Внесок Олексія Нестулі в пам'яткознавство

М.І.Жарких

Цей внесок зроблений ним у 1994-1995 рр. у двох книгах, виданих з рамена Інституту історії України НАН України [Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам'яток культури в Україні : доба Центральної ради, Гетьманщини, Директорії. – К.-Полтава, 1994. – 239 с. [далі скорочено БВ]; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні.- К., 1995. – Т. 1 = 278 с. 1917 р. – середина 20-х рр. Т. 2 = 216 с. Кінець 20-х рр. – 1941 р. [далі скорочено ДЦ]]. Досить переглянути науковий апарат цих книг, щоб пересвідчитись : весь зміст представлено читачам вперше. Переважна частина відомостей зачерпнута безпосередньо з архівів та, частково, зі старої преси; автор, звичайно, використав усі друковані праці по темі розвідки, але взяті з них відомості лише підкреслюють принципову новизну всіх даних, введених в науковий обіг.

В першій книзі автор детально розглядає заходи українських науковців та адміністрації щодо охорони пам'яток в період з березня 1917 до кінця 1919 р. Книга складається з трьох хронологічних розділів : перший присвячено добі Центральної ради, другий – добі Гетьманщини, третій – добі Директорії (для цього останнього розділу матеріалу було знайдено найменше, тому вона є меншою за обсягом). Всі ці відомості раніше були абсолютно невідомими через те, що за комуністичних часів діяльність нерадянських урядів в Україні свідомо ігнорувалась :

"По суті, разом з провідними діячами науки і культури, пам'яткоохоронцями України, багатьма культурними надбаннями народу в той час була репресована і тема охорони пам'яток" [БВ, с. 8].

В другій книзі автор, дотримуючись прийнятого ним хронологічного порядку висвітлення подій, детально розглядає проблеми охорони саме церковних пам'яток – тобто тієї групи пам'яток, яка складала найбільшу числом і найціннішу вартістю частину нашого культурного надбання. Можна сказати, що ця група пам'яток і нині, попри численні втрати та нові “надбання” у вигляді опудал діячів комуністичного режиму залишається провідною в цьому надбанні. В першому розділі, присвяченому періоду визвольних змагань 1917-1920 рр., автор окремо розглядає діяльність Центральної ради, Гетьманщини, Директорії та Совєтської влади, але відповідні параграфи не повторюють розділів першої книги, а містять новий матеріал, присвячений саме церковним пам'яткам. Подальші розділи книги присвячені долі церковних пам'яток під Совєтами. Повторю – всі ці відомості раніше були абсолютно невідомими через те, що за комуністичних часів церковні пам'ятки свідомо ігнорувались :

“Незаконних репресій зазнали більшість активних учасників пам'яткоохоронного руху перших пореволюційних десятиліть. Дослідник довоєнної історії охорони пам'яток повинен був дати відповідь на питання про причини трагічних втрат історико-культурного фонду українського народу в роки 'соціалістичного будівництва', що не могло не дискредитувати саму його ідею” [ДЦ, т. 1, с. 10].

Оскільки автором прийнято хронологічний порядок викладу, я дозволю собі проаналізувати зміст книжок під оглядом висвітлених тем. В обох книгах до числа постійних тем можна віднести :

– організаційну структуру охорони пам'яток;

– музейну справу;

– ревіндикацію культурних цінностей;

– роботу з реєстрації пам'яток;

– діяльність національних культурних товариств з охорони пам'яток;

– підготовку фахівців з охорони пам'яток.

Звичайно, в книгах не бракує конкретних фактів руйнування та відновлення пам'яток, але не вони були в центрі уваги; навіть щоб скласти зв'язну історію Софійського собору за цей час, треба переглянути всі книги. Це, ясна річ, не недолік, а наслідок прийнятого автором методу викладу. Дуже прикрашають виклад першої книги біографічні довідки про діячів охорони пам'яток, уміло вплетені в основну розповідь.

Вираз "охорона пам'яток" для нас настільки звичний, що ми рідко замислюємось : а від кого треба охороняти пам'ятки ? На підставі книг Нестулі можна скласти такий список :

– від бойових дій;

– від стихійних виступів народу;

– від злочинної комуністичної держави;

– від користувачів пам'яток;

– від природних факторів.

Останньому фактору, як найменш значущому, в книгах закономірно приділено найменше уваги. Дійсно, якщо на церкві зіпсувався дах, то треба просто зробити новий – та й по всьому. Натомість від перших чотирьох факторів руйнування пам'яток руками самих людей захист є дуже складним. Йому цілком слушно приділено найбільше уваги; відповідно до відносної ваги цих факторів в БВ ми знаходимо більше фактів дії першого і другого факторів, а в ДЦ – третього та четвертого. Вся сукупність фактів, наведених в книгах, доводить, що пам'яткоохоронці не зуміли виробити ніяких дієвих засобів захисту від перших чотирьох факторів. Це приводить нас до такої структури інтересів, які вирішують долю пам'яток :

– інтереси ведення бойових дій;

– інтереси політичні;

– інтереси економічні;

– інтереси власне пам'яткоохоронні.

Мені здається, що наведені автором факти можна упорядкувати, коли ми припустимо, що інтерес вищого порядку повністю поглинає всі інтереси нижчих порядків. Тобто коли польовий командир вбачає дійсну або уявну вигоду від руйнування пам'яток, він не зважає ані на політичні, ані на всі інші міркування; якщо доля пам'ятки вирішується на підставі політичних міркувань, то нічого не важать економічні, і так далі.

Під політичними інтересами я розумію інтереси організованих груп, які висловлені в їхніх програмних документах або випливають з останніх. Тому я не можу погодитись з твердженням автора, що знесення пам'ятника Столипіну в Києві відбулося з політичних міркувань [БВ, с. 17] – це відбулося на вимоги стихійного натовпу, який не мав ніякої позитивної політичної програми, а просто нищив ознаки старого режиму. А от у виступах на захист цього пам'ятника охоронці [О.Мердер, П.Уварова – БВ, с. 17-18] керувалися саме політичними міркуваннями – для них Столипін уособлював певний політичний курс, з яким вони були згодні й символом якого вони вважали цей пам'ятник. Отже, для них повалення пам'ятника означало символічний крах їхніх політичних намірів. Так само не мали політичного забарвлення численні факти руйнування поміщицьких садиб і нищення культурних цінностей в них [БВ, с. 161-162], про які сам автор каже : “Зупинити вандалізм осліпленої жадобою помсти багатомільйонної селянської маси пам'яткоохоронці були не в силі” [БВ, с. 161]. Ясно, що жадоба помсти – не політичний фактор.

Під економічними інтересами я розумію не лише вузько-виробничі чи фінансові питання, але взагалі всі питання, що стосуються вигід тих чи інших груп людей : містобудівельні, транспортні, питання дообладнання чи переобладнання приміщень для вигіднішого використання і т.д. Тому економічним інтересом в такому розумінні керується не лише сільрада, перетворюючи церкву на склад, але й громада віруючих, яка замальовує цінні старовинні розписи новими олійними, більш вигідними для сучасної церковної служби.

Про пріоритетність воєнних інтересів автор говорить так :

“Найвагоміші аргументи на користь збереження пам'яток частіше всього не бралися до уваги жодною з антагоністичних сторін, кожна з яких вбачала, наприклад, у старовинному соборі, що домінує над містом чи селом, перш за все військовий стратегічний пункт, а не пам'ятку історії чи культури. Відтак від останніх залишались лише умовні позначення на військово-топографічних картах та лаконічні донесення про обставини руйнування” [БВ, с. 128 – 129].

Але я хотів звернути увагу на те, що фактори ведення війни визначали навіть долю пам'яток, які не є стратегічними пунктами. Наприклад, як міркування ведення бойових дій можуть вплинути на долю церковного шитва ? Виявляється, дуже просто. План у комуністів був такий :

1. вилучити цінні речі з церков та музеїв;

2. продати їх через аукціони за кордон;

3. на виручені гроші виготовити якомога більше зброї;

4. розв'язати світову війну;

5. в ході війни захопити території всіх країн (в тому числі тих, куди були продані речі, і таким чином надолужити свої витрати).

Сам автор не висловлюється з приводу існування такого плану, але всі факти, які він наводить, чудово з ним узгоджуються :

“Немало культових речей було вилучено з музеїв в ході перевірки їх експонатів з дорогоцінних та кольорових металів, інших металевих виробів. А з 1928 р. вони стали об'єктом виключної зацікавленості Держторгу, який здійснював експорт музейних експонатів і їх реалізацію на антикварних ринках країн західної Європи й Америки.

Відповідне рішення було прийняте Радою праці й оборони СРСР 23.01.1928 р. Ним передбачалось розширити експорт та реалізацію за кордоном предметів старовини та мистецтва, в тому числі й музейного значення, за виключенням основних музейних колекцій” [ДЦ, т. 2, с. 140 – 141].

“Ленінградська експертна комісія, оглянувши разом з уповноваженим НКО чотири київських музеї протягом 26 – 30.05.1928 р., висунула цілком нові принципи виділення експортних речей, а саме : посилаючись на високий рівень вимог європейського антикварного ринку, виключно на матеріал першорядний, забракувала низку прийнятих першою [тобто українською – М.Ж.] комісією речей і замість цього намітила як експортний матеріал фактично найкращі речі” [ДЦ, т. 2, с. 143].

“В липні 1928 р. заступник наркома освіти О.Полоцький, перебуваючи у відрядженні в Москві, довідався про рішення уряду СРСР вилучити з музеїв України для продажу за кордоном експонатів на величезну як на той час суму – 1 млн.крб. Причому в Москві вимагали направити на експорт 'основні, кращі колекції' українських музеїв. В зв'язку з цим О.Полоцький звернувся до наркома освіти УСРР М.Скрипника з проханням опротестувати рішення союзного уряду. Однак НКО УСРР виявився безсилим змінити рішення імперського центру” [ДЦ, т. 2, с. 145].

“Вже в липні – вересні 1928 р. НКО УСРР звернувся до музеїв республіки з вимогою передати Держторгові відібрані його експертами експонати […] НКО наголошував, що операцію треба провести терміново, без жодних затримок, без жодного оголошення” [ДЦ, т. 2, с. 146 – 147].

Як вчить нас професор розвідувальної справи Віктор Суворов (в книзі “Криголам”), про підготовку до війни краще всього можна судити за непрямими ознаками, яких не можна приховати. Виняткова прямолінійність і жорстокість, з якою проводилась описувана кампанія, однозначно свідчить про те, що вона розглядалась вищим керівництвом СССР як складова частина підготовки до війни, а всі інші причини виставлялися лише з метою стратегічного маскування та дезінформації. Ще більш виразно й наочно інтереси ведення бойових дій проступають в кампанії по знищенню дзвонів :

“Серед заходів по утилізації предметів культового призначення особливим розмахом виділялась проведена в кінці 1929 – на початку 1930 рр. кампанія по передачі Всесоюзному акціонерному товариству по заготівлі металевого брухту (Рудметалторг) дзвонів” [ДЦ, т. 2, с. 106].

“В 1929 – 1930 рр. Рудметалторг планував утилізувати 130 тис. тон дзвонів із 150 наявних в усіх храмах СРСР. В Україні лише в жовтні 1930 – червні 1931 рр. Всесоюзна рада народного господарства запланувала перетопити на метал не менш 4 тис. тон дзвонів […] Оскільки попереднє масове вилучення дзвонів отримало досить суттєвий опір з боку віруючих, цього разу заплановану кампанію пропонувалось провести без надання їй політичного значення й розголосу. В зв'язку з цим секретаріат ВУЦВК в грудні 1930 р. дозволив окрвиконкомам приймати остаточні рішення про долю дзвонів без погодження з ним.

12.09.1929 р. Харківська контора Рудметалторгу звернулась до НКВС України з листом, в якому повідомляла про те, що в Москві громадськість підняла питання про використання на металевий брухт церковних огорож. В зв'язку з цим і в Україні пропонувалось вирішити його на користь промисловості” [ДЦ, т. 2, с. 107].

“Не можна обійти увагою обіжник НКВС УСРР 'Про реалізацію культмайна з молитовень, що закриваються' від 6.03.1930 р. Він, по суті, встановлював порядок задоволення 'попиту' з боку різноманітних відомств на предмети культового призначення. Зокрема, всі позолочені речі, в тому числі ікони та іконостаси, належало здавати до Московського утильзаводу ОДПУ, з дорогоцінних металів – до фінансових органів, з кольорових – до Рудметалторгу, речі священного характеру (ризи, корогви тощо) – до Держторгу, щоденного вжитку – до державного фонду матеріальних ресурсів. Однак, кожна з цих установ могла одержати з зачинених храмів лише речі, які не мали історико-культурного значення. Згідно з обіжником останні повинні були передаватись до державних музеїв” [ДЦ, т. 2, с. 113].

– а як ми вже бачили вище, ці музеї також розглядались лише як тимчасові схованки для мобілізації матеріальних ресурсів. Кампанія по нищенню дзвонів дивовижно нагадувала заходи Петра 1 в роки Північної війни, коли він наказав перелити дзвони на гармати (до речі, автор пише, що комуністи посилались на цей досвід для виправдання своїх кроків). Не менше подібностей вона мала з кампанією утилізації дзвонів у Галичині австрійським урядом в роки Першої світової війни [Лозовий Е. Реквізиція дзвонів в церквах та костьолах східної Галичини в роки Першої світової війни // Україна в минулому.- 1993.- Т. 4.- С. 64-75] для потреб своєї оборонної промисловості. Оскільки два останні випадки відверто продиктовані воєнною необхідністю, то й перший, в усіх деталях до них подібний, продиктовано нею ж.

Те, що охорона пам'яток залежить від політичних інтересів – загалом не новина :

"Зацікавлення українською старовиною [з боку] ряду громадських організацій викликало серйозне невдоволення царської адміністрації, яка вбачала в цьому прояв відвертого сепаратизму, важливий чинник піднесення національно-демократичного руху" [БВ, с. 13].

"За нових реалій [1917 р.] проблеми збереження української національної історико-культурної спадщини набули гострого політичного звучання. Адже відтепер мова йшла про охорону надбань народу, що ставав на шлях самостійного державотворення, ствердження самобутності своєї історії і культури, чи не найкраще втілених у пам'ятках. Таким чином, охорона пам'яток історії і культури об'єктивно висунулась в число важливіших національних завдань українського народу" [БВ, с. 14].

Книги Нестулі дають підставу заявити з усією чіткістю : охорона пам'яток – це справа політичного звучання, справа національної незалежності України. Комуністична влада, ведучи боротьбу на винищення українських пам'яток, боролася проти українського народу, проти його права на самостійне державне життя.

Автор багато уваги приділяє ходу розробки нормативної бази захисту пам'яток; але поруч із цим його книги висвітлюють і хід розробки нормативної бази знищення пам'яток :

“В жовтні 1925 р. Наркомфін УСРР визнав за доцільне поширити на територію республіки дію циркулярів таємної частини загального управління НКФ РСФРР до місцевих комісій з питань держфондів від 7 та 25.08.1925 р., якими регулювався порядок реалізації уже зачинених молитовних будинків. Значна частина їх продавалась на будівельні матеріали чи використовувалась для будівництва культосвітніх закладів” [ДЦ, т. 1, с. 191].

“НКВС України настійно вимагав від місцевих органів влади робити все можливе, щоб не допустити передачі релігійним общинам нефункціонуючих молитовних будинків. Натомість, в циркулярах Комісаріату пропонувалось в таких випадках спішно використовувати зачинені храми для культурно-освітніх або господарських потреб. Результатом такої поспішності [ ? ? далекоглядності ! – М.Ж.] стало руйнування деяких пам'яток культової архітектури” [ДЦ, т. 1, с. 204].

“Коли виникає необхідність використання будівельного матеріалу старої церкви для побудови клубу та хати-читальні і на селі є стара церква, якою віруюча людина не користується, – зазначалось у циркулярі Київського губвиконкому від 19.07.1924 р. – необхідно спочатку вирішити чи є старий храм пам'яткою старовини” [ДЦ, т. 1, с. 205].

“В листі Укрнауки до Всеукраїнського археологічного комітету від 12.02.1927 р. піднімалось питання про можливість утилізації частини нефункціонуючих як молитовні будинки пам'яток” [ДЦ, т. 1, с. 206].

“Не можна обійти увагою й направлений 1927 р. на Україну таємний лист Наркомфіну СРСР, яким НКВС УСРР зобов'язувався забронювати всі дзвони держфонду республіки за Наркоматом закордонних справ для проведення розрахунків з іноземними державами […] У відповідності до розпорядження Ради праці і оборони СРСР від 4.05.1928 р. саме таке рішення прийняла 22.05 Українська економічна нарада. При цьому якихось поправок щодо речей – пам'яток історії і культури – не робилось” [ДЦ, т. 1, с. 226].

“Справа охорони пам'яток культури – читаємо в обіжнику сектору науки від 29.12.1930 р. – досить часто ускладнюється тим, що на місцях часто трапляється розбіжність інтересів охорони пам'яток культури та вимог поточного моменту; іноді чергові господарчі потреби задовольняються коштом ліквідації або псування пам'ятки культури” [ДЦ, т. 2, с. 26 – для направи цієї біди пропонувалось виділити та охороняти тільки найцінніші пам'ятки].

“НКО 17.11.1929 р. звернувся до крайових інспекторів охорони пам'яток культури з обіжником, в якому застерігав їх від задоволення прохань віруючих щодо податкових пільг, субсидій на ремонт тих культових будов, що мають історичне значення. Навіть розмови про те, що пам'яткоохоронні органи можуть клопотатися про подібні пільги чи заперечувати закриття діючих культових споруд в обіжнику трактувалися як брехливі й провокаційні […] Підіймати ж подібні прохання перед органами державної влади заборонялося взагалі. Лише у нагальних випадках їх можна було направляти на висновок в НКО, дотримуючись, як і з інших проблем охорони культових пам'яток, режиму таємності” [ДЦ, т. 2, с. 46].

“У відповідності до затвердженого НКВС 29.12.1929 р. положення 'Про порядок організації діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад' державні органи та установи могли ініціювати закриття культових приміщень, навіть формально не прикриваючись вимогами трудящих. Достатньо було довести, що закриття храму диктується 'міркуваннями державної ваги' – необхідністю знести молитовний будинок для будівництва на його місці заводу, електростанції і т.ін.” [ДЦ, т. 2, с. 56].

“Щоб виключити можливість повернення віруючим відібраних у них храмів, центральні партійні та радянські органи вимагали їх негайного використання в 'інтересах соціалістичного будівництва'. Зокрема, розглянувши 11.03.1930 р. питання про використання приміщень закритих молитовень, секретаріат ВУЦВК зобов'язав окрвиконкоми 'найшвидше колишні осередки дурману перетворити в будинки пролетарської культури і розваги'. В разі, коли спішно 'пристосувати для різних громадських потреб' закриті храми було неможливо, їх пропонувалось негайно розібрати” [ДЦ, т. 2, с. 57].

Про те, що пам'ятки треба було охороняти саме від злочинних дій комуністичного керівництва, є дуже багато свідчень :

“Культові пам'ятки за радянської влади попали під прес атеїзованої держави, яка, підкоряючись законам розв'язаної більшовиками війни з релігією, не зупинилась перед цинічним знищенням навіть всесвітньовідомих пам'яток культової архітектури і церковного начиння” [ДЦ, т. 1, с. 8].

“Вже в 1921 р. згідно рішень губвиконкомів, хоч і за вказівками центру, в Україні розпочалася кампанія по ліквідації святих мощів” [ДЦ, т. 1, с. 111].

“Політичні та ідеологічні інтереси більшовицької партії та радянської держави домінували над пам'яткоохоронними і в ході кампанії по закриттю хатніх церков та ліквідації монастирів, які проводилися в 1921 – 1923 рр.” [ДЦ, т. 1, с. 112].

“На початку 20-х рр. стати на перешкоді масового нищення пам'яток в ході кампаній по ліквідації хатніх церков та монастирів пам'яткоохоронці не змогли” [ДЦ, т. 1, с. 121].

Саме цей трагічний парадокс – захист від держави – був кінцевою причиною повної поразки пам'яткоохоронців міжвоєнних років. У звичайній країні про охорону пам'яток дбає держава, власники майна та суб'єкти господарювання. В соціалістичній країні всі ці чинники налаштовані на знищення пам'яток, держава не тільки не охороняє пам'ятки, а вимагає від господарників їхнього нищення. Комуністи цинічно використали зусилля українських охоронців пам'яток, а коли ті стали непотрібні – фізично знищили їх.

Спочатку від них вимагали небагато : тільки сприяти проведенню “кампаній”. Так, під час “кампанії” по вилученню церковних цінностей під претекстом боротьби з голодом в 1922 р.

“у зверненнях передової наукової громадськості республіки до державних органів влади, установ і відомств навіть не ставились під сумнів необхідність чи правомірність вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом” [ДЦ, т. 1, с. 133],

“Проти вилучення частини предметів, що зберігались в музеї культів Києво-Печерської лаври, не заперечували навіть представники пам'яткоохоронних органів” [ДЦ, т. 1, с. 136],

хоча правдива мета цього заходу була зовсім не “голод” (ніхто не переймався значно більшим за розмахом голодом 1932-1933 рр.) : як свідчать знайдені автором документи, влада категорично відмовлялась приймати від церковних громад грошовий викуп за речі, призначені до вилучення. Отже, метою влади було не отримання коштів, а саме вилучення речей, пограбування віруючих. Щоб ні в кого не було сумнівів – нагадаю, що вилучені речі відправлялись в Москву [ДЦ, т. 1, с. 142].

Потім влада почала використовувати дійсні (зрідка) чи вигадані (найчастіше) порушення пам'яткоохоронного режиму як претекст для закриття парафій :

“Нерідко за вказівками НКВС місцеві органи влади знаходили відповідні порушення навіть там, де їх не було з тим, щоб мати благовидний привід відібрати храм у віруючих і в такий спосіб регулювати розвиток тих чи інших релігійних течій” [ДЦ, т. 1, с. 203].

“Очевидний і зрозумілий факт [поганого стану храмів] часто використовувався владними структурами для досягнення мети […] нехай поступової, але ліквідації навіть залишків монастирського життя” [ДЦ, т. 1, с. 211].

Ясна річ, якщо внаслідок закриття парафії під претекстом поганого догляду за храмом стан цього храму ще більше погіршувався, то це вже нікого не обходило (яскравий приклад такого розвитку подій – собор у Каневі).

Наступний успіх держави у боротьбі з пам'яткоохоронцями полягав у тому, що останні змушені були погодитися з тим, що навіть у пам'ятках, охоронюваних державою, можна нищити деякі елементи :

“Наслідком протестів громадськості та НКО стало обстеження пам'яток [Михайлівського Золотоверхого] монастиря авторитетною комісією у складі представників Київського окрвиконкому та відомих учених […]

Цікаво, що комісія була скликана підвідділом культів окрадмінвідділу 'з метою виявлення тих культових ознак, які можуть бути знищені без шкоди для художніх та історичних пам'яток'. Отже, подвижникам збереження історико-культурної спадщини пропонувалось піти на деякий компроміс при визначенні майбутньої долі пам'яток монастиря, який і був затверджений в акті його огляду від 28.04.1930 р.” [ДЦ, т. 2, с. 77].

На мій погляд, тут не було компромісу, бо поступки робила тільки одна сторона; тут була здача позицій, яка неодмінно приводить до загибелі як самих діячів, так і їхньої справи (докладно це довів Аркадій Белінков у своїй книзі “Здача й загибель совєтського інтелігента”).

Нарешті, від пам'яткоохоронців почали вимагати повного й беззастережного освячення найзлочинніших планів, наприклад, щодо знесення Михайлівського Золотоверхого собору [ДЦ, т. 2, с. 176-178].

Всіх незгідних знищували. В 1920 р. совєтська влада зробила епохальне відкриття – що арешти пам'яткоохоронців є найдешевшим та найефективнішим заходом по охороні пам'яток [ДЦ, т. 1, с. 95-96]. Надалі це відкриття було впроваджене дуже широко. Зрештою, про загибель таких провідних діячів як Федір Ернст та Микола Макаренко всі добре знають…

Мені з дитинства втовкмачували, що у Совдепії за все дбає держава, і особливо вона опікується збереженням пам'яток. Попри всі приголомшуючі викриття не можу не поділитися сенсаційним фактом, відкритим Нестулею : виявляється, заходи Совєтської влади щодо охорони пам'яток мали здійснюватись за кошти ліквідованого церковного майна [ДЦ, т. 1, с. 76]; тобто в перекладі на просту мову – грабіжники планували ремонтувати будинки своїх жертв за частину грошей, вкрадених в тих-таки жертв. Як не пригадати наше сало, яким по нашій же шкурі мажуть ! Але виявляється, що це були тільки плани. Коли ж дійшло до діла, то совєтська влада категорично забороняла витрачати державні кошти на підтримку пам'яток культу, про що неодноразово пише автор (як вже цитовано вище [ДЦ, т. 2, с. 46, 47]). Наприклад, в 1927-1928 рр. з держбюджету було виділено на ремонт Спаського та Успенського соборів у Чернігові цілих 100 (сто) крб. [ДЦ, т. 1, с. 220], тоді як на ремонт, скажімо, Софійського собору на той рік треба було 50700 крб. [ДЦ, т. 1, с. 241]. Можливо, у комуністичної влади просто не було більше коштів ? – Ні, на руйнування пам'яток кошти знаходились одразу і в будь-якій кількості :

“Восени 1930 р. пропонувалось [зрізати бічні рамена] хрестів на банях церкви й дзвіниці Кирилівського заповідника, від дирекції якого Укрнаука вимагала терміново подати кошторис на відповідні роботи.

Як з'ясувалось 15.01.1931 р., на виконання вказівки Укрнауки необхідно було витратити біля 5000 крб. Однак бюро не спробувало навіть опротестувати її” [ДЦ, т. 2, с. 24].

“13.04.1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило передати всю садибу Межигірського монастиря у відання ВУЦВК для будівництва урядових дач, а вже 22.09.1935 р. члени політбюро санкціонували виділення з державного бюджету 300 000 крб. на руйнування церков і приміщень в Межигір'ї” [ДЦ, т. 2, с. 179].

На підставі великої кількості фактів автор показує, що всі розпорядження щодо охорони чи руйнування пам'яток в Україні були сліпими копіями аналогічних документів, прийнятих в Російській Федерації перед тим. Так, необхідність досліджень Софійського собору обґрунтовувалась тим, що аналогічні роботи ведуться в Росії [ДЦ, т. 1, с. 105]. Звісно, що заздрість є одним з рушіїв прогресу і що наше начальство нізащо не взялося б за відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1997 році, якби Лужков перед тим не відбудував храм Христа Спасителя (в даному випадку наша звичка мавпувати з Москви пішла нам на користь), але таке сліпе й беззастережне підпорядкування національних інтересів вказівкам центру ще раз підкреслює колоніальний характер совєтської влади в Україні.

В книгах Нестулі не висвітлюється як окрема тема розвиток теоретичної думки. Але ми можемо простежити зміни в уявленні про те, що таке “пам'ятка”, за термінологією документів тієї доби.

Вже з цієї таблиці видно намагання розчинити поняття “пам'ятка старовини” в ширших поняттях (скажімо, припасовуючи сюди “пам'ятки природи”, які вимагають зовсім інших методів охорони та інших фахівців), або замінити його “більш прогресивним”, марксистським терміном (як “пам'ятка матеріальної культури”).

Відповідно до загальноприйнятого на початку 20 ст. розуміння пам'яток як “пам'яток старовини і мистецтва” музейна справа (мистецтво) і справа охорони пам'яток (старовина) були об'єднані в одній установі (відділі охорони пам'яток старовини і мистецтва) від самого її початку за Центральної ради. Спочатку ця установа знаходилась у відомстві освіти, потім (за гетьмана) перейшла у відання головного управління мистецтв (прообраза нинішнього Міністерства культури і мистецтв), за комуністичної влади – знову перейшла у відомство освіти. Первісно в цій установі зосереджувались усі функції з охорони пам'яток (зокрема, видача дозволів на археологічні розкопки [БВ, с. 81]), але вже за гетьмана була утворена паралельна пам'яткоохоронна структура в складі Міністерства сповідань, яка займалась культовими пам'ятками. Аналогічний паралелізм зберігся і за Соввлади, коли поруч із відділом Наркомату освіти церковними пам'ятками клопотались ліквідаційні відділи, які формально займалися проведенням в життя злочинного ленінського декрету про відділення церкви від держави, а насправді – ліквідацією самої церкви. Водночас на сторінках розглядуваних книг все частіше й частіше зустрічається абревіатура НКВС – Наркомата внутрішніх справ, який в розглядуваний період потужно перебирав на себе все більше й більше владних функцій, в тому числі й керівництво ліквідаційними відділами. Оскільки церковним життям в Україні керував саме НКВС, то й справи охорони церковних пам'яток рухались за порозумінням, погодженням або наказом НКВС.

Нам, розробникам бази даних пам'яток України, звичайно, дуже цікаво знати, як була поставлена справа реєстрації пам'яток. Виявляється, вперше це питання зрушив 28.03.1918 р. М.Ф.Біляшівський :

“Було вирішено створити у відділі охорони пам'яток секцію художньо-наукових експедицій, яка мала опікуватися організацією планомірного і систематичного виявлення, дослідження і, зрештою – створення генерального каталогу пам'яток України” [БВ, с. 65].

“В травні 1918 р. М.Біляшівський [запропонував створити] секцію реєстрації пам'яток, в якій планувалось зосередити роботу по створенню каталогів та фототеки об'єктів охорони” [БВ, с. 107].

“В червні 1918 р. [було заплановано створити] фотолабораторію й розпочати реєстрацію та фотофіксацію пам'яток Києва” [БВ, с. 107].

І це не були самі тільки плани. Кого з києвознавців не схвилює повідомлення, що “світлини зареєстрованих Г.Ф.Красицьким пам'яток культу [Києва] збереглися й до сьогодні” [БВ, с. 156]! Отже, той, хто хоче працювати, знаходить до того засоби за будь-яких умов. А завдання генеральної реєстрації пам'яток України, як слушно вважає автор [БВ, с. 222], лишається актуальним і посьогодні. Особливо докладно автор висвітлює досвід “кампанії” реєстрації пам'яток в 1923-1926 рр. [ДЦ, т. 1, с. 158-188] (відомо, що за комуністів кожна робота завжди виконувалась у формі “кампанії”):

“Незважаючи на те, що проведену НКО УСРР реєстрацію найбільш визначних пам'яток України не можна було вважати достатньо повною та вичерпною, вона мала надзвичайно важливе значення, оскільки показала багатство історико-культурних надбань республіки, висвітила надзвичайно вагоме місце серед них пам'яток культової архітектури” [ДЦ, т. 1, с. 176].

– і саме цього багатства спадщини не міг подарувати Україні злочинний комуністичний уряд.

Таким чином, аналіз книг Нестулі дозволяє стверджувати, що справа охорони пам'яток в сучасній Україні значною мірою розвиває ті напрямки, що були накреслені в добу визвольних змагань 1917-1919 рр.

Зважена рецензія, як відомо, повинна містити не тільки похвали, а й недоліки. До числа недоліків можна віднести певну кількість помилок набору (особливо багато їх в першій книзі ДЦ, а написання “ХАрків” у науковому апараті просто є постійним), хоча й тут книги Нестулі виділяються в кращий бік на фоні того, що доводиться читати та рецензувати. В БВ ніяких ілюстрацій нема; натомість в ДЦ вміщено багато архівних фотографій, які становлять велику документальну цінність (наприклад, фотографії костелу кармелітів у Кам'янці-Подільському я ніде в літературі не зустрічав), але вони чомусь надруковані з дуже грубим растром (чи не 60 точок на цаль) і справляють враження скоріше прикре, ніж корисне. Або такий приклад :

“Перші кам'яні споруди майбутньої могутньої твердині [замку в Кам'янці-Подільському] з 11 башт, з'єднаних високими мурами, з'явились на високому скелястому мисі Смотрича ще в 11 ст. В 14 – середині 15 ст. краківський воєвода Спитко Мельштинський значно розбудував давньоруські укріплення. В середині 15 ст. замок було переплановано, а в середині 16 ст. під керівництвом військового інженера і архітектора Іова Претореса здійснено нову реконструкцію” [БВ, с. 146].

Тут можна зауважити одразу кілька неточностей : час заснування замку фахівці оцінюють нарізно (від 11 до 14 ст., а останнє слово – навіть 2 ст.); Спитко Мельштинський загинув у битві на Ворсклі в 1399 р., тому до будівництва в 1 половині 15 ст. непричетний; архітектора середини 16 ст. звали Бретфус, а не Преторес.

Трохи невдало виглядають постійні висловлювання автора, що біди з пам'ятками траплялись від недотримання органами влади пам'яткоохоронного законодавства. Адже саме законодавства-то й не було, були відомчі інструкції та обіжники. Вони теж не виконувались, але вони – все ж таки не закони. (Окрім того, з огляду на розглянуту нами вище нормативну базу руйнування пам'яток неправомірність дій влади не виглядає такою вже очевидною. Злочинною була вся комуністична система від верху до низу.) Суттєвим недоліком як для наукового видання є відсутність покажчиків власних імен, географічних назв; спеціально для літератури з охорони пам'яток не завадили б покажчики інституцій та пам'яток. В добу комп'ютерних видань підготовка покажчиків не становить ніякої проблеми, а брак їх є відчутним. Певним недоліком книг є відсутність даних по Криму, Буджаку, Буковині, Закарпаттю, Галичині – одним словом, по всіх територіях, які не входили до складу УРСР в кордонах 1920-1939 рр. Це також наслідок поставленої автором мети – розглянути взаємодію пам'яткоохоронців та державних органів. Але для змалювання майбутньої цілісної картини охорони пам'яток на всіх українських землях дані книги роблять поважний внесок.

Підсумовуючи значення книг О.Нестулі для нашої культури, скажу так :

– в них вперше представлено прагматичну історію охорони пам'яток в Україні в 1917-1941 рр.;

– вони можуть слугувати дороговказом по архівних матеріалах для наступних дослідників;

– вони можуть слугувати дуже добрим посібником для підготовки фахівців з охорони пам'яток.

Можна без перебільшення сказати, що Олексій Нестуля своєю сумлінною працею подає приклад справжнього українського патріотизму. “Уже князь наш почав, а потягнемо за ним !”

Надійшла до редакції 6.01.1998 р.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1998 р., вип. 2, с. 116 – 125.