Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Екологічна експедиція 1989 року

Микола Жарких

Отже, вранці 28 червня я виліз з поїзда на Львівському вокзалі й велосипедом (ровером, як кажуть галичани) поїхав до табору експедиції, який знаходився біля села Повергів. Всі сімнадцять днів перебування в експедиції я фотографував архітектуру, так що в кінці навіть зламав фотоапарат – у моєму “Зеніті” обірвалась шторка затвора, і я позичив у Леоніда Дмитренка (спадщанина, який був в експедиції разом зі мною) його “ФЕД”.

Сухопутна частина експедиції закінчувалась у Залісках (це село, біля якого Стрий впадає в Дністер). Там експедиція розконсервувала свої катамарани і далі вже пливла ними. Катамарани експедиції пливли під синьо-жовтими прапорами незалежної України. Люди, які бачили нас на ріці, вітали нас вигуками “Слава Україні!”

Коли ми наближались до Галича – першого районного центру на нашому маршруті – я поїхав своїм велосипедом окремо фотографувати пам’ятки (у той день у Кукільниках і зламався мій “Зеніт), домовившись, що надвечір я приїду до Галича, куди мала прибути експедиція. Але сталось так, що основна група затрималась і заночувала в кількох кілометрах вище Галича; Валентин Стецюк, пам’ятаючи, що я приїду до Галича, відрядив наперед Ярослава Фішера на одному катамарані, щоб я не ночував під відкритим небом. Славко приплив до Галича і став на тому самому міському пляжі, де експедиція стояла в 1988 році, а я до нього приєднався на самому заході сонця.

Ми повечеряли, посиділи трохи біля вогнища та й полягали спати. До нас нікому не було діла, але катамаран під українським прапором, який стояв на українській ріці, припнутий до українського берега в українському місті Галичі, як виявилось, декому муляв очі навіть у темряві. І ось десь по першій годині ночі біля нашого намету зупинилась машина і прибульці почали гукати, хто ми є. Славко лишив мене стерегти намета, а сам поїхав з оцими діячами розбиратись – чого їм не спиться.

Повернувся він десь біля четвертої ранку, невиспаний і злий як чорт. Виявляється, цим людям (у кращих традиціях українського чекізму вони не представились) було цікаво, чого це українець виставив на своєму українському катамарані український прапор. І так їх розібрала цікавість, що вони не витримали до ранку і прямо серед ночі поїхали із цим запитанням.

На ранок нам надійшла допомога у складі цілої експедиції, але й цих-людей теж побільшало. Почалися роз’їзди, приїзди, від’їзди, розмови, перемови, розговори і переговори – і все на тему українського прапора. Ці-люди вирішили діяти обережно і виставили наперед якогось радянця, здається голову міськвиконкому (адже Галич – місто, то мусив бути й міськвиконком). Переговори з ним вів Стецюк, і зійшлися на тому, що експедиція прапора не згортає, але попливе трохи нижче, за межі міської території, де його (голови) влада закінчувалась, але закінчувалась і зона його відповідальності. На прощання Фішер сказав: “Нічого, хлопці, скоро цей прапор на вашому виконкомі висітиме”.

Після обіду експедиція згорнула свій табір напроти церкви Різдва і під проливним дощем попливла далі від очей начальства, зупинившись на правому березі в двох кілометрах нижче міста. Настрій у всіх був піднесений – ми відстояли свою позицію.

…Влітку 1990 року, мандруючи від Івано-Франківська до Луцька, ми з Наталею знову проїхали через Галич. Стояв спекотний літній день, навіть собаки поховались в тінь і не бігли за нашими велосипедами, як то часто буває. На центральні площі міста не видно було жодної живої душі, тільки в центрі стояв флагшток і на ньому неквапно коливався синьо-жовтий український прапор. Наше колективне пророцтво збулося швидко і в повному обсязі.