Літо 1838 року в Качанівці

Микола Жарких

– маленьке село (нині Ічнянського району Чернігівської обл.). В 1830-50-х рр. воно належало Григорію Степановичу Тарновському, у якого часто гостювали діячі культури. Особливо цікавим випав літній сезон 1838 року.

Основні джерела для висвітлення цього пам’ятного для нашої культури літа – це щоденник М. А. Маркевича, в цілості не опублікований, та записки композитора Михайла Глінки [. – Русская старина, 1870 г., т. 2, с. 276 – 280].

18 червня 1838 р. Маркевич записує: «Тарновский уведомляет о приезде Глиночки в Качановку» і потім у кінці липня: «Июль весь с Глинкой» [Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич. – Ленинград: 1987 г., с. 222]. Ще один фрагмент щоденника опублікував Г. В. Самойленко [ВЗ, с. 5], але В. Забіла представлений там самим іменем, без жодних деталей.

Свої спогади-автобіографію Глінка довів до 1854 р., тому їх орієнтовно можна датувати 1854 – 1857 роками, останніми роками життя композитора. Від 1838 року минуло 18 – 20 років, і спогади про Качанівку можна вважати свіжими (ближніми), що підвищує їх джерельну вартість. Із записок можна встановити час перебування Глінки в Качанівці тільки орієнтовно – від кінця травня до початку серпня 1838 р. (тут щоденник Маркевича, як джерело, сучасне подіям, вносить уточнення – близько 18 червня. Як бачимо, наша класифікація джерел приносить практичну користь!).

Про Забілу Глінка записав буквально пару фраз:

Малоросійський поет Віктор Забіла іноді також гостював у Качанівці; дві його малоросійські пісні «» та «» я поклав тоді ж на музику […] У мене в оранжереї збирались Маркевич, П. Скоропадський, Забіла і Штернберг […] грали російські та малоросійські пісні, представляли в лицях і говорили дружньо іноді до 3 і 4 годин після півночі […] Штернберг вдало зобразив наші сходки, рівно ж як вдало потрафив Забілу [с. 279].

Дивно й цікаво, що обидва згадані рисунки художника Василя Штернберга збереглися:

В. Штернберг. Нічна музична сходка у Качанівці. Літо 1838 р.	В. Штернберг. Портрет В. М. Забіли. Качанівка, літо 1838 р.

Щоби двічі не вставати, наведу розшифровку осіб на першому рисунку згідно В. В. Стасова [Вестник изящных искусств, 1887 г., т. 5, № 5, с. 377]. Від лівого боку до правого: В. І. Штернберг, В. М. Забіла (з трубкою в руці), Палагин (зі скрипкою), М. А. Маркевич (в халаті), Петро Петрович Скоропадський, невідомий на ім’я кріпак з віолончеллю, кріпак Яків (з контрабасом), М. І. Глінка (входить через двері).

Таким чином, для Забіли це гостювання у Качанівці було тричі щасливим: 1, Глінка поклав на музику його вірші, і ці прекрасні романси й досі залюбки співають і слухають (подекуди вважаючи їх народними піснями і мало зважаючи на авторство Глінки й Забіли); 2, Штернберг нарисував його портрет (найкращий з відомих портретів Забіли); 3, Штернберг же, повернувшись до Петербурга, розповів про Забілу Тарасові Шевченку, чим почалось їх заочне знайомство.

Слід качанівського літа у стосунках Забіли та Миколи Маркевича можна побачити у листі М. Маркевича до С. Соболевського (невідомого часу, але близького до літа 1838 р., можливо, кінця 1838 р.):

А кроксмейстерство я передам кандидату моему Забиле; ты не знаешь, что за важный чин у нас в Малороссии чин кроксмейстерства […] расспроси Глинку. Он всё постиг, он знает всё [Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич. – Ленинград: 1987 г., с. 224; Самойленко Г. В. – ВЗ, с. 9].

25 січня 1840 р. Забілу у Борзні відвідав студент петербурзької Академії мистецтв Аполон Мокрицький, його давній знайомий ще з Ніжинської гімназії. Він записав у своєму щоденнику:

Еще до ужина наговорились мы досыта. Поездка Ш[тернберга] в Оренбург и сказания о Брюллове и Глинке, о Пушкине были предметом нашего разговора [Дневник художника А.Н.Мокрицкого. – М.: Изобразительное искусство, 1975 г., с. 166; Самойленко Г. В. – ВЗ, с. 8].

Можливо, саме Штернберг нагадав Мокрицькому про Забілу. Важливо також, що предметом розмови були не карти і не горілка, не гончі пси і не скакові коні – речі, звичні для старосвітських поміщиків. Вони говорили про мистецтво і літературу – ось чим цікавився Забіла у своєму хуторі. Удвічі важливо, що джерелом тут є щоденник, сучасний самій події, а не пізні пригадки.

В 1887 р. Микола Михайлович Білозерський записав від П. Куліша спогади про проїзд через Борзну десь у 1840 чи 1841 році. Куліш дізнався, що в місті мешкає Надія Миколаївна Забіла, а Віктор на той час був у своєму хуторі Забілівщина [Федорук О., 2009, с. 411]. Це – дальній переказ (37 років після події), звідси й коливання у даті. Федорук припускав, що це було уже після виходу в світ альманаху «Ластівка» (1841). Спогади самого Забіли про цей приїзд Куліша Білозерський записав ще у 1862 р. (вони досі не опубліковані, а у цитаті, наведеній О. Федоруком (2009, с. 412), ніяких істотних подробиць нема).

В 1839 році в Москві були надруковані романси М. Глінки на слова В. Забіли. Про це нотне видання часто забувають, перераховуючи прижиттєві видання поезій Забіли, а між тим саме через них пісні пішли в народ:

Песни В. Н. уже поются в народе [И. К. Отрывок из поездки в Москву и С.-Петербург. – Черниговские губернские ведомости, 1857 г., № 16; цитуємо за: Самойленко Г. В. Архівні джерела та стародруки про творчу спадщину В. Забіли. – ВЗ, с. 110].

«Виктору Николаевичу прошу передать наш поклон и сказать, что его песню “Не щебечи, соловейко”, поют в Галичине, как народную» – писав 12 січня 1869 р. П. Куліш (з Відня) Миколі Даниловичу Білозерському [Куліш П. Листи до М. Д. Білозерського / Упор., вступ. стат. і комент. О. Федорука. – Львів, Нью-Йорк: 1997 р., с. 174].

Оце найраніші документальні свідчення фольклоризації творів, котра почалася ще за життя автора.