Джерельна база

Микола Жарких

Джерела для біографії В. Забіли ми поділимо на класи – від найбільш достовірних до найменш надійних.

1. Автобіографічні матеріали треба би поставити на першому місці, так біда в тому, що таких матеріалів по Забілі не лишилось.

2. Документи і документальні згадки цінні тим, що сучасні подіям і (як правило) безсторонні. Виявлено і використано два комплекси документів. Перший стосується навчання Забіли у Ніжинській гімназії, другий – це справа про його дворянство. В повних текстах опубліковано лише два документи 1822 р. (Деко О., 1969), інші відомі лише у цитатах та витягах дослідників.

3. Листи також цінні тим, що сучасні подіям, але в більшій мірі відбивають ступінь поінформованості та погляди авторів. Листів самого Забіли не виявлено, не маємо також ніяких листів до нього. Значну цінність становлять згадки про нього в листах третіх осіб.

4. Щоденники – з точки зору джерельної вартості їх можна вважати своєрідними «листами до самого себе». Важливі й цінні джерела (А. Мокрицький, М. Маркевич).

5. Спогади варто ділити на близькі (написані до 30 років після описуваних подій) і далекі (написані більше ніж через 30 років). Цінність спогадів тим менша, чим більший проміжок часу відділяє їх від описуваних подій: 1, відбувається природне склеювання подробиць в пам’яті людини, коли деталі однієї події приєднуються до іншої у твердій вірі: «Ну як же, я ж це пам’ятаю!» (а тим часом загальна закономірність полягає в тому, що ніхто нічого не пам’ятає); 2, на дальні спогади сильно впливає прочитане / почуте про дану особу чи подію, і мемуарист мимоволі починає переповідати це прочитане, вважаючи, що це – первісні враження. На жаль, саме спогади становлять більшу частину наших джерел про Забілу.

В нашому випадку до ближніх спогадів належать записки М. Глінки та некролог, написаний П. Кулішем, до дальніх – спогади Ганни Барвінок, Бориса Грінченка, Олександра Лазаревського.

6. Перекази – це спогади, записані не самим мемуаристом, а іншою особою з його слів. Це дуже слабкі джерела. В нашому випадку до цієї групи відносимо «Роман Віктора Забіли» Наталки Полтавки, записаний зі слів її матері, котра пам’ятала про Забілу, замітку М. Ф. Комарова, записану зі слів якогось пана Л., та інші повідомлення.

7. Белетристика – художні твори, написані з використанням біографічних подробиць даної особи. Це – найгірші джерела, тому що з ними ми ніколи не знаємо, що узято з реального життя реальної людини, а що додано в плані художнього вимислу (ради красного словца не пожалею и отца). В нашому випадку це автобіографічні пригадки у поезіях самого Забіли, повість Т. Г. Шевченка «» (1855), у якій риси В. Забіли використані для обрисовки Віктора Олександровича, та повісті П. О. Куліша «Майор» (1859) й «Украинские незабудки» (1861), у яких риси Забіли надані Капітону Павловичу Іволгіну.

Надмірна довіра до цих «белетристичних джерел» породила багато легенд про Забілу. Я не буду їх використовувати, але буду відзначати запозичені з них легенди.

Зокрема, таку надмірну довіру виявив А. Лященко (1929), котрий приписав реальному історичному В. М. Забілі всі риси літературного Віктора Олександровича з повісті «Капітанша» [Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла. – ВЗ, с. 194 – 203]. Насправді біографія Віктора Олександровича тільки в деяких моментах подібна до біографії Забіли, а в інших – рішучо від неї відходить, що позбавляє повість будь-якої вартості як конкретно-історичного джерела.

До речі, С. Крижанівський (1993, с. 69) чомусь не згадав про цю статтю і думав, що ототожнення Віктора Олександровича із Забілою вперше запропонував Г. А. Нудьга (1960). Буває, що й досвідчені знавці блукають в одній сосні…

Особливо треба відзначити дуже лихий стан джерел для літературної спадщини В. М. Забіли.