Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Рух без голови

Микола Жарких

А що ж робила в цей час більшість Руху, рухівці-більшовики? Вони займались виборами до Верховної ради УРСР.

Загально беручи, ця робота була поставлена ліпше, ніж місцеві вибори. Рух виробив і прийняв загальну декларацію чи виборчу платформу. Це був великий плюс. Рух не мав великих можливостей її поширювати і роз’яснювати, але це була загальна біда. Принаймні, було що поширювати.

Як здійснювалась координація висування кандидатів у Верховну раду – я не знаю, не був до цього причетний. Думаю, що це робилось у вузькому колі керівників Руху. Слід зважати, що рекомендації рухівського керівництва йшли своєю дорогою, а висування тих рухівців, які мали амбіції до Верховної ради, йшло також своєю, іншою дорогою. Виникали конфлікти, подекуди дуже прикрі, коли кілька перспективних і корисних діячів Руху опинялись висунутими в одному окрузі. Спроби залагодити ці конфлікти ні до чого не приводили.

Пам’ятаю, я був присутній на зборах активу Ленінського району, на якому розглядалось це питання. Самих кандидатів чомусь там не було нікого, але були представники осередків, які їх висунули. Кожен такий представник брав по черзі слово і говорив буквально так: “Оце тільки наш кандидат має шанси бути обраним, тому всі інші мусять зняти свої кандидатури на його користь”. І так – шість чи вісім разів.

Я сидів і пригадував: є в теорії ігор таке поняття – антагоністична ігра. Це така гра, коли виграш одного гравця дорівнює програшу другого. Кожні вибори належать до цієї категорії. Обрати могли або когось одного з рухівців, або нікого, або взагалі комуняку. В умовах вільної боротьби нічим не обмежених егоїзмів кожен, хто не працював ліктями, розпихуючи своїх “товаришів”, одразу програвав усе, тому що депутатський мандат був єдиним і неподільним.

Учасники зборів, обмінявшись думками і переконавшись, що кожна група підтримки займає абсолютно непримиренну позицію, розійшлися, не прийнявши ніяких рішень. Ніхто не хотів, не збирався і не міг нічим поступитись. Так і їхали оці компанії рухівських кандидатів аж до самого голосування.

Оця традиційна для України анархія під час цих виборів перейшла ту межу, до якої вона була позитивною силою суспільних змін; але це була проблема не того моменту і навіть не десятиліття – якби не було анархії, Україна, мабуть, була б потужнішою і заможнішою (як Німеччина), але не була б Україною…

Але окрім цього стереотипу поведінки, проти якого воля окремої людини безсила, були досить дивні і навіть прикрі речі у таких моментах, де воля окремої людини була вирішальною.

Усі керівники Руху подалися кандидувати до Верховної ради. Само в собі це було абсолютно правильно, але воно мало той несподіваний наслідок, що на час виборів Рух лишився взагалі без голови, без керівництва, без організаційного центру – того самого центру, який мав би допомогти тим самим керівникам пройти у ту саму Раду. Кожен з цих начальників, дбаючи сам за себе, намагався координувати роботу Руху по своєму округу (і це знову було правильно), але в масштабі цілої республіки координаційних зусиль не було або вони не відчувались.

Особливо здивував мене голова Київського крайового руху Володимир Олександрович Яворівський. Він теж подався кандидувати, але не в Києві, а у Світловодському окрузі Кіровоградської області (при слові “Бобруйськ” всі сини лейтенанта Шмідта застогнали…) і був там обраний.

Така поведінка була відвертою зрадою: керівник крайової організації мусить балотуватись на території свого краю або уступитись з посади керівника. Яворівський не зробив ні того, ні другого і став за сумісництвом начальником Світловодського районного Руху (от, думаю, попосиділи світловодські козаки в нього на козлах! І за що їм таке щастя?..)

У такий спосіб київський Рух опинився без голови не лише у переносному, але й прямому значенні. І що найцікавіше – ніхто не тільки не називав його зрадником, не обурювався його поведінкою, але навіть не вбачав у таких вчинках нічого гідного осуду. Ця позиція більшості була настільки виразною, що тут навіть такий запеклий меншовик як я не став маніфестувати своєї позиції.

(Зрештою, і старші товариші так робили. Подався ж Володимир Васильович Щербицький на вибори 1989 року до Верхньодніпровська – і був обраний, і ніхто його за це зрадником не називав. Всі ставились з розумінням: якщо людина має можливість маневру, то тільки повний дурень полізе на штурм фортеці, а розумний досягне того ж результату, фортецю обійшовши).

Аркуш із телефонної книжки М.І.Жарких

Кілька разів у той час (грудень 1989 – січень 1990 років) я пробував дзвонити Яворівському – ні, зовсім не для того, щоб назвати його зрадником, а по якихось поточних організаційних справах, суті яких я не пригадую. Домашній телефон Яворівського був чомусь великим секретом (я пригадую, що Марко Старушко з великою гордістю показував мені візитівку Яворівського, яку він мав; а я, сарака, не мав навіть такої ознаки довіри) – мені його повідомив Андрій Жалко-Титаренко, і я заніс його до свого записника.

З Андрієм ми були давні приятелі з часів студентства – ми обидва закінчили кафедру теоретичної фізики у 1978 році. Як Андрій познайомився з Яворівським – я не знаю, але він спілкувався з Яворівським досить тісно і, здається, навіть мав на нього якийсь вплив. І коли я у черговий раз поскаржився Андрію, що не можу без начальства вирішити якесь питання, Андрій сказав: “Та подзвони йому – я ж йому дзвоню часто, і ми все полагоджуємо”.

Аркуш із службового щоденника М.І.Жарких

Дзвоню. Трубку бере жінка. Я називаю своє прізвище і “посаду” і говорю, що мені б треба Володимира Олександровича. Жіночий голос мені відповідає, що Володимира Олександровича немає вдома. Я подаю фрагмент мого службового щоденника за 5 січня 1990 р. (весь цей щоденник цілком представлений у нашому ), де записано, що в цей день я дзвонив Яворівському навіть два рази – з тим самим результатом. Після вечірнього дзвінка я негайно накрутив номер Андрія і доповів йому результат. “Та куди він міг подітись? – здивувався Андрій. – Я ж з ним говорив буквально десять хвилин тому” (а час уже наближався до 23-ї години). А так. Десять хвилин тому ще був, а тепер уже нема. Невловимий ковбой Джо справді міг собі відпочивати…

І хоч ми з ним не говорили,

та вже були щасливі тим,

що ми жили разом із ним,

повітрям дихали одним

і сонце нам одне світило…

Так! ніколи в житті я не був так близький до здійснення своєї заповітної мрії – якщо не посидіти на козлах, то хоча б почути голос царського кучера в телефоні, як вранці 5 січня 1990 року. І ніколи я не зазнавав такого тяжкого розчарування, як на кінець того ж дня! Козли ширяли десь у повітрі на абсолютно недоступній висоті – десь на рівні сонця, а може, ще й вище, бо що таке сонце в порівнянні з недосяжною величчю Володимира Олександровича Яворівського?

Розглядаючи зараз листочки зі старого записника, в якому лишилось не більше п’яти живих номерів, по кілька разів виправлених і доповнених мобільними, я мимоволі згадав дальші слова з “Майської ночі”:

Тот синий казацкий жупан,

ездил в котором с царицею я,

до сих пор у меня в сундуке

под замком…