Думки урядовців про універсал
Микола Жарких
Ми встановили, що перша згадка про універсал Хмельницького належить до 1752 року, коли запорожці послались на нього у скарзі до царського уряду. Розгляд справи було доручено гетьману К. Г. Розумовському (власне, Генеральній військовій канцелярії: «Барин без помощи Сеньки ничего не мог…»). У викладі Яворницького:
Гетман Разумовский, на основании одних копий с крепостных документов, а более всего на основании копии с универсала Хмельницкого, никем не засвидетельствованных, исполнить просьбу запорожцев отказался. Он потребовал, чтобы запорожцы представили подлинные документы […] [Эварницкий Д.И. Вольности запорожских казаков. – Спб. : 1888 г., с. 15].
До цього ж часу належить депутація Війська до Петербургу (Данило Стефанович Гладкий, Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець), відіслана у травні 1755 р. Третім і головним пунктом інструкції стояло – добиватись видачі царської грамоти на землі. Ось що писали депутати з Петербургу до Січі 29 серпня 1755 року:
Дело наше производится таким образом: архивы с половину разбили, только универсала еще не сыскали, а имеют послать в Москву последнюю старинныю архиву осмотреть, а без того о землях резолюции не будет. Другие обнадеживают, что в пользу нашу прежних гетманов речи есть подлинно, только не удовольствовавши коллежских [чиновников], по нашему делу определенных, правды не объявят. Поэтому мы хотя и некоторых по чести обдарили и от них надеемся помощи, только еще других больших надобно обослать и упросить [Скальковский А. А. История Новой Сечи (2 вид.). – Одесса: 1846 г., т. 2, c. 190].
Наступний лист з 19 вересня 1755 р.:
О землях справка поныне не окончена. Архивы здесь и в Москве пересматривают и выписки делают: какими землями запорожцы прежде владели и кто жаловал и когда? […] Только здесь делается весьма не скоро, в канцелярии много держат, а в докладах сенаторам и того больше […] Умеют здесь брать и червонцы [там само, c. 190 – 191].
Наступний документ цитуємо знову за Яворницьким:
В 1756 году августа 10 дня дан ответ: «Хотя Войско Запорожское просило […] о даче на все владеемые ими земли и угодья грамоты, то понеже […] в нашем правительствующем Сенате точного известия и описания нет, а грамоты 1688 и универсала 1655 годов, на которые они, запорожцы, ссылаются, как здесь в малороссийских делах, так и в Москве в Коллегии иностранных дел не нашлося […]
Им, запорожцам, толь многих земель, как они пишут, допустить не следует, ибо когда гетман Богдан Хмельницкий с народом малороссийским под высоковластную державу Российской империи в подданство перешел, в то время все города, села и деревни и оное Войско Запорожское состояли в одной дирекции гетманской и между Малой Россиею и Войском Запорожским границ не было» [Эварницкий Д.И. Вольности запорожских казаков. – Спб. : 1888 г., с. 15 – 16].
З цієї відповіді ми бачимо, що всі причетні поставились до розгляду справи цілком серйозно і не даремно тягнули з відповіддю чотири роки. Ми бачимо, що були зроблені запити в архіви Петербурга та Москви, які дали негативний результат. На цій підставі було сформовано три позиції оборони від універсалу:
1, в урядових архівах Російської імперії немає слідів такого документу;
2, представлені запорожцями копії за умови відсутності оригіналів не є авторитетними;
3, зміст універсалу не відповідає історичним реаліям доби Хмельницького.
Всі три позиції були цілком слушними, повністю відповідали істині, і в цьому була їх основна сила.
Наступний епізод розгляду універсалу належить до 1765 р., коли імператриця наказала генерал-майору Олександру Бібікову провести розмежування Російської імперії та Речі посполитої з боку Запоріжжя (архів Коша, справа 185). Генерал запитав у Коша письмові документи на ці землі, і йому були надіслані копії універсалів Хмельницького 1655 р. та короля Михайла Вишневецького 1670 р. Яку роль мав наш універсал у цій комісії – залишається невідомим, та й сама комісія наслідків не мала, розмежування було виконане лише в 1781 р., вже після ліквідації Січі.
Наступна депутація до Катерини 2-ї була відправлена у січні 1765 р. Її очолив особисто новообраний кошовий Петро Калнишевський (архів Коша, справа 175). Фрагмент чолобитної Війська навів Скальковський:
Множественнейшие лета верноподданное Е. И. В. войско, оставаясь под державою короны Польской, издревле приобретенными ревностными и неутомимыми службою труды, с утверждения привилегиями оной короны землями, речками и всякими угодьями спокойно без всякого и малейшего препятствия владело. С такими же точно землями и угодьями оно поддалось под державу Всероссийского престола […]
Права Войска ясно видны из универсала гетмана обеих сторон и войск запорожских Богдана Хмельницкого на владение спокойное и беспрепятственное ввек землями и угодьями, Войску Запорожскому данного в Белой Церкви в 1655 году января 15, в подтверждение грамоты наияснейшего короля польского Стефана Батория, в року 1576 августа 20-го войску пожалованной. Каковых грамот копии Сенату представлены, да и в архиве Е. И. В. довольнейшие в достоверности виды суть [Скальковский А. А. История Новой Сечи (2 вид.). – Одесса: 1846 г., т. 2, c. 299 – 300].
Таким чином, універсал ліг в основу всієї чолобитної, в якій прекрасно простежується основна думка баторієвої легенди: права козаків виникли давніше, ніж підпорядкування Москві (про це ми вже писали вище).
В чолобитній зроблена й певна натяжка, у твердженні, що в царському архіві є щось на підтвердження цих надань.
Чолобитна укладалась при безпосередній участі Калнишевського, можливо, навіть ним особисто. Оскільки Калнишевський входив також до складу депутації 1755 року, це дає підставу припустити, що він і був автором універсалу Баторія – Хмельницького.
Викладаючи зусилля депутації за листами Калнишевського до Коша, Скальковський не згадував конкретних зауважень щодо універсалу [там само, с. 303 – 314]. Але може бути, що такі зауваження знайдуться у справах Сенату та інших петербурзьких установ, причетних до розгляду запорозької чолобитної.
Коли у кінці 1766 р. імператриця оголосила перші в історії Росії вибори до парламенту (він звався «Комісія з укладання нового «Уложенія»»), Військо Запорозьке обрало депутатів та склало наказ для них, підписаний 23 червня 1767 р. У 2-й статті наказу міститься виклад універсалу:
[На запорізьких землях] еще за гетмана казацкого Прецлава Ланцкоронского казака запорожские свои зимовники мевали. Которые местечка, села и земли известному и спокойному Войска Запорожского владению от наияснейшего короля польського Стефана Батория грамотою утверждено, что и Богдан Хмельницкий гетман Войска Запорожского и народа малороссийского, по прошению Войска Запорожского универсалом данным от себя потвердил [Скальковский А. А. История Новой Сечи (1 вид.). – Одесса: 1841 г., с. 403 – 404].
Нам не відомо, чи розглядався цей наказ у Комісії. Але важливо, що Військо і при цій нагоді нагадувало про свої права, спираючись на універсал Баторія – Хмельницького.
У п’ятий раз універсал був поданий на розгляд влади депутатом запорозького війська Антоном Головатим (архів Коша, справа 229). Інструкція для нього була підписана 12 лютого 1774 р., для підкріплення вимог йому були надані копія універсалу та виписка з конституції 1717 р.
На цей раз відповідь імператриці була на диво швидкою. Не заглиблюючись у розгляд справи по суті, вона 22 травня 1774 року підписала указ із гострою доганою і вимогою: «избрав между собою 2-х или 3-х депутатов и снабдя их всеми документами на земли и права войсковые, прислать ко двору нашему» [Скальковский А. А. Очерки Запорожья. – Журнал министерства народного просвещения, 1840 г., ч. 26, № 4, с. 41]. У перекладі з російської політичної мови це означало, що Головатого не визнано за повноважного посла, а його документи – за щось вагоме. Принципове політичне рішення про ліквідацію Запоріжжя було, на мою думку, уже прийняте, і залишалось провести його в життя шляхом політичного маневрування і створення всіх належних передумов. Височайший прочухан замість подяки за подвиги у турецькій війні був, по суті, проголошенням нової внутрішньої війни проти Запоріжжя.
Але запорожці не мали іншого виходу, як скакати відповідно до слів пана. Була обрана депутація з трьох осіб – Сидора Білого, Лонгина Мошенського й того ж нелюбого начальству Антона Головатого. Депутація узяла копії тих самих документів, що й попередній депутат, і на початку жовтня 1774 р. виїхала до столиці, яка на той час перемістилась до Москви.
Про універсал ми маємо враження з обох боків. 6 квітня 1775 р. депутати писали до Коша:
Он Стрекалов сказал: «А земли, что называются в челобитных ваших вашими, почему-де вы их присвоили».
На что мы ему отвечали, что с ними пришли под державу Российскую с-под польськой короны, имеем письменные на то документы.
А Стрекалов говорил: «Когда-де вы изменили [в 1709 р.], то земли и права свои потеряли».
«Правда, – мы ему сказали, – когда мы были под Турецкою державою, то с теми ж землями пришли под Россию, да именем покойницы Анны Иоанновны императрицы грамоты простительные [мається на увазі грамота від 31 серпня 1733 р.] всех наших вин. Она оставила нас при всех наших правах, вольностях и землях по-прежнему. Как они не отходили от нас, так и есть. И надеемся верно, что в России архива не горела; в ней есть прежних государей отпуски грамот в войско, с яких ясно усмотреть можете, когда на наши копии не верите.»
Стрекалов сие и сам утвердил, что есть архива цела и «будем-де искать по иностранной коллегии», а нам сказал, что «вас позовется на совет».
Теперь мы сего дошли, что поручено в Иностранной коллегии историку немцу, полковнику Мийнеру [Герхарду Міллеру] выписку чинить […] Выписку сию в Сенате приговорено чинить по большей части Никитою Ив. Паниным; он много оспаривает с ними за нас [Скальковский А. А. История Новой Сечи (2 вид.). – Одесса: 1846 г., т. 3, c. 174 – 175].
В цій дискусії позиція запорожців цілком відповідає тезам, сформульованим у чолобитній 1765 року.
Виписка, яку робив Міллер, збереглась і була надрукована в 1846 р. під назвою «Рассуждение о запорожцах» [Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. – М.: 1846 г., с. 37 – 49]. Вона висвітлює два питання: зміст універсалу Баторія – Хмельницького та історичний огляд прав запорожців у Російській імперії.
Щодо універсалу зауваження Міллера такі:
1, запорожці не пред’являють оригіналу, а тільки копії універсалу Хмельницького;
2, у тексті Баторія є суперечність: раз написано, пожалувані землі тільки уздовж Дніпра, а другий раз – від Дніпра до Синюхи та Богу;
3, землі на нижньому Дніпрі належали татарам, і Баторій не міг пожалувати те, чим сам не володів;
4, згадка про старовинне козацьке містечко на Самарі суперечить історії; насправді це поселення виникло після повернення запорожців від хана (після 1734 р.);
5, Хмельницький затвердив надання Баторія владою, данною йому від бога. Так міг писати тільки незалежний володар, а не підданий російського царя;
6, Хмельницький не міг надати запорожцям ті міста, містечка й села, які вже були зайняті малоросійськими козаками.
Висновок Міллера дуже неприхильний:
Некоторые речи подозрение подают о поправке и прибавке, в список учиненной, чего ради оный никак точным и верным почитаем быть не может. [с. 43]
Усі ці спостереження слід визнати слушними, а висновок – що оригінальний текст універсалу зіпсований вставками – навіть дуже м’яким.
Щодо історичних прав запорожців центральна теза записки полягає в наступному:
Всяк рассудить может, если б хотя и были у запорожцев прежде какие от королей польських данные, а от государей российских подтвержденные, земли и привилегии, то им должно было оных лишиться безвозвратно сею их изменою [за Мазепи, с. 41; виділено мною – М. Ж.]
Про амністію запорожцям, надану імператрицею Анною, Міллер волів промовчати, і це слід розцінювати як допомогу начальству у знищенні Запоріжжя.
Микита Панін, прочитавши записку, задав тільки одне запитання (10 травня 1775 р.): звідки у Міллера упевненість, що запорожці не мають оригіналу універсалу? [с. 46].
Міллер відповів: а навіщо б вони його ховали, якби мали? Вони самі говорили, що оригінал загублено, до того ж Міллер мав з ними приятельскі стосунки і користувався певною довірою.
Цими словами закінчується розгляд універсалу в урядових інстанціях. Справа Запоріжжя висіла на волосинці цього універсалу, і експертиза Міллера переконала російських урядовців: касуючи Запоріжжя, вони не порушують ніяких попередніх зобов’язань уряду. Шемякин суд продовжував діяти у 18 ст. на повну силу…
Ми простежили, що запорожці упродовж 1752 – 1775 років не менше шести разів подавали універсал на розгляд урядових інстанцій, і наполегливо вимагали його підтвердження. Не їх провина, що він їм не допоміг: навіть якби вони мали грамоту від самого імператора Юстиніана чи хана Батия, то й тоді їхня доля не змінилась б – «бо Віл ситенький був…»