Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Прощання з Рухом

Микола Жарких

…Отже, Рух прекрасно почував себе без голови (в усіх прямих і переносних значеннях як окремих слів, так і словосполучення).

Але вибори показали, що комуняки теж вміють перебудовуватись. Вони почали читати закон про вибори і замість покладання усіх надій в один кошик (кошик адміністративної всемогутності) почали його виконувати, грати за його правилами. Вони значно серйозніше поставились до участі у виборах, ніж торік, і це одразу позначилось на результатах.

До складу рад всіх рівнів пройшло дуже багато комуністів як з партійного апарату, так і з інших ланок номенклатури. Зокрема, до Верховної ради тріумфально пройшов новий комуністичний гаулейтер України – Володимир Антонович Івашко. І він був обраний не десь у провінції, а таки в Києві, обраний без опору і практично без альтернативи. Той факт, що Рух не виставив проти нього свого перспективного кандидата, я думаю, слід вважати черговим проявом керівної ролі КПРС. Я припускаю, що була якась домовленість, що Рух не буде заважати обранню Івашка – і Рух не заважав, довівши хазяям свою корисність, ефективність і керованість.

Вплив Руху почав падати, теорія автоматичного краху комунізму не спрацьовувала.

Ця теорія в уявленні керівників Руху полягала в тому, що досить десь на видноті виставити синьо-жовтий прапор, як уся влада – внаслідок ненависті народу до комуністів – сама перетече до тих, хто тримає цей прапор, без жодних додаткових зусиль з їхнього боку.

Свої враження з цього періоду існування Руху я виклав у статті “Морський закон”, яка була вміщена у газеті “Голос” з 8 квітня 1990 р. (№ 6(17)). Стаття тепер мені здається дещо сумбурною, але я й зараз її не цураюсь і вважаю, що там все викладено правильно – як оцінки ситуації, так і рекомендації.

Але виборча гарячка минула, і треба було справді думати, як змінити тактику роботи Руху, які конкретні близькі цілі окреслити, щоб не розгубити актив, не дати розпастись цій з бідою зібраній організації. Програма Руху окреслювала тільки загальні, стратегічні напрямки роботи (повторюся – я її не читав, але мабуть там ці напрямки були). Але потрібен був політичний такт і воля, щоб поставити близькі цілі – по-перше, зрозумілі хоча б активу Руху, по-друге, досяжні в межах місяців (не років) роботи, по-третє, з виразними наслідками (досягнуто / не досягнуто).

Не можна сказати, щоб керівництво Руху цього не розуміло і не робило спроб в цьому напрямку. Інша річ, що пропоновані заходи не завжди відповідали ситуації. Пригадую, що у квітні 1990 р. в деяких неформальних газетах піднімалась тема організації українського пласта (дитячої організації, яка мала б заступити комуністичну Всесоюзну піонерську організацію імені В.І.Леніна). І от в цей час секретар Руху Микола Поровський скликає збори представників (чи голів?) районних організацій Київського руху. Я, хоч і не представляв ніякої районної організації, теж зайшов до його кабінету на другому поверсі (слід розуміти, що Рух не жив тоді так розкішно, щоб кожен секретар мав окремий кабінет; здається, в цій кімнаті звичайно працював голова секретаріату Михайло Горинь, але на той час його не було).

Поровський поставив тему обговорення так: “Ось, тепер ми всі організовуємо пласт. Прошу представників доповісти, що конкретно в цьому напрямку зроблено” – і почав по черзі викликати представників. Ті відповідали, скільки пам’ятаю, невиразно, бо завдання заскочило їх цілком раптово. Я, звичайно, статті про пласт читав, але ніяк не міг собі уявити, що з цього виникне для мене якийсь обов’язок. Я сидів від Поровського дуже близько, буквально через стіл, і мабуть у мене на обличчі було щось таке написано, чого мені зсередини не було видно, але було видно Поровському, що він мене не викликав. І правильно зробив – недаремно він перед тим був секретарем райкому комсомолу на Рівненщині (здається, так).

У мене була своя, опортуністична точка зору, яка випливала з принципів моєї статті. Пласт, думав я, це справді добра і корисна штука, і нехай рухівці, які вважають її корисною і мають нахил до такої роботи, шукають один одного всередині Руху, користуючись його організаційними можливостями; хай знайомляться, домовляються, гуртуються, провадять свою роботу і в перспективі – утворюють свою власну організацію, як корабель сходить зі стапеля судноверфі, щоб вирушити у самостійне плавання. Але навіщо – думав я далі – заганяти до цієї роботи тих, для кого вона не є сродною, хто не вважає її своєю, хто буде тільки імітувати роботу, щоб не дратувати начальство?

Звичайно, промова в такому дусі навряд чи сподобалась би Поровському, бо вона містила – хоча і в завуальованій формі – думку про не-безгрішність рухівського керівництва. З другого боку, хоча ніхто з учасників наради не сказав відверто, що він не буде займатись пластом, це було написано у всіх на обличчях, і це було добре видно мені, але чомусь не було видно Поровському. Переносячи звичні для себе командно-райкомівські методи роботи в Рух, він – мабуть, без свідомого наміру – відштовхував свою опору, свій актив, якому оце райкомівське командирство прогризло усі печінки.

З третього боку, на обличчі Поровського було написано, що він вигадав оцю боротьбу за пласт тільки вчора або навіть сьогодні вранці і що через тиждень або два йому спаде на думку якась інша боротьба, а про пласт він більше ніколи не згадає. І це було добре видно як мені, так і всім іншим учасникам наради (не знаю, чи було це видно зсередини самому Поровському).

Вислід був той, що про пласт більше ніхто не згадував, хоч я просидів у Русі ще два місяці після цієї вікопомної наради. І взагалі я про пласт більше не чув, здається, це діло не набуло якогось поважного розмаху (принаймні в Києві). Отак справа, яка з теоретичної точки зору виглядала корисною, не прижилася через невідповідний метод її впровадження.

На цьому прикладі можна зрозуміти, як туго було в Русі з конкретними пропозиціями найближчих цілей. Для себе особисто я такою ціллю вважав організацію конференції (віча, як тоді казали) Київського крайового руху.

Формальною підставою для проведення конференції було прийняття статуту Руху. Ця проектована конференція мала б задекларувати утворення крайової організації відповідно до цього статуту. Розмови про таку конференцію велись весь час з моменту мого другого пришестя до Руху, і тому в збірці документів Руху, представлених в нашому , час від часу проскакують згадки про підготовку до цієї конференції.

Проблема полягала в тому, що самим керівникам Київського руху (координаційній раді й голові) ця конференція була не потрібна, навіть гірше – вона для них була шкідлива, бо з конференцією пов’язані й перевибори керівництва. Тому вони опирались її проведенню і виявили в цьому опорі неабияку згуртованість та енергію. Це була власне енергія бездіяльності, бо для того, щоб Яворівський довічно лишився головою Київської організації, досить було просто не скликати ніяких конференцій. Звичайно, це було простіше, ніж щось скликати і потім вести інтригу так, щоб знову були обрані ті, хто вже довів свою бездіяльність і байдужість до справи.

Отож останні два місяці мого перебування в Русі – квітень і травень 1990 року – я мимо своєї волі втягнувся у якесь плавання по болоті: воно начебто і рідке і плавальні рухи начебто просувають тебе вперед, але як подивишся довкола – все лишаєшся на тому ж місці. От вчора я наполіг на якомусь рішенні, думаю, нарешті все буде гаразд, – а наступного дня виявляється, що рішення ніякого не було, чи його треба розуміти не так, чи воно пов’язане з якимись умовами… Словом, сформульований мною морський закон працював проти мене й ефективно гасив усі мої починання.

От тепер я на своїй шкурі збагнув, яка то хистка і непевна посада секретаря київської партійної організації, надто в часи революції.

Для мене настав час визначатись із своєю позицією: чи пов’язувати свою подальшу долю з Рухом, чи робити щось інше. Власне, вибір, який я мав зробити, був класичним радянським вибором з однієї можливості – залишитись далі в Інституті біоколоїдної хімії. Ніхто мені ніяких посад у Русі не пропонував і розмов про постійне офіційне працевлаштування не вів (нагадаю, що на той час Рух вже було зареєстровано як громадську організацію, тому він набув і право брати людей на постійну роботу). Мої начальники по Руху дивились зі свого Олімпу в діл і не втручались: метушиться там якийсь Микола Жарких – і хай собі метушиться; колись же йому це набридне; головне – не заважати цьому природному процесу.

З огляду на те, як складались мої відносини з цим начальством, може, воно й ліпше вийшло, що мені постійної роботи не пропонували – “напевно, то було б лихе придбання”, як каже Евфрозіна в Лесі Українки.

Продовжувати ж метушитись у Русі на чисто громадських засадах, як це тривало вже понад рік – я не міг. Була одна обставина, яка не лишила ніякого сліду в документах і нікому не відома, окрім мене, проте сильно впливала на мої дії.

Це була хронічна втома. Ні раніше, ні пізніше я її ніколи не знав, а тільки в цей час. Я можу працювати (робити звичну для себе роботу) цілими днями і так місяць у місяць і рік у рік, і ніякої втоми від того не відчував і не відчуваю. Я розумію, що можна втомитись, копавши заступом землю або тягавши мішки з цементом, але як можна втомитись, сидячи за столом з паперами, клацаючи по друкарській машинці або клавіатурі чи розмовляючи по телефону? Але виявилось, що й така робота може перетомити, коли щодня ходити до Смольного, маючи фактично подвійний робочий день, і так кілька місяців поспіль. Хронічна втома проявлялась не в тому, що я не міг зробити щось таке, що міг у “свіжому стані”; вона проявлялась у наростанні непоборної апатії й байдужості до всього. Перший сильний напад цієї біди я відчув у червні 1989 року, коли я буквально по пальцях рахував дні, які лишились до від’їзду з Києва. Лікування, яке я для себе придумав, було строго за академіком Павловим: зміна обстановки, способу життя і занять. І от тепер, у травні 1990 року, я знову відчув швидке наростання тих самих ознак апатії, які так наприкрились мені одинадцять місяців тому. Чекати далі невідомо чого я вже не міг, а знімати оцю втому інтенсивною терапією (простою мовою – наркотиками, так, як всі “люди” роблять) – мені й на думку не спадало.

Пал солдат в конце дороги.

Точка, Тёркин. Помирай.

Я геть не пам’ятаю деталей, як і з ким я домовився, що передам своє поточне рухівське діловодство Дмитру Тузову, який мав мене заступити, але ця передача була проведена. Тому в мене не лишилось ніяких документів з оцих останніх місяців (останні документи е-архіву стосуються виборів, березня 1990 р.).

Так я випірнув з виру української національної революції кінця 2 тисячоліття від різдва Христова.