Друкована збірка поезій 1837 року

Микола Жарких

Отже, із трьох пунктів життєвого плану В. Забіли було виконано тільки два: відставка і хутір. На місце нездійсненого шлюбу прийшла поезія… Якби я був Зігмундом Фрейдом, я би сказав, що його поезія – сублімацію еротичного почуття.

Точно невідомо, коли В. Забіла почав писати вірші. Хоча й доводиться читати, що «по некоторым свидетельствам, В.Забила в Гимназии начинал писать стихи на украинском языке» [Самойленко Г. В. Нежинская филологическая школа. – Нежин: 1993 г., с. 61], але я таких свідоцтв не бачив. Не маємо ми і творів, які можна було би з певністю покласти на гімназіальні роки, не маємо й ніяких згадок про школу в поезіях Забіли. Отже, легенда.

Наприкінці 1836 р. Забіла підготував до друку збірник, який включав 19 поезій. Це становить половину його літературної спадщини. Оскільки в збірнику дуже поважно представлена тема розбитого кохання, можна признати рацію тим дослідниками, котрі пов’язують поворот Забіли до віршування із його нещасними заручинами. Згідно нашої хронології, це мав би бути 1834-й рік. Отже, орієнтовний час написання поезій збірника – 1834 – 1 половина 1836 року.

Про збірник є наступна згадка:

Ожидай скоро подарка для малороссиян, сочинений Забилы на малороссийском языке, они уже печатаются, их издает на свой счет Почека-Тарновский [Лист Є. Гребінки до М. Новицького, 16.02.1837 р. – В кн.: Гребінка Є.П. Твори у 3 т. – К., 1981 г., т. 3, с. 588].

Почека-Тарновський – це (1788-1853), власник Качанівки, меценат.

Перше повідомлення про збірник з’явилось ще у 1906 році:

«Спивы крузь слези. Надруковав (?) Вихтор Забила». – новий рукопис, переписаний якимсь д. «Ксенофонтом Михайловичем Леонтовичем, Борзенскаго училища. 1897 года» ().

В. Мировець нічого не знав про друковані збірники віршів Забіли, тому й поставив знак запитання після слова «надруковав». Ця подробиця залишилась неясною й недооціненою. А між тим вона говорить нам, що якийсь примірник збірника був наприкінці 19 ст. у приватному володінні саме в Борзні. Можна висловити здогад, що це був особистий примірник автора.

Єдиний відомий на сьогодні екземпляр збірника виявив Є. Кирилюк (1936):

Зваживши на особливості паперу й правопису, ми прийшли до висновку, що перед нами видання 1840-х років. Збірка має нумерацію сторінок від 1-ї до 45-ї, на 45-й сторінці надруковано «конец», 46-а сторінка чиста, не нумерована. Все це свідчить, що поезії В.Забіли являють собою саме окреме видання. В збірці вміщено 19 поезій. Кожна з них має нумерацію римськими цифрами [ВЗ, с. 204].

Є. Кирилюк вважав, що це – видання 1840-х років. М. Л. Гончарук уточнював, що це сталось після публікації альманаху «Ластівка» (1841) [Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 534].

С. Крижанівський (1993, с. 70) висловив припущення, що збірку було знищено в 1847 р. через пополох у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Його розвинув Є. Нахлік [ВЗ, с. 59].

Також Є. Нахлік подав огляд варіантів датування збірки [Суб’єктна організація та образний лад поезії Віктора Забіли. – ВЗ, с. 58], але не прийшов до остаточного висновку.

Я вважаю, що виявлена документальна звістка (і то в листі – джерелі, сучасному самій події) вирішує справу на користь 1837 року. Інші пропозиції, котрі спираються тільки на можливості без певних джерельних підстав, втрачають значення на тлі процитованого листа.

Я уявляю собі справу так: оселившись на своєму хуторі і почавши писати вірші, Забіла почав знайомитись із сусідніми поміщиками, котрі мали якісь культурні інтереси, понад поросят із хроном чи карасів у сметані. До числа таких належав Г. С. Тарновський, власник (це 50 км на південь від Борзни). Як і коли Забіла з ним познайомився – невідомо, але факт цей безспірний, а інтервал часу для нього ми визначили вище.

У них виникла думка надрукувати поезії Забіли, і Тарновський ужив для цього своїх петербурзьких знайомих, пообіцявши оплатити друк. Я думаю, що рукопис було переслано до Петербурга в 2 половині 1836 р., а на початку 1837 р. складання уже було закінчене, і було надруковано кілька сигнальних примірників. Оскільки про це знав Є. Гребінка, можливих посередників слід шукати у колі знайомих йому літераторів, котрі одночасно були б знайомі і з Тарновським. Може бути, що цим посередником був сам Гребінка.

Сигнальний примірник (примірники?) було переслано Забілі, і друкарня, я думаю, очікувала грошей на оплату тиражу. Можна далі припустити, що ці гроші не надійшли і справа розбилася.

Такий кінець не знеохотив Забілу писати вірші (він їх продовжував писати принаймні до 1861 року) і не зіпсував його відносин з Тарновським. Але неудача з друком збірника позбавила Забілу належного йому місця в процесі становлення української поезії.