Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Ліс згорає від власних дерев

Микола Жарких

Які ж загальні висновки можна зробити тепер (пишеться 17 січня 2010 року, якраз у день виборів президента) з подій української революції 20-річної давнини?

По-перше, можна тільки дивуватись, як (відносно) швидко і (відносно) легко Україна повернулась на той шлях розвитку, на який вона вийшла в 1917 році і з якого її відкинула більшовицька окупація. Це шлях побудови незалежної демократичної держави з потужним анархічним струменем. Це шлях слабкої держави – слабкої в тому сенсі, що жоден керівник не може наказати заарештувати й стратити неугодну йому людину. Ця особливість нашої держави є постійним предметом кпинів з боку росіян, які просто не розуміють, що то за влада, котра не здатна відрубати голову опозиціонеру. Нещодавно, в кінці 2009 року російський начальник В.В.Путін узяв на себе підвищені зобов’язання не допустити українізації політичного життя в Росії (я думаю, він мав на увазі власне анархізацію).

Але створена революцією 1991 року держава в цілому відповідає уявленням і бажанням народу, і тому можна вважати, що наш народ має такий уряд, на який він заслуговує, а наш уряд має такий народ, який він має. Зокрема, наша влада не може бути більш українською, ніж те суспільство, яке вона очолює.

Українська національна ідея повністю спрацювала й реалізувалась в незалежній державі. Деякі товариші сподівались, що від самого тільки повторення слів “українська національна ідея” галушки самі почнуть до рота скакати. І коли виявилось, що і в умовах незалежної держави над галушками все ж таки треба потрудитись – на шпичаки їх нанизувати та у рот запихати – то вони почали говорити, що ця ідея себе не виправдала.

Насправді ж ні американські, ні японські галушки теж самі в рот не стрибають. Все, що може національна ідея – це надихнути на створення власної держави, яка тільки забезпечує умови для виготовлення і поїдання галушок та вареників; все ж інше громадяни повинні зробити для себе самі.

По-друге, незалежна Україна, утворена в 1991 році, є результатом синтезу (класичним прикладом отого марксо-ленінського зняття суперечностей при переході до вищого щаблю спіралі розвитку). Вона синтезувала два начала: ідею української державності, проголошену Центральною радою, і комуністичну державну організацію, створену більшовиками.

В подіях 1988 – 1991 років представником організації була Комуністична партія, з якої вийшли всі керівники сучасної України (від секретаря ЦК КПУ, потім президента Л.М.Кравчука, аж до нинішнього “потрібного народові” В.М.Литвина, який теж чимось завідував у ЦК КПУ). Представником ідеї був Народний рух (тут я розумію під Рухом всі некомуністичні громадські організації, які діяли в той час).

Обидва ці начала виявились необхідними одне одному: владній номенклатурі вкрай необхідна була якась нова ідея, яка б відновила кредит народної довіри (комуністична ідея давно вже несла тільки антикредит, і прагматики у владі легко відмовились від неї заради збереження влади). Руху ж були потрібні організаційні та інші ресурси, які були в розпорядженні влади і на які він сам не здобувся.

Боротьба Руху проти Комуністичної партії (і Комуністичної партії проти Руху) була боротьбою суперечливих елементів однієї системи, і тому вона закінчилась на диво легким і вигідним компромісом: номенклатура розступилась і дала місце в своїх рядах сотні спритних людей (вождів Руху), а сама натомість повикидала на сміття портрети Леніна та партійні квитки з його профілем і у такий спосіб перетворилась на українців.

Таким чином, я вважаю, що комуністи і рухівці були двома субетносами в рамках однієї етнічної структури, і предметом боротьби було – хто з них справжні українці (і тому мусять очолювати державу). Ясна річ, що така боротьба є конструктивною, і тепер і надалі все нові й нові групи (рухи) будуть претендувати на те, що саме вони – найукраїнніші українці і мусять стояти на чолі. Ця боротьба є життєствердною і згасне тільки зі зникненням самого етносу.

Але намальована мною ідилічна картина гармонійного поєднання різних суспільних груп у єдиному українському потоці справедлива лише при дуже узагальненому розгляді, коли не видно не тільки окремих діячів, але й цілих партій, коли цілу епоху більшовицького панування в Україні можна розглядати як зигзаг історії, випадкове відхилення від генерального курсу історичного розвитку. Така узагальнена гармонія зовсім не означає, що при розгляді дрібніших ділянок простору і часу ми не побачимо суперечностей, гострої боротьби і навіть трагедій. На цих дрібніших ділянках можна і треба ставити питання про персональну відповідальність історичних діячів за їхні вчинки. Такий показник, як середня температура по лікарні, має право на існування і щось характеризує, хоча окремі хворі при цьому можуть бути у дуже прикрому стані.

Подивимось, в чому була сила і слабкість Народного руху? Сила його була, по-перше, у всенародній підтримці. Проголосивши себе чимось відмінним від Комуністичної партії, Рух автоматично стягнув на себе максимальний кредит народної довіри, про який тільки можна було мріяти – настільки прогнила і спротивилась Компартія. Комуністів ненавиділи геть усі, навіть деяка частина власників партійних квитків, і як тільки з’явився хоч натяк на опозицію – всі симпатії привернулись до неї.

Другим фактором сили Руху була, як я уже згадував, історична спадковість від визвольних змагань 1917 – 1921 років. Рух з повним правом міг сказати про себе словами досить відомого класика, що він прийшов не встановити новий закон, а лише виконати старий. Тобто цей фактор сили звався українством. Не випадково всі спроби створити неформальні організації на загальносоюзних чи спеціально-російських підставах на той час не мали ніякого успіху.

(Всі проросійські організації в Україні створені, 1, значно пізніше, 2, виключно на газпромівські гроші, 3, частково з використанням кадрового резерву того ж таки Руху, як колишній націоналіст, а пізніше запроданець Дмитро Корчинський).

Отже, на першому етапі існування Рух міг не журитись, звідки брати людей (бажаючих було досить) та ідеологію (на перший час вистачало самих тільки згадок про Грушевського і Центральну раду).

Все інше в Русі було слабким і навіть нездалим. Перш за все, нездалим було керівництво. Народна довіра упала на нього наслідком автоматичного процесу, в якому особи лідерів Руху не відігравали ніякої ролі. Якби замість І.Ф.Драча у кріслі голови Руху поставили тульський самовар, а замість В.О.Яворівського на посаді керівника Київської організації стояло відро з олійною фарбою – і тоді успіхи Руху на першому етапі (на етапі піднесення і розгортання) були б такі самі, як ми мали. Інакше і не могло бути, бо всі ці люди були ще дуже мало відомі (їх слава росла з ростом слави Руху), і через це перша хвиля занесла у лави керівників багато людей спритних, байдужих або навіть прямо шкідливих для організації.

Жоден з керівників не мав найменшого досвіду управління, ніколи не очолював навіть ЖЕК чи сільраду, не кажучи про вищі посади. Дехто мав гіркий досвід політичного в’язня, досвід опору (по суті своїй – деструктивний); немало з них мали досвід письменства і журналістики (цей досвід, щоправда, приніс дуже мало користі Руху – в рухівських газетах друкували кого завгодно, навіть мене, – тільки не професійних письменників і журналістів).

Наслідком такого життєвого досвіду керівників був другий великий недолік Руху – безмежна страсть до гетьманування. Вище я вже згадував, що анархія є питомою рисою українців, але тут вона була помножена на некомпетентність у державних справах. В результаті всі рухівські начальники прекрасно могли уявити себе в ролі президента країни, але ніяк не могли уявити себе… ну хоча б заступниками начальника управління в якомусь міністерстві. Вся премудрість державного управління зводилась в їхній уяві до того, щоб стати президентом, а далі все мало відбутись само собою.

З цієї страсті до гетьманування випливав третій недолік – підозріле ставлення керівників Руху до всіх інших рухівців, як суперників у боротьбі за президенство, і бажання зменшити число конкурентів шляхом випихання “зайвих людей” з Руху. Уявляю, як сиділи собі Драч, Яворівський і Чорновіл і радились. Драч каже: “Ну, я буду президентом, Яворівський буде прем’єром, а…” Чорновіл (перебиває): “Ні, краще я буду президентом, Драч буде прем’єром, а…” Яворівський (підхоплює): “А Яворівський буде президентом!” Оця розмова, звичайно, – чиста вигадка, але факти говорять, що на виборах президента в 1991 році були висунуті такі кандидати: Бердник О.П., Гриньов В.Б., Гуренко С.І., Кравчук Л.М., Лук’яненко Л. Г., Лутковський Л.М., Мокін Б.І., Пилипчук В. М., Табурянський Л.І., Ткаченко О.М., Чорновіл В.М., Щербак Ю.М., Юхновський І.Р., Яворівський В.О. – всього 14 душ. З них принаймні 7 можна було вважати кандидатами від Руху, або такими, що стояли близько до Руху. Це справляло комічне враження – наші гетьманята забули, що президент визначається за більшістю голосів виборців, а не за більшістю кандидатів.

Особливе здивування викликає в цьому списку відсутність кандидатури голови Руху – І.Ф.Драча. Голова політичної організації мусить бути і зобов’язаний бути єдиним претендентом на вищу посаду від даної організації. Будь-яке інакше рішення є анархією і розвалом організації (я вже розвивав цю тему на прикладі депутатства Яворівського). Отже, на прикладі виборів президента 1991 року ми можемо стверджувати, що Рух на той час фактично розпався принаймні на 8 фракцій (за числом кандидатів + фракція, яка продовжувала вважати головою Драча).

Процес випихання з Руху перспективних молодих людей розпочався одразу після його утворення, після проголошення керівництва. Керівники у кожному активісті бачили небезпечного конкурента, який і собі хоче стати президентом – і діяли відповідно. Це, безперечно, сильно ослабляло організацію, і якщо вона зрештою зійшла на пси, то в цьому ніхто не винен, окрім самих рухівців. Ліс, як каже арабська приповідка, згорає від власних дерев.

Наступним слабким місцем Руху була нерішучість. Скільки разів повторювали нам комуністи вказівку товариша Леніна: “Головне питання кожної революції – це питання про владу”, скільки разів ділились з усім народом оцим корисним досвідом – і все без толку. Рух так і не наважився задекларувати себе як претендента на владу, і тому питання про владу під час революції 1988 – 1991 рр. було наперед вирішене на користь Комуністичної партії.

Є такий старий-престарий малоросійський анекдот, у якому представників різних народів питають, що б він зробив, якби став російським царем. Росіянин каже: “Сидів би на печі й їв би пироги з горохом”; єврей каже: “Я б жив як руський цар і навіть трошки ліпше – я б ще потроху шив”; а українець каже: “Украв би сто рублів і втік”.

Нерішучість, угодовство, стремління стати солдатами партії призвели до несподіваного драматичного падіння авторитету Руху. Не влада була йому потрібна, а сто рублів. І Комуністична партія, зваживши всі обставини справи, ухвалила видати своїм вірним помічникам 25 (двадцять п’ять) рублів готівкою, а в якості решти зарахувати надані їм посади. Заокруглити цю суму до 30 (тридцяти) рублів партія не наважилась, щоб не створювати зайвих асоціацій.

А всіх посад було: Юрій Щербак став послом в США – і цим задовольнився, більше вже ніколи ніяких амбіцій не мав; Левко Лук’яненко став послом у Канаді і тим самим переніс весь моральний авторитет цілої корпорації дисидентів-політв’язнів на вчорашнього комуніста Л.М.Кравчука і його команду. Коли його запитали, як же він, не маючи дипломатичного досвіду, стане одразу послом, він пренаївно відповів: “Ну, радники посольства мені допоможуть” – тобто фактичний віз дипломатичної роботи мусили пхати все ті ж представники комуністичної номенклатури. І Лук’яненко був цією посадою задоволений і про щось вище не мріяв. Ніхто з них не мав тієї містичної жадоби до влади, яка відрізняє справжнього лідера, ні про кого з них не можна було сказати:

Ні, він хотів усе – або нічого.

Решта ж чільних діячів Руху задовольнилась депутатством у Верховній раді; невдовзі це депутатство відкрило для них шляхи до особистого збагачення, що остаточно прив’язало їх до номенклатури; тепер вони воліли якнайшвидше забути про народ і той рух, який заніс їх у депутати.

Великим недоліком Руху була також відсутність власних ресурсів. Як я уже наголошував в розповіді про ланцюг, Комуністична партія, виходячи зі своїх інтересів, давала Руху можливість користуватись своїми ресурсами, і через це в Русі розвинулось шапкозакидательство, про яке я теж згадував. І коли під час чергових виборів 1991 року цей запас шапок, ці ресурси були спрямовані на підтримку Кравчука, Рух опинився на мілині.

Оця поразка була ще більше поглиблена реформою 1992 року, яка перетворила Рух із громадської організації на політичну партію. На кожних наступних виборах ця партія набирала удвоє менше голосів, ніж на попередніх, поки не зникла як самостійна політична сила. Що найдивніше – цей самий сценарій з тими самими наслідками розіграла у 2005 році “Пора” і частково – “Наша Україна”.

Після кожних виборів (а подекуди – і у проміжках між виборами) ця партія ділилась на частини, які ділились на частини, котрі в свою чергу ділились на дальші частини. В результаті утворилось багато Рухів, для яких я склав наступну класифікацію:

АРУ – Армянський Рух України; також помилкове (фонетичне) написання ОРУ;

БРУ – Білоруський Рух України (виступає за те, щоб президентом був неодмінно білорус); Братський Рух України;

ВРУ – Всеукраїнський Рух України (виступає за те, щоб об’єднати всі інші Рухи, крім ОРУ);

ВоРУЮ – Восточний Рух України (виступає за те, щоб прізвище президента починалось з Ю);

ГРУ – Громадський Рух України; Господарський Рух України;

ДРУ – Державний Рух України (не плутати з ДеРУ);

ДеРУ – Демократичний Рух України (не плутати з ДРУ);

ЕРУ – Економічний Рух України;

ЄРУ – Євр[оп]ейський Рух України;

ЖРУ – Жіночий Рух України (див. також ФРУ);

ЗРУ – Західний Рух України;

ІРУ – Інтелектуальний Рух України;

КРУ – Консервативний Рух України;

ЛРУ – Ліберальний Рух України;

МРУ – Міжнародний Рух України (складається з відставних міністрів закордонних справ);

НРУ – Національний Рух України;

НоРУ – Новий Рух України;

ОРУ – Об’єднаний Рух України (виступає за те, щоб об’єднати всі інші Рухи, крім ВРУ, БРЕШУ та КРАДУ, де БРЕШУ – Братство економічних шкіл України, КРАДУ – Координаційна рада адміністраторів-державників України);

ПРУ – Промисловий Рух України;

ПроРВУ – Пролетарський Рух вільної України;

РРУ – Республіканський Рух України;

СРУ – Соціалістичний Рух України;

СеРУ – Селянський Рух України (власне, те саме, що і СРУ, але з властивим українській вимові повноголоссям);

ТРУ – Трудовий Рух України;

УРУ – Універсальний Рух України;

ФРУ – Федеративний Рух України; Феміністичний Рух України (див. також ЖРУ);

ХРУХРУ – Християнський Рух України за Християнську Республіку Україна;

ЦРУ – Центральний Рух України;

ЧРУ – Чорнобильський Рух України;

ШаРУ – Шаргородський Рух України (виступає за перенос столиці України до селища Чернівці Вінницької області);

ЩаРУ – Щасливий Рух України;

ЮРУ – Юнайтед Рух України (виступає за впровадження латинського абецадла замість кириличної азбуки);

ЯРУ (або точніше – ЯвРУ) – Яворівський Рух України (виступає за перенос столиці України до міста Яворів Львівської області); Яворівський Рух України (виступає за те, щоб прізвище президента починалось на Яворів-);

І це – тільки мала частина проголошених в Україні рухів. Ми мусимо пам’ятати, що всі вони вийшли з того єдиного РУХу, який годував своїх пташенят слонами.

20 січня 2010 р.