Майновий стан В. М. Забіли

Микола Жарких

1. П. Куліш в некролозі В. Забіли (1869) зазначив, що «він був багатого батька син» [ВЗ, с. 114]. З чого випливало визначення багатого – невідомо. Припускаю, що Куліш написав так заради художнього контрасту між початковим багатством і кінцевою крайньою бідністю Забіли.

Те саме Куліш повторив у передмові до збірника «Хуторна поезія» (1882): «з багатого пана зробивсь убогим панком […] Сумувати про невилазні довги тоді ще йому не доводилось» [ВЗ, с. 115, 116]. Тоді – в часи зустрічей Забіли, Куліша і Шевченка, тобто в січні 1847 р. на весіллі Куліша. Звідки узялися борги, та ще й невилазні – бог вість.

Ще в 1906 році це викликало іронічну репліку І. Франка:

Думаю, що навіть не заглядаючи в табулярний екстракт Забілиного маєтку, з того, що він сам говорить про себе ще коло р. 1838, мусимо сказати рішуче, що й тут Куліш «пересолив сакраменти». Назвати багатим властителя одного хутірця, який раз у раз жалується, що його задля його бідності розлучили з милою і задля «худоби» зводить у фантазії навіть завзяту боротьбу з чортом, се в усякім разі гіпербола [ВЗ, с. 157].

2. М. Ф. Комаров у замітці «До біографії В. М. Забіли» (1886) записав, що в 1858 р. Забіла запросив проїжджих студентів з поштової станції у Борзні на свій хутір, що був у 3-4 верстах від Борзни [ВЗ, с. 126]. Але ці дані Комаров записав зі слів проїжджого поміщика (на той час студента), тобто маємо джерело 6-го класу (переказ).

3. Наталка Полтавка у своєму переказі (1894) зазначила: «Він мав гарний маєток і жив недалечко на своєму хуторі» [ВЗ, с. 137]. Чи справді це стосується саме 1833 року – можна сумніватись. Думаю, тут могла мати місце просто зворотня перспектива – з того, що пізніше Забіла жив у своєму хуторі.

4. І. Франко у своїй статті (1906) процитував передмову до рукописного збірника І. Дуб’янського, де читаємо: «Се гарні вірші нашого борзенського письменника В.Забіли, що жив у хуторі Савицькім» [ВЗ, с. 145]. Назва хутора дійшла до нас як переказ, тому ми не перебільшуємо значення цієї звістки, але й не відкидаємо її.

5. Ганна Барвінок в своєму листі (1906) писала: «У його будинок був великий, хороший» [ВЗ, с. 159]. Спогади були написані через 72 роки після відставки Забіли (1906 – 1834), і ми не можемо дізнатись, ані коли він був збудований, ані де він знаходився.

6. В Чернігівському музеї зберігався автограф поезії «», до якого зроблено примітку: «29 іюня 1857. Виктор Забило. Хутор Забиловщина. Пысано вышнивкою» [Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 169].

7. Ганна Барвінок у своїх неопублікованих спогадах називала хутір Забіли – Кукоріковщина ().

8. В. Мировець (1906) написав: «Маєтки Забіли все танули, мов той віск. Настав нарешті час, що їх продали за довги» (). Звідки взялися маєтки (у множині, то принаймні два мало би бути?) – знову бог вість. Борги Мировець міг вичитати у Куліша, але продаж маєтку за борги – це вже його власна фантазія. Отже, все це треба вважати вигадкою.

9. С. Крижанівський (1993, с. 72) написав:

«Мабуть, на 1833 – 1835 рр. припадає і будівництво власного хутора, що його сам поет найменував «Кинь-Горе» (очевидно, від російського Кинь-Грусть) – і який увійшов в історію під назвою Кукуріківщина, хоч це була не офіційна, а скоріше, «вулична» назва, насправді ж – Забілівщина».

Тут варто виділити слово мабуть, котре треба поширити на весь процитований фрагмент. Де це «сам поет» називав свій хутір Кинь-Горе?

Вище ми цитували Модзалевського: мати Забіли принесла в родину 100 душ кріпаків і 400 десятин землі. От від цього треба відштовхуватись, але чомусь ніхто з дослідників не схотів стати Галілеєм і узяти це свідчення за точку опори.

Багатство поміщика визначалось числом кріпаків (ревізьких душ). От Г. С. Тарновський мав 9 тисяч душ [Записки М. И. Глинки. – Русская старина, 1870 г., т. 2, с. 276]. Або князь М. Г. Репнін (1778 – 1845) – згідно ревізії 1835 р. мав 34 тисячі душ (16 тис. – чоловічої статі) [Козаченко А. До вивчення соціального оточення шевченка. – «Шевченко», К., 1929 р., т. 2, с. 136]. Оце таки справді заможні пани, у порівнянні з ними сто душ – це бідність.

Але були й такі дворяни, які мали тільки по кілька душ або не мали взагалі. Надзвичайно колоритні типи їх – так званих «запасних» – вивів Квітка-Основ’яненко («», 1828). Коли було запроваджено майновий ценз для участі у дворянських виборах, з’явились «складні душі» (технічний термін – кілька дворян складали своїх кріпаків докупи, щоб попасти в ценз [Салтыков-Щедрин М. Е. Письма о провинции. , 1870]). До такої голоти Забіли не належали, але з погляду голоти вони могли здаватись бозна-якими багатіями.

Даремно дослідники не прислухались до Івана Франка і не пошукали документів про маєтки Забіл. А вони повинні бути! Перш за все, документи селянських ревізій – а їх за час, що нас цікавить, було цілих шість (5-а – 1794 р., 6-а – 1811 р., 7-а – 1815 р., 8-а – 1833 р., 9-а – 1850 р., 10-а – 1856 р.). В них фіксувались усі земельні володіння й усі власники кріпаків. А була ще податкова документація, земельні кадастри (з картами і детальними планами володінь!), документація військових повинностей і так далі. Зрештою, документи реформи 1861 р., уставна грамота Забіли із селянами. Усі ці документи по Борзнянському повіту мали б показати еволюцію маєтку Забіл.

Була колись така наука – історичний матеріалізм, і 70 років поспіль твердила: матеріальний побут визначає життя суспільства (з чим не можна не погодитись). Але до Борзни та її повіту ця наука якось не встигла проникнути, і ніякого інтересу до економічної історії 19 ст. тут не спостерігається.

Що ж можна зробити в цій ситуації без відриву пальців від клавіатури? Перш за все, для того, щоб щось шукати, треба знати, як воно зветься.

Ми бачили, що автори спогадів або нічого не згадують про хутір Забіли, або подають його назву суперечливо: Кукоріківщина, Савицький, Кинь-Горе і навіть Сорока. Всі ці «назви» – пізнього походження і всі їх треба відкинути як безпідставні вигадки. Вагу має тільки назва Забілівщина, зафіксована власноручно Забілою в 1857 р.

Саме оцю останню назву – Забілівщина – ми бачимо на сучасних картах ( та інші мережеві карти) – за 5 – 7 км на північий схід від центру Борзни, на берегах двох безіменних потічків, котрі течуть на північний захід і впадають у річку Борзну. Спробуємо зазирнути в історію цієї місцевості.

У податкових реєстрах 1750 – 1756 років ніяких хуторів у Борзнянській сотні не показано [Адміністративно-територіальний устрій лівобережної України 50-х рр. 18 ст. : каталог населених пунктів за матеріалами архівних податкових реєстрів. – К. : 1990 р., с. 51]. В Генеральному описі 1765 – 1769 років у цій сотні значаться 4 хутори, [Попова Л.А., Ревнивцева К.Г. Генеральний опис лівобережної України 1765 – 1769 рр. : покажчик населених пунктів. – К. : 1959 р., с. 39], але власники їх не названі, а вказівки щодо розташування не ведуть на нашу територію.

О. Шафонський у 1786 р. відзначив у Борзні дерев’яний будинок полковника Петра Забіли (більший і кращий за інші); йому ж належала кам’яна комора [Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. – К. : 1851 г., с. 419]. Петро Забіла був в часи Хмельниччини. Думаю, що його двір знаходився в межах давніх укріплень, якщо не в самому замку. Думаю також, що цим двором продовжували володіти нащадки полковника – представники роду Забіл.

В описі повіту згадано тільки визначніші села, цікавих для нас назв нема. Але слід знати, що кордон Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв проходив якраз по «нашій» території (так, що село Шаповалівка – перше від Борзни на схід – було уже в Конотопському повіті). До оцифровки опису Новгород-Сіверського намісництва [К.: 1931 р.] наука поки що не дійшла.

В «Російському атласі» 1792 року подано карти всіх намісництв імперії. На карті ми бачимо біля Борзни тільки кордон намісництва, зате на карті з’являється хутір Сорока – перше поселення на «нашій» території.

У переліку населених пунктів Малоросійської губернії 1799 – 1801 років бачимо в Сосницькому повіті місто Борзну (2519 жителів) та хутір Сорока (один житель) [Описи лівобережної України кін. 18 – поч. 19 ст. – К. : Наукова думка, 1997 р., с. 139].

У відомостях про міста Чернігівської губернії 1810 р. читаємо: в межах смуги шириною 2 версти від границі міста лежить слобідка Чесноківка (202 душі селян і 4 – козаків), у власності 6 осіб – 4 представників роду Чеснока і надвірного радника й кавалера Федора та титулярного радника Миколи Забіл [Описи лівобережної України кін. 18 – поч. 19 ст. – К. : Наукова думка, 1997 р., с. 271].

До цього документа додано альбом планів і карт, відтворений у виданні в кольорі, але дуже неякісно, так що дрібні назви геть не читаються. Для нас цікаві фіксаційний план міста Борзни, проектний план регулярного розпланування міста (не реалізований) та карта повіту (на ній на нашій території позначено два хутори, але написи прочитати не можна. Судячи з розташування та довжини написів, це Сорока і Серебрянський). На фіксаційному плані прекрасно видно замок на півострові, оточеному ставом, контур давніх укріплень і велику трикутну площу перед східним фронтом цього контура. Отут, мабуть, і знаходилась поштова станція (до речі, знаходиться там і понині).

Федір Карпович Забіла – брат Миколи Карповича, кавалер ордена Володимира 4-го ступеня (22.09.1804), надвірний радник (1809), помер не раніше 1826 р. [Модзалевський В., 1910, с. 86]. Модзалевський вважав його молодшим братом Миколи, але з процитованого документа, здається, видно його старшинство. Наскільки можна зрозуміти, слобідка знаходилась у нерозмежованій власності 6 поміщиків (в інших поселеннях біля Борзни вказати точно, кому скільки душ належить). Це – важливий документ для з’ясування матеріального стану Забіл, але «наш» хутір лежав від міста значно далі.

Один тільки Олександр Деко (1969) подивився сказку 7-ї ревізії (1816), в який написано, що сини померлого поміщика титулярного радника Миколи Забіли – Карпо, Микола та Віктор – мали 69 кріпаків та 70 кріпачок у слободі Чесниківка Борзнянського повіту [Чернігівський обласний державний архів, ф. 805, оп. 1, спр. 159, арк. 759 – 765; використано за: Деко О., 1969, с. 71 – 72].

За тією ж ревізією дружина померлого титулярного радника М. К. Забіли – Надія Миколаївна Забіла – володіла 31 кріпаком та 34 кріпачками у с. Красилівка Борзнянського повіту [Чернігівський обласний державний архів, ф. 805, оп. 1, спр. 159, арк. 771 – 775; використано за: Деко О., 1969, с. 72]. Таким чином, всього у власності родини в 1816 р. було 204 кріпаки обох статей.

Фіксаційний план Борзни 1810 р. [Описи лівобережної України кін. 18 – поч. 19 ст. – К. : Наукова думка, 1997 р.]	Фрагмент карти Борзнянського повіту 1855 р. (з сайту )

Найкорисніша для нас карта, на якій видно все, що нам треба, – це карта Чернігівської губернії середини 19 ст. в масштабі 1 верста в дюймі. Тут ми бачимо центр Борзни з елементами регулярного розпланування і квадратною (замість трикутної) центральною площею, село Чесноківку на південний схід від центру міста, хутори Серебровський (10 дворів), Сорока, Вікторів (16 дворів). На північний захід від нього, за рікою Борзною, бачимо хутір Білозерського. На карті позначено і дату зйомки – 15 вересня – 5 листопада 1855 року.

Надзвичайно цікавими для нас є відомості 1859 р.: тут ми знаходимо назву річки Сорока (вона протікає через села Шаповалівку та сучасну Забілівщину), а при ній – хутір Сорока (Сребдовський); далі бачимо хутір Кинь-Горе (Забілівщина, Вікторів) при колодязі, а в ньому – 11 дворів, 28 чоловіків та 36 жінок [Списки населённых мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. – Спб.: 1866 г., т. 48 (Черниговская губерния), ]. Найцінніше те, що дані стосуються часу, коли Забіла володів цим хутором. С. Крижанівський намагався сховати від нас, звідки він узяв назву Кинь-Горе, але в нього нічого не вийшло. Ми ж самі бачили Багдад, хіба ні?

На військово-топографічній карті Ф. Шуберта (за зйомками 1846 – 1863 рр., 3 версти в дюймі, ) у 5 км на північний схід від Борзни показано хутір Вікторів, а поруч із ним – хутори Сорока та Серебровський. Зрозуміло, що ця карта є генералізацєю одноверстової карти 1855 р., зокрема, не показано число дворів.

Ту саму інформацію можна побачити на оновлених 3-верстних картах, доповнених в 1875 та 1893 роках (арк. та ).

Ми бачимо, як важке для вимови прізвище поміщиків Сребдольських (про них – трохи нижче) адаптується до української мови: Сребдовский – Серебровский – Срібрівщина.

Ті самі хутори ми бачимо і на 1871 р. та на 1914 р. Я думаю, що дві останніх карти залежать від карти Шуберта, котра подає результати оригінальної зйомки місцевості.

На бачимо на нашій території хутори Білозерський, Сорока, Забілівщина, Миколаїв, Срібрівщина. Позначений тут і хутір Мотронівка при селі Оленівка (залишаємо його любителям П. Куліша).

На радянського Генерального штабу показано тільки хутір Серебровський, інші хутори не підписані. Так само показана ця місцевість на та на . Думаю, що німецька й американська карти залежать від радянської, котра, однак, не знає Забілівщини (можна думати, що цей хутір був занадто дрібним як на масштаб карти).

Цікавішою виглядає інформація 1946 р.: тут в Борзнянському районі зафіксована Забілівщинська сільська рада, якій підпорядковано одноіменне село та хутори Базарщина, Білозерщина, Мічурін, Срібрівщина [Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К.: 1947 р., с. 652]. Хутір з характерною назвою Білозерщина ми передаємо дослідникам роду Білозерських.

Довідники пізнього радянського часу говорять: село підпорядковане Борзнянській міській раді [Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. – К.: 1972 р., с. 198, 201; Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К.: 1973 р., с. 534; Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій. – К.: 1987 р., с. 333].

Чи це все, що можна залучити до з’ясування маєтків Забіл? Де там! Це тільки мала частина таких матеріалів. Ось беру путівник А. В. Пивовара [Карти і плани в джерелознавчих студіях Лідії Пономаренко. – Київ: Академперіодика, 2012 р.], відкриваю географічний покажчик на слові Борзна і читаю наступні «слова слаще звуков Моцарта»:

Геометрический уездный план Новгородского Северского наместничества положенной по Ея императорского величества указу границе округе Конотопского уезда с ближайшими ко оной того ж наместничества и других наместничеств селениями [1782 г.] (РГИА, ф.1350, оп.304, д.26-8, описание границ – оп.305, д.16).

Планы городов: Березны, Борзны, Нежина, Чернигова 1797-1801 годов [5 лл.] (РГИА, ф.1399, оп.1, д.838).

Планы города Борзны 1803, 1834 и 1837 годов (РГИА, ф.1293, оп.167, Черниговская губ., д.14).

Атлас малороссийской Черниговской губернии с губернскими картами, планами губернского, поветовых и заштатных городов (Березна, Погар, Короп) и картами поветов Черниговского, Городницкого, Сосницкого, Новоместского, Суражского, Мглинского, Стародубского, Новгородско-Северского, Глуховского, Кролевецкого, Конотопского, Борзенского, Нежинского, Козелецкого и Остерского (РГВИА, ф.846, оп.16, д.21042, описание 1809 года – д.19171).

Отчетная карта Борзенского уезда по ведомству управления государственными имуществами. М:5 верст в дюйме [1852 г.] (РГИА, ф.380, оп.36, дд.587).

Планы земельных дач по Борзенскому уезду 1861-1878 годов (РГАДА, ф.1354, оп.584, 1072 ед.хр.). [Одна тисяча сімдесят дві одиниці, мої любі!]

Межевые планы Борзенского, Глуховского, Городнянского, Козелецкого, Конотопского, Кролевецкого, Мглинского, Нежинского и Новгород-Северского уездов Черниговской губернии 1858-1899 годов (РГАДА, ф.1356, оп.3, 97 ед.хр.).

І все це – тільки картографічні матеріали, потрібні для з’ясування історії хутора Забіли.

В сухому залишку справа маєтку Віктора Забіли уявляється таким чином: батько поета М. К. Забіла на початку 19 ст. мав володіння у приміському селі Чесноківка, а його мати – у с. Красилівка, а також мав садибу в Борзні. Разом його батькам в 1816 р. належало 204 кріпаки обох статей, які спадали на трьох синів та двох дочок.

Територія на північний схід від Борзни почала освоюватись тільки наприкінці 18 ст. – там послідовно виникають хутори Сорока, Сребдольських і останнім – Вікторів (Забілівщина).

Я уявляю собі справу так, що будівництво цього хутора В. Забіла розпочав після виходу у відставку, тобто в 1834 році (так само писав ще в 1969 р. О. Деко [Деко О. 1969, с. 72]). До цього ж часу – перших років забудови хутора – треба віднести недатовані перекази, що Забіла будував своїм кріпакам хати. Хутір був невеликий – від 11 до 16 дворів. Тобто Забіла незаперечно мав земельну власність і кріпаків, хоча і в невеликих розмірах. Називати його багатим ніяк не можна, але й вважати його злидарем теж не випадає.

Юридичні аспекти цього володіння наразі не з’ясовані: чи був формальний поділ спадщини по М. К. Забілі між братами, чи були купівлі майна, чи володів В. Забіла ще якимись частками в інших маєтках батьків, чи брав він позики під заставу своєї нерухомості, і так далі.

Також ми не маємо вказівок, чи дійсно Забіла продав свій хутір, чи володів ним до кінця життя. Не знаємо, до кого перейшов цей хутір після смерті Забіли.

До з’ясування цих питань на основі архівних документів розмови і перекази про великі статки, програні Забілою в карти (варіанти: пропиті, продані за борги) треба вважати фантазіями.

Також треба віднести до розряду фантазій назву хутора Кукуріківщина, відому тільки з пізніх мало вірогідних спогадів Ганни Барвінок, котра, однак, стоїть в усіх довідниках (, К., 1990 р., т. 2; – станом на січень 2016 р.)

Окремий хутір Вікторів проіснував до середини 20 ст. (від 1925 чи близького року – під назвою Забілівщина). Після скасування у 1950-х роках хуторів як окремих населених пунктів усі сусідні хутори були об’єднані в село Забілівщина, котре існує і нині. Це – єдиний слід роду Забіл на карті України.

Здавалося б, із Віктора Забіли вийшов зразковий старосвітський поміщик, такий собі Іван Федорович Шпонька, котрий не мав інших інтересів окрім «дыня сия съедена такого-то числа». Але був ще не врахований фактор…