Наступне питання, яке постає у зв’язку з терехтемирівським баснословієм – це мета, яку переслідували автори легенди.
На мою думку, тут треба розрізняти первісного творця баторіанської легенди – Павла Пясецького – та пізнішу українську адаптацію цієї легенди (в цій адаптації ключову роль, як ми бачили, відіграв твір Г. Грабянки).
Про мету, яку переслідував Пясецький, можна судити тільки гіпотетично. Ми вже бачили, що його погляд на козацтво був дуже своєрідним і не відповідав ані фактичному стану речей, ані поглядам інших польських авторів. Пясецький дивився на козацтво як на частину польського війська – частину не тільки в плані організації та підпорядкування, але також у плані етнічному. Сфантазована ним легенда про створення козацтва польським королем мала переконати правлячі кола Речі посполитої – за інтереси козацтва треба дбати як за частину польських національних інтересів. Але я не думаю, щоби твір Пясецького мав якийсь успіх в цьому напрямку, мав якийсь вплив на польську політику щодо козацтва.
Зовсім інакше застосування знайшла ця ідеологічна зброя в руках українських істориків 18 ст. Акцент легенди було зміщено на пророцтво Стефана Баторія: «З цих розбійників колись виникне незалежна держава». Найкращі пророцтва, як відомо, пишуться через 50 чи 100 років після самих подій – от у випадку Г. Грабянки ми маємо приблизно 60 років. Цього терміну було досить, щоб наслідки подій Хмельниччини виявились; внаслідок цього давнє пророцтво почало набувати ваги й авторитету.
Упродовж всього 17 ст. ми не бачили жодного випадку, щоб баторієва легенда використовувалась як політичний аргумент у переговорах козацтва з польським чи іншим урядом – з тієї простої причини, що сама легенда була ще дуже мало поширеною, а люди, які провадили переговори, надто добре знали, що ніякого баторієвого дару не існувало. У 18-у столітті вона набула практичного застосування, про яке – в наступному розділі. В цей же час легенда слугувала підкріпленням автономістичних чи незалежницьких устремлінь української еліти у її змаганнях з російським централізмом.
Легенда стверджувала:
1, козацтво було утворене у легальний спосіб;
2, козацтво користувалось особливими правами та привілеями, наданими польським королем;
3, козацтво виникло задовго до переходу України під московську владу і незалежно від цієї останньої.
Тут знадобився і Терехтемирів як місце постійного перебування козацтва. Насправді таким місцем була Запорозька Січ, але ми мусимо пам’ятати, що твір Грабянки було завершено в 1719 році, невдовзі після безоглядного знесення Січі російським військом за звинуваченням у зраді. В таких умовах основувати козацькі права на володінні Січчю було безглуздо – російський уряд цього б не сприйняв. Тому Терехтемирів, який не дратував російського державного ока, заступив місце Січі, служив неначе метафорою або символом, за яким ховалась прикра для уряду Січ.
Наступні українські твори створювались в часи, коли гострота російських репресій проти Січі й січовиків послабла, а з 1734 року змінилась на амністію. Тому в цих творах можна було сподіватись на ліквідацію метафори і повернення Січі на місце.
Але так воно не сталось. Літературна форма легенди була вже вироблена, і читачі наступного за Грабянкою покоління навряд чи й здогадувались, що тут була якась метафора, якесь подвійне дно – вони просто переписували терехтемирівську легенду, доточуючи до неї оповідання про виникнення Січі як другого й рівнорядного з Терехтемировом центру козацтва, який також мав свої права та привілеї.
Від таких метаморфоз кості старого Пясецького, мабуть, не один раз перевернулись у його гробівці в Могильському кляшторі. Він-то хотів ідейно та юридично озброїти поляків у домаганні своїх рицарських прав від уряду, а скористались цією зброєю українці для обгрунтування своєї визвольної боротьби й незалежності від Польщі.
Висновок: навіть найбільш правдоподібна брехня може мати наслідки, які зовсім не входили у розрахунки брехуна, і прямо суперечити його уподобанням та мріям.