Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Установчі збори

Микола Жарких

Спочатку були Установчі Збори…

Але щоб читач краще зрозумів історичне значення Установчих Зборів, я маю сказати пару слів про події, що були перед тим.

Я народився в 1956 році в Кіровограді [Нема ким замінити цього сталінського сатрапа у назві. Хіба Винниченківськ?]. Там у мене була маленька книжечка – путівник по Києву, здається 1957 року видання. Перші його слова були: “Київ – древнє та вічно юне місто на берегах Дніпра”. Я дуже любив роздивлятись прикладений до книжечки план Києва (ще геть без лівобережної частини), фотографії київських храмів, без яких навіть у 1957 році не можна було обійтися, і мріяв колись перебратися до Києва.

В Кіровограді я закінчив середню школу № 14 (російську з англійським ухилом у навчанні). У класі я був першим учнем, за що мене всі інші дружно ненавиділи, і я платив їм рівно тим самим. Через це у мене нема жодного приятеля зі шкільних часів.

У школі я з 3 по 8 класи вивчав, згідно затвердженої начальством програми, українську мову. З неї у мене все була слабенька трієчка, що відповідало моїм знанням.

В 1973 році мрія про Київ здійснилась – я поступив на фізичний факультет Київського університета. Викладання більшості дисциплін на ньому велось українською мовою, але я конспектував лекції російською, і, здається, з того часу набув звички автоматичного двостороннього перекладу, причому швидкість цього перекладу дорівнює швидкості мого мовлення. На фізичному факультеті нам національних ідей не прищеплювали, натомість ми набували стійкий природничо-науковий світогляд, привчалися у всьому довіряти тільки експерименту і добиватися логічного обґрунтування кожної тези.

В університеті моральна атмосфера була цілком протилежною до тієї, що була в моїй школі. Знання і здібності до навчання були тут у найвищій пошані, і тому тут я був повністю серед своїх. Тому з числа університетських колег у мене є багато друзів, що мало певне значення у подіях, про які я збираюсь оповідати.

В 1975 р. мені до рук потрапила на деякий час книжка Г.Н.Логвина “По Україні” (К.: 1968 р.). Це грубий том з великою кількістю фотографій, що містить науково-популярні оповідання про пам’ятки архітектури України. Цю книжку я гортав і перегортав, читав і перечитував і з того часу захворів (саме так!) українською архітектурою. Тоді я вирішив об’їздити місця, де є пам’ятки архітектури, і фотографувати їх. Так я через книжку Логвина став набувати свого другого фаху – пам’яткоохоронця.

А перший фах – фізика-теоретика – я набув, закінчивши в 1978 році фізичний факультет. Того ж року я поступив на роботу в Інститут колоїдної хімії та хімії води ім.А.В.Думанського АН УРСР (далі скорочено ІКХХВ). Він розташований в Академмістечку, на проспекті Вернадського, 42. Мешкав я на той час у гуртожитку АН УРСР (вул.Доброхотова, 24) в 300 метрах від інституту.

[В сусідньому гуртожитку – № 26 – певний час жив Василь Стус, і тепер на цьому будинку має бути меморіальна дошка. Але тоді я про це нічого не знав. Про Стуса я вперше почув у 1985 р., коли хтось із моїх товаришів повідомив про його смерть в ув’язненні. “Щось не те оспівував” – так товариш сформулював його “провину”, мабуть він і сам не знав більше. – Додано в грудні 2009 р.]

В ІКХХВ я працював як фізик-теоретик над різними проблемами подвійного електричного шару в колоїдних системах, надрукував на цю тему біля 45 статей, а в 1983 році оборонив дисертацію кандидата хімічних наук. Чому це важливо для подальших подій? Справа в тому, що злочинне комуністичне начальство колишнього СССР намагалось контролювати кожен крок кожного свого підданого, з метою висувати людей, відданих ідеям комунізму, і не пропускати нікуди людей не відданих цим ідеям. В системі Академії наук молоді співробітники починали працювати на посадах інженерів, і всі сподівання на професійний та матеріальний ріст були пов’язані із захистом кандидатської дисертації. Без захисту дисертації здобути посаду молодшого наукового співробітника (не кажучи вже про вищі посади) було неможливо. А захист дисертації залежав не тільки від виконання наукової роботи, але й від доброї слави дисертанта. Ця добра слава концентрувалась у вигляді “характеристики” – особливої бумаги, яку підписували директор інституту, парторг і профорг [Парторг – скорочення від "партійний організатор", найменший чин в комуністичній номенклатурі. Подекуди він звався "секретар партбюро" або "секретар парторганізації"; відмінності у значенні цих титулів мені докладно невідомі, але факт у тому, що "парторг" був у кожній установі й уособлював керівну роль КПСС (тобто Коммуністіческой Партіі Совєтского Союза). Профорг – скорочення від "профспілковий організатор", утворене по аналогії з "парторгом". Чим займалася профспілка – я доповісти не можу, але з того, що членство в ній було обов'язковим, можна вивести, що її основне призначення – нагляд за поведінкою її членів.]. Цю бумагу треба було в числі двадцяти інших бумаг подавати до спеціалізованої ради по захисту дисертацій, і без “характеристики” там ніякого розгляду наукової роботи бути не могло.

Ця система контролю за поведінкою науковців була досить ефективною, і можна навести приклади, коли люди, цілком лояльні до комуністичного режиму, не могли захистити дисертації через те, що парторг чи профорг мали до них особисту неприязнь. Отже, для того, щоб мати в системі Академії наук хоч якусь незалежність, треба було захистити дисертацію.

Оборонивши дисертацію, я зайняв посаду наукового співробітника і міг далі займатися своєю справою, не зважаючи, як відіб’ється найменший мій крок на “характеристиці”.

В один із січневих днів 1988 року я зайшов до Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (вул.Володимирська, 62) і побачив на її дверях оголошення такого змісту: “27 січня 1988 року в приміщенні Київського будинку вчених (вул.Володимирська, 45а) відбудуться установчі збори українознавчого клубу ‘Спадщина’. Запрошуються всі бажаючі”. Попри те, що я нічого не чув перед тим ані про українознавчі клуби, ані про будинок вчених, оголошення мене дуже зацікавило, і я вирішив відвідати збори в числі “всіх бажаючих”.

Великий зал на другому поверсі Будинку вчених, здатний вмістити до 150 душ, був заповнений ущерть. Серед публіки я побачив двох-трьох своїх знайомих – працівників ІКХХВ. Збори відкрила директор Будинку вчених Майя Степанівна Яковенко. Спочатку мала відбутись публічна лекція Олени Михайлівни Апанович на тему “В.І.Вернадський і Україна”, потім – власне установчі збори. Із змісту лекції Апанович я не пам’ятаю геть нічого (зрештою, ще перед тим вийшла її книжка про Вернадського, і я гадаю, що лекція недалеко відходила від тої книжки). Натомість запам’ятався, як то часто буває, скандал, що супроводжував цю лекцію. О.М. вийшла на трибуну і почала говорити… російською мовою. Публіка загула, тут піднявся Іван Омелянович Калениченко (науковий співробітник ІКХХВ) і сказав якось так: “Ми тут зібралися на засідання українознавчого клубу, то чого перед нами виступають російською”. Публіка його підтримала, і лекторка мусила на ходу перебудовуватись, продовжувати говорити українською (О.М.Апанович добре відома своїми роботами з історії запорозького козацтва, але на цю тему, близьку нашому клубові, вона у нас не виступала. Здається, всі контакти з нею закінчились через цю лекцію).

[З Іваном Омеляновичем Калениченком ми довгий час працювали в одному інституті, але це було “шапочне знайомство”, яке ніколи не переходило рамок звичайної ввічливості. Тільки пізніше від інших людей я дізнався, що Калениченко був близьким другом Василя Стуса, проходив як свідок у його справі, що його допитували чи не 150 разів. Відома річ, що у справах про “антирадянську агітацію” різниця між звинуваченими і свідками чисто умовна, то можна сказати, що Калениченка врятувала від Колими тільки потреба злочинних комуністичних “правоохоронців” у свідках. Такий життєвий досвід змушував його до обережності, і я маю сказати, що на моє ідейне зростання Калениченко не вплинув. – Додано в грудні 2009 р.]

Установчі збори почалися з того, що було прочитано положення про українознавчий клуб “Спадщина”, потім було запропоновано виступати з обговоренням цієї справи. Кілька душ виступило зі схваленням ідеї створення такого клубу (хто саме – не пам’ятаю); потім виліз на трибуну я і теж у якомога сильніших виразах підкреслив необхідність і корисність створення такого клубу. Потім ще були виступи на підтримку заснування клубу, тому партійне керівництво Будинку вчених могло з чистою совістю доповісти, що клуб було засновано за спільною згодою всіх присутніх. Ухвалено було проводити засідання клубу по понеділках о 19 годині (ця традиція тримається вже 20 років).

Розходились ми після обговорення десь по 22 годині. Після закриття зборів я познайомився з організаторами клубу – Іваном Олександровичем Зайцем та Леонідом Анатолійовичем Добрянським. Ми обмінялися телефонами і домовились зустрітись через тиждень для детального обговорення планів клубу.

Так я пірнув у вир української національної революції кінця 2 тисячоліття від різдва Христова.

Перш ніж продовжувати своє оповідання, я мушу застерегти читача відносно його джерел та характеру. Джерела своєї розповіді я можу поділити на три групи: по-перше, те, що я пам’ятаю безпосередньо, так би мовити, зберігаю в оперативній пам’яті; по-друге, папери, що відклалися у моєму особистому архіві з тих часів (так би мовити, зовнішня пам’ять); по-третє, це оповідання моїх колег по клубу про події, істотні для викладу, але про які я сам не пам’ятаю. Цими останніми я намагатимусь користуватись найменше і окремо їх зазначати. Що стосується моїх паперів, то я мушу зауважити, що я в ті часи не вів історичного щоденника (тобто такого, де б зі спеціальною літописною метою записувались би події, яких я був свідком), а тільки службові щоденники (як приклад таких можу навести скарбову книгу клубу “Спадщина” часів мого скарбування і щоденник чергового по київському Народному руху); тому деякі важливі речі, до яких я був причетний, зовсім у цих паперах не відбилися. Характер цих записок – мої особисті спогади. Я не ставив собі за мету дати об’єктивну картину подій (вважаю, що для змалювання такої картини ще не наспів час, і ми мусимо збирати матеріали для цього майбутнього полотна). Це я підкреслюю для того, щоб у читача не склалось враження, буцімто я стояв десь на чолі; просто я оповідатиму про ті події, в яких я брав безпосередню участь і які через це відомі мені краще, ніж іншим.