Розпланування давньоруського часу
Микола Жарких
Перший етап датується давньоруським часом. Довкола собору була розпланована площа. З східного та південного боків вона була обмежена цегляним муром. Невеликі залишки фундаментів цього муру були відкриті М.К.Каргером в 1948 р. Слідів цього муру на західному та північному боках поки що простежити не вдалося, можливо, з цього боку огорожа була дерев’яною. Не знайдено також решток в’їзної споруди (можливо, вона знаходилась на південному боці на місці сучасного будинку митрополита; М.К.Каргер відзначав, що південний мур уривався за 4 м від стіни сучасного митрополичого будинку – можливо, тут і знаходився в’їзд, позначений на плані цифрою 1).
М.К.Каргер датував мур 1 пол. 11 ст. і наполягав на тому, що він був оборонним. Цю думку підтримали ряд інших дослідників, зокрема, Мих.Никитенко. З нею важко погодитись: по-перше, неясно, від якого ворога мав захищати цей мур, розташований в кільці потужних дерево-земляних укріплень города Ярослава? по-друге, Давня Русь практично не знала традиції мурованого оборонного будівництва. На нашу думку, цей мур був архітектурною огорожею собору.
На північний захід від собору простежено залишки лихо збереженої давньоруської мурованої споруди, яку вважають лазнею. Інші споруди давньоруського ансамблю, мабуть, були дерев’яними і виявити їх залишки поки що не пощастило.
Довкола Софійського собору в 11 ст. було збудовано Золоті ворота та ще три храми: церкву св. Георгія, церкву, відкриту розкопками 1909 р. (імовірно, церкву св.Ірини) та церкву, відкриту розкопками 1833 р. Чи можна говорити тут про архітектурний ансамбль?
Взявши за основу план города Ярослава з , спробуємо з’ясувати закономірності розміщення споруд.
Найлегше умотивувати розміщення Золотих воріт. Вони розташовані на досить вузькому перешийку, на схід від якого рельєф круто спадає в бік сучасного Хрещатика, а на західному боці починались відгалуження великого яру, по дну котрого прокладена сучасна вул.Чапаєва (цим яром вода зі Старокиївського плато стікала до сучасної пл.Перемоги і далі у Либідь). На південь від воріт рельєф плавно знижувався на віддалі приблизно 900 – 1000 м (приблизно до сучасної вул. Л.Толстого). Ця рівнина утворювали неначе природну еспланаду перед брамою. Далі на південь рельєф круто спадав у долину Либеді (приблизно 500 м між вул. Л.Толстого та Саксаганського). Отже, Золоті ворота займали командну висоту над долиною Либеді.
Головна вісь Золотих воріт має азимут 17°. Така орієнтація продиктована, мабуть, необхідністю прокласти проїзд перпендикулярно до осі оборонного валу. Але цей напрямок, який в сучасному містобудуванні підкреслено напрямком вулиці Золотоворітської та домінантою дзвіниці Софійського собору (поч. 18 ст.), не підтриманий жодною давньоруською спорудою. Напрямок на головний купол Софійського собору від воріт має азимут 9°. Відхилення невелике, але достатнє для того, щоб собор не можна було побачити у перспективі проїзду. Напрямок проїзду Золотих воріт веде мимо церкви св.Георгія (попри її східний ріг). Чому? – незрозуміло.
Напрямок від Золотих воріт на Софійський собор викликає одразу три запитання. По-перше, вид на собор частково перекритий церквою св.Георгія – навіщо? По-друге, церква св.Георгія орієнтована до воріт діагонально – чому? По-третє, так само діагонально орієнтований до цієї осі собор св.Софії – чому? Якщо в даній точці можна побудувати храм, орієнтований на північний схід, то ніщо не може перешкодити побудувати на цьому ж місці храм, орієнтований просто на схід.
Отже, Софійський собор з незрозумілих причин орієнтовано апсидами на північний схід (азимут 56° виділено на плані жовтим сектором). Спроби зв’язати орієнтацію собору з моментом його закладання – мовляв, у цей день сонце сходило в такому-то напрямку – не витримують критики. По-перше, жодне письмове джерело не підтверджує звичаю будівничих вставати удосвіта і пильнувати в день закладення момент сходу сонця. А якщо цей день буде похмурим (в наших широтах це не рідкість) – що, відмовитись від закладин? А якщо сонце вирине із-за хмар опівдні чи надвечір? [Заграевский С.В. (метода определения дат и посвящений древнерусских храмов по азимуту их алтарей). В кн.: «Архитектор. Город. Время», СПб., 2011. С. 69–74]
По-друге, щоб прокласти напрямок точно на схід, зовсім не треба пильнувати момент сходу сонця в день весняного рівнодення. Для цього треба в будь-який сонячний день вертикально вбити в землю палицю і назвати її гномоном. Далі треба час від часу позначати на землі тінь від гномона. Точка, де тінь буде найкоротшою, і дасть нам напрямок на південь. А далі треба просто відкласти від нього прямий кут і отримати лінію схід – захід. Звичайно, люди, які вміли змурувати склепіння на 30-метровій висоті, цю суперпремудрість знали.
Можна зауважити, що собор орієнтовано апсидами на Дніпро. Ця вісь проходить від собору по лінії сучасного Володимирського проїзду, через територію Михайлівського Золотоверхого монастиря і спускається до Дніпра в районі сучасної Поштової площі – місця, де (здогадно) відбувалось хрещення киян у 988 році. Далі ця вісь приблизно перетинає місце Городця Пісочного (розташованого в ур.Городище біля сучасного села Троєщина). До цього місця Л.Махновець прив’язує звістку 1026 р. про Городець з Іпатіївського літопису. Отже, цілком може бути, що цей княжий двір існував на час розпланування города Ярослава. Але відстань від Городця до Софійського собору становить понад 8 км, тому з Городця можна було бачити тільки загальний силует міста (так його бачив і царевич Мунке в 1239 р.), і розібрати, яким боком обернений собор, було неможливо.
Слід також зауважити, що Софійський собор стоїть практично точно на осі, яка з’єднує східну браму города Ярослава (на сучасному майдані Незалежності) із західною (на сучасній Львівській площі). Ця вісь приблизно співпадає із сучасними вулицями Софійською та Стрітенською (але слід пам’ятати, що вони розплановані в 19 ст. і орієнтовані на дзвіницю, не на собор). Але і щодо цієї осі собор розгорнуто діагонально.
Церква 1909 р. має азимут головної осі 34°, церква св.Георгія – 67°, церква 1833 р. – 39°. Отже, кожен з 4 храмів має власну орієнтацію головної осі, яка не співпадає з іншими. Ця особливість планування повністю суперечить сучасним уявленням про прийоми планування архітектурних ансамблів. При цьому не може бути мови про якусь професійну непридатність давньоруських зодчих – коли вони хотіли розмістити Троїцьку надбрамну церкву на головній осі Успенського собору Печерського монастиря – то взяли і розмістили, уміння для цього вистачило. І навряд чи цьому умінню суміщати планувальні осі вони навчились за ті 70 – 80 років, що розділяють розглядувані комплекси.
Головні осі церкви 1909 р., Софійського собору і церкви св.Георгія перетинаються в одній точці (з певною точністю, 30..50 м). Ця точка лежить на південний захід від Софійського собору, приблизно там, де від вул.Ярославів Вал відходять вулиці Стрілецька та Івана Франка. У цю точку можна було потрапити, якщо пройти гребенем валу города Ярослава приблизно 300 м від Золотих воріт (тут вал мав напрямок на північний захід). З цієї точки можна було бачити чільні фасади всіх трьох храмів в ортогональній проекції. Але симетрії немає і при такій побудові: церква 1909 р. розташована відчутно ближче до розглядуваної осі, ніж церква св.Георгія.
Приблизно з цієї точки Ярославова валу, з невеликим відхиленням на південь, в 1854 році зробив свій рисунок В.Тімм. На ньому ми бачимо Софійський собор практично в ортогональній проекції (якби художник перемістив точку зору ще трохи на північ, щоб точно стати на головну вісь собору, то собор і дзвіниця закрили б Михайлівський Золотоверхий монастир). Праворуч ми бачимо церкву св.Георгія зразка 1744 р. Її вісь, мабуть, не співпадала з віссю давньоруської церкви, тому на рисунку вона зображена в діагональному ракурсі. Вісь давньоруської церкви св.Георгія, на мою думку, не була відома будівничим 18 ст., і вони розгорнули церкву апсидою майже точно на схід.
Через будь-які три точки на площині можна провести коло (ми ж учились у середній школі і пам’ятаємо геометрію, хіба ні?). Коло, проведене через центри підкупольних квадратів церкви 1909 р., Софійського собору і церкви св.Георгія, позначене на плані цифрою 2, а його центр – цифрою 3. Якщо стати в центрі цього кола, то кут між напрямками на церкву 1909 р. і Софійський собор становитиме 107°, між собором і церквою св.Георгія – 98°, між церквою св.Георгія і церквою 1909 р. – 155°. Знову ми не бачимо великої симетрії і не можемо сказати, що коло поділене храмами на три рівних частини. Отже, і цей принцип побудови слід відкинути.
Мури огорожі Софійського собору, як видно на плані, трасовані за азимутами, не пов’язаними з орієнтацією собору. Так, східний мур має азимут 25°, а південний – 120°, тобто вони виразно не паралельні до стін собору. Гірше того – ці ділянки муру перетинаються не під прямим кутом, а під кутом 85°. Відхилення від прямого кута не велике, але цілком виразне, його не можна вважати випадковістю (мовляв, хотіли прокласти прямий кут, та трохи змилили). Те, що давньоруські зодчі вміли відкладати прямі кути – легко пересвідчитися, зайшовши до собору. Отже, і в цьому перетині під кутом 85° криється якась планувальна загадка.
М.М.Никитенко відзначив, що траса східного муру прокладена уздовж північно-західного берега давнього яру [Никитенко Мих. М. Древняя топография ближайшего окружения Софии Киевской // Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре. Материалы II Судакской конференции. Часть III—IV.— Судак, 2004.— С. 100—102]. В такому випадку з цього боку не могло бути в’їзду. Але якщо цей яр не був засипаний під час будівництва собору, виникають запитання – коли ж його засипали? В 17 ст. на цій території уже розміщувались монастирські споруди. І як можна було із Золотих воріт проїхати в центр города Ярослава? На планах 17 – 18 ст. головна дорога огинає монастир з південного сходу.
Можна зауважити, що церква 1909 р. орієнтована практично під прямим кутом (ті самі фатальні 86°!) до лінії південного муру (якщо продовжити її далі на захід). З цього випливає припущення – чи не мала садиба собору форму трикутника чи трапеції (на плані штриховим блакитними лініями показано можливий трикутник, але його гострий кут в районі Рильського провулка можна якось зрізати, щоб отримати трапецію).
Нарешті, імовірне місце в’їзду до садибу собору, позначене на плані цифрою 1, лежить хоча і близько до головної осі собору, але не настільки близько, щоб можна було знехтувати її зміщенням. Припускати, що в’їзд мав ширину 30..40 м і точка 1 позначає тільки один борт проїзду – немає підстав. Ширина проїзду Золотих воріт – 7.5 м, і слід припустити, що в’їзд до садиби мав приблизно таку ж ширину. Отже, якщо він справді знаходився в лінії південного муру, то він був зміщений з осі симетрії собору.
Можна сподіватись, що певне світло на систему розпланування города Ярослава проллється тоді, коли буде побудована тривимірна комп’ютерна модель рельєфу для давньоруського часу. Матеріали для її побудови поступово нагромаджуються (маю на увазі цінні спостереження М.М.Нікітенка над стратиграфією насипних шарів на садибі Софійського собору). Але для того, щоб перетворити ці матеріали у якісно нове знання, потрібні мізки – якраз той дефіцитний ресурс, якого так гостро не вистачає Національному заповіднику «Софія Київська».
Таким чином, розглянувши всі елементи планувальної структури центру города Ярослава, ми не знайшли ніякої провідної ідеї в розплануванні. Ми можемо вказати тільки ті принципи, звичні для сучасного містобудування, які були порушені (і яких не дотримувались): це принцип симетрії, принцип головної композиційної осі, принцип організації площі перед важливою громадською спорудою (митрополичим собором), принцип розгортання головного фасаду храму перпендикулярно до головної осі, і навіть принцип орієнтації християнського храму апсидами на схід.
Оскільки називати давньоруських будівничих нездарами нам не випадає (все ж таки вони забезпечили нам місце у Списку всесвітньої спадщини), залишається визнати, що використаний ними принцип розпланування залишається для нас незрозумілим, як напис невідомою мовою.