Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Підготовка установчої конференції Київського крайового руху

Микола Жарких

Наступна зустріч актива Руху відбулась у досить романтичній обстановці (десь на вулиці Воровського [Бульварно-Кудрявській у 2017 р.], у якомусь невеликому напівпідвальному залі. Чи це була майстерня якогось художника – не пам’ятаю деталей). На тих зборах була утворена координаційна рада (здається, і назва ця була вперше проголошена там). Складу її я не пам’ятаю (ті списки, які представлені у збірці документів, пізнішого часу, з травня – червня 1989 р.). Не пригадую чітко, чи на цих зборах, чи трохи пізніше Брюховецький запропонував мене на голову організаційної комісії координаційної ради. Завданням комісії було підготувати установчу конференцію Київського крайового руху (було вирішено, що там буде представлено місто Київ і Київська область).

Після цього жвавого старту в діяльності нашого Руху наступила незрозуміла пауза, яка тривала понад півтора місяці (десь з середини березня до кінця квітня 1989 р.). Мовчанка лідерів Руху була настільки повною, помітною і прикрою, що дехто вже почав говорити про “координаційну зраду” – і як було йому заперечувати?

Пригадую, саме в цей час мій товариш по університету Олександр Гуща (на той час він працював на радіофізичному факультеті Київського університету), дізнавшись, що я є членом координаційної ради, запросив мене виступити у них на факультеті. Гострих запитань там було досить. Одним з ключових був закид у нефаховості енергетичних і екологічних положень програми. Зважаючи, що аудиторію складали професіонали-фізики, я порадив запросити Анатолія Панова та Сергія Ольштинського, які могли дати докладні й цілком професійні відповіді по цих напрямках (не знаю, чи був якийсь наслідок з моєї поради). А що я міг відповісти на запитання “Чому не працює координаційна рада?”

Тепер, у світлі викладеної вище теорії української революції, я думаю, що ця пауза була викликана все тим же керівним перстом ЦК КПУ, який з невідомих мені міркувань вирішив пригальмувати рух за утворення Руху. Якби ініціатори Руху були справді незалежними і представляли тільки самих себе, то цієї шкідливої для початків організації паузи вони б не допустили; але вони представляли інтереси начальства, яке вживало їх як гвинтики, коліщатка і приводні паси у бюрократичній машині впливу на маси.

Але в кінці квітня хтось десь там (нагорі) відкрив якусь загату, невидима бюрократична вода ринула по невидимих бюрократичних лотоках і почала обертати колеса нашої координаційної ради. Рухатись було дозволено.

Пам’ятаю, що в цей час (мабуть, у середині квітня 1989 року) одне із засідань клубу “Спадщина” було присвячене обговоренню проекту програми Руху. Бажаючих виступити було багато, але всі виступи були якось на один зразок: кожен промовець говорив, що Рух є потрібним, що Рух є необхідним, що без Руху не можна рухатись і що тільки з Рухом можна рухатись. Я сидів у середині залу поруч із Володимиром Конфедератенком і Борисом Стружком (Інститут ядерних досліджень), і ми все чудувались – ну про що ми говоримо? Ті, хто прийшов на засідання, уже самим фактом своєї присутності довели, що вони – за Рух, навіщо нас додатково агітувати?

У деяких виступах було зачеплено дійсно істотне теретичне питання – чи має стояти у програмі керівна роль КПРС (як було в проекті), чи ні. Але це питання було суто теоретичним, практично ж воно було розв’язано досить скоро і у зовсім несподіваний для мене спосіб… Але про це трохи згодом, зараз же я тільки відзначу, що і досі не знаю, що ухвалив по цьому питанню установчий з’їзд Руху (в моїй збірці документів є ухвалена на ньому програма, але я її ніколи не читав).

Влітку 1989 р. в Дністровській експедиції Валентин Стецюк розповідав мені, як проходило обговорення проекту програми у Львові. Бажаючих виступити було багато і всі говорили приблизно так: що Рух необхідний, що Рух потрібний, що без Руху не можна, а з Рухом – можна жити. Картина була настільки подібна до нашої, що мимоволі виникало припущення: всі оці промовці виконували одну й ту саму вказівку; їм залежало на тому, що саме вони виголосили з трибуни ці слова (які говорили 10 попередніх і 10 наступних ораторів), і це їм зараховувалось неначе якийсь невидимий залік у якійсь невидимій заліковій книжці…

26 квітня, в день третьої річниці Чорнобильської катастрофи був організований великий мітинг, присвячений цій річниці. Його організував “Зелений світ”; я прийшов подивитись як глядач. Для мітингу було надано стадіон “Динамо” в самісінькому центрі Києва (до Верховної ради – 380 м, до Ради міністрів – 290 м, до ЦК КПУ – 800 м). За рік до того, в квітні 1988 року, влада злякалась двох десятків активістів Українського культурологічного клубу, які хотіли провести мітинг біля Будинку профспілок (попри те, що це далі від начальства: до Верховної ради – 1000 м, до Ради міністрів – 754 м, до ЦК КПУ – 751 м), і розігнала їх брутальною силою.

Тепер та сама влада змушена була “пєрєстроїтись” і обмежилась тільки проведенням виставки бойової техніки. Я піднімався алеєю на верхню площадку стадіона і милувався видом грізних бойових машин, призначених для боротьби із демонстраціями. Серед них були водомети – такі точнісінько, як у пожежників, але вони були пофарбовані в темно-зелений колір, як армійські машини. Ніколи ні до того, ні після того я цих машин ніде не бачив, і мабуть, ніколи за всю історію СРСР московська окупаційна влада їх проти підкорених народів не вживала, але можна не сумніватись, що й за цим видом озброєнь СРСР перевершив усі інші країни, разом узяті.

Мітинг був дуже поважний, 20-тисячні трибуни стадіону були заповнені ущерть. Виступи транслювалися за допомогою стаціонарних гучномовців стадіона. Один тільки був маленький недолік – нічого не можна було розібрати (звук був досить гучний, але хвилі з різних гучномовців так досконало інтерферували, що я чув тільки суцільне гу-гу-гу-у, але жодного слова так і не почув). Отже, “пєрєстройка” дійшла до того, що говорити вже не заважали, але ще не можна було почути.

Цей мітинг був пам’ятний ще й тим, що активісти Українського культурологічного клубу підняли на ньому – вперше за всю історію “пєрєстройки” – синьо-жовтий прапор. Це було досить далеко від мене, майже на протилежній трибуні, і я не міг розібрати, хто саме там був. Прапор майорів недовго, потім його згорнули, але, здається, нікого з цієї нагоди не побили й не заарештували.

Щоб не повертатись до теми київських мітингів тієї весни, розповім ще про мітинг, який товариство “Меморіал” організувало 7 травня 1989 р. в Биківні, на місці поховань жертв сталінського терору. Співорганізатором мітингу була чомусь асоціація колишніх в’язнів гітлерівських концтаборів. Якби мітинг проводився в Бабиному Яру, їхня участь була б доречною і навіть необхідною, але яке відношення вони мали до Биківні – я й досі не можу збагнути. Мабуть, влада ніяк не могла зупинитись і по інерції продовжувала брехати, що в Биківні поховані жертви гітлерівського терору, хоча на самому мітингу всіляко підкреслювалося, що це жертви сталінських катів. Так чи інакше, мітинг під проводом Леся Танюка пройшов дуже урочисто і організовано.

На ньому я вперше (і востаннє) слухав виступ Степана Хмари. Він говорив хвилин 15, і великий натовп буквально завмер, щоб не пропустити жодного слова. Хмара більше говорив про себе, про свої поневіряння, про те, як комуністична влада його переслідувала і як він з товаришами відстоював свої погляди на Україна й українство. Газети тоді про недавніх політв’язнів не писали (змерзла мавпочка? тут тобі не Москва!), і власне тільки на мітингах можна було довідатись про їхню боротьбу із злочинним правлячим режимом.

Цей мітинг теж слід вважати певним поворотним пунктом: після нього відверто забріхувати пам’ять про Биківню вже було не можна. Логічна крапка була поставлена в цій історії в 1995 році, коли було споруджено меморіал і територію поховань оголосили заповідником.

У цей час (мабуть, в кінці квітня 1989 р.) Брюховецький познайомив мене з Юрієм Івановичем Цековим, співробітником Інституту літератури, який до того вів організаційну роботу. Юрій Іванович передав мені “діловодство”, яке складалось з одного зошита, на окремих аркушах якого були записані осередки Руху. Оцей зошит, як перший організаційний документ Руху, я відсканував в кольорі і назвав “Цековським зошитом” (з наголосом на першому складі). Завдяки кольору там одразу видно, що писав Цеков (синім) і що писав я (зеленим).

Пізніше деякі товариші, які бачили цей зошит, назвали його “Цековським зошитом” (з наголосом на другому складі), натякаючи на участь ЦК в усій цій справі. Може, вони й мали певну рацію, але я на це не зважав.

Озброївшись цим зошитом і жмутком листів на підтримку Руху, надісланих до Спілки письменників, організаційна комісія узялась за роботу. Треба було з’ясувати, де є осередки Руху (як тоді ми говорили – групи підтримки), скільки приблизно в них людей, з ким підтримувати зв’язок – на цій підставі треба було визначити норму представництва осередків на конференції. Я склав анкету групи підтримки, мої друзі з ІКХХВ написали маленьку програмку (о, старий добрий FORTRAN! Чи думав Дж.Бекус у 1954 році, що винайдена ним алгоритмічна мова сприятиме незалежності України? Комп’ютеризація – це свобода) і надрукували із сотню бланків. Слід знати, що ніякої копіювальної апаратури в нас тоді не було; де що такого було – пильно контролювалось чекістами, але тут ми вирішили проблему власними силами, “без помочі ласкавих переможців” (Леся Українка).

Я роздав членам комісії оці бланки, ми розподілили відомості про осередки, і анкети пішли в народ. Окрім тих осередків, які вже заявили про себе, багато анкет було роздано бажаючим утворити нові. Майже всі члени “Спадщини” постворювали осередки там, де вони мали вплив, де до них прислухались. Оскільки більшість спадщан працювали в установах Академії наук, не дивно, що Академія наук виставила найчисленніший – і не вважаю це пересадою – найліпший з київських полків Руху. Охочі можуть передивитись анкети груп підтримки і побачити, що часто серед їх керівників стоять прізвища членів нашого клубу.

Ось зразок такого бланка, уже заповненого.

Анкета групи підтримки Народного руху…

Коли я почав дивитись чисельний склад осередків, виявилось, що переважна більшість їх були дуже маленькими, до 5 душ, і лише в кількох анкетах стояла чисельність понад 100 чоловік (думаю, що це було певним перебільшенням). Тому я запропонував визначити норму представництва за своєрідною логарифмічною шкалою: кожен осередок мав право обрати принаймні одного делегата; численніші осередки обирали більше делегатів, але не більше 10.

Ідея полягала в тому, щоб конференція мала найширший вплив. Осередки великої чисельності, як в Академії наук, мали великий вплив у своїх колективах, і їхні члени завжди відчували підтримку своєї організації у випадках наїздів компартійного начальства. Натомість представники осередків з малим числом членів діяли у середовищі байдужому, а то й ворожому до Руху, і для них участь у конференції була дієвою моральною та організаційною підтримкою. Я вважав важливим, щоб вони побували в громаді своїх – членів Руху, переконались, що насправді учасників Руху багато, і зав’язали горизонтальні контакти.

Така пропозиція представництва зустрілась із певним тертям у координаційній раді: були й такі, що воліли б захопити побільше мандатів і роздати їх за власним бажанням. Але зрештою обмеження в 10 делегатів таки було прийняте – треба було зважати на розмір залу (великий зал Будинку кіно на Саксаганського, 6 вміщав 600 чоловік). 24 травня відбулось засідання координаційної ради, на якій було визначено дату проведення конференції – 24 червня 1989 р.

Кілька наступних сторінок, писаних моєю рукою, , різні варіанти рішень щодо її проведення.

В цей час я вже знав, що Дністровська експедиція розпочинає новий сезон десь 15 червня. Я дуже хотів до неї поїхати (так! був час, коли й я чогось хотів…) і навіть вважав участь в ній за свій обов’язок. Я собі думав – от проведемо конференцію і я з відчуттям виконаного обов’язку поїду собі в експедицію. З цих міркувань я узяв квиток до Львова на 27 червня.

Коли справа з делегуванням на конференцію вийшла на рівну дорогу, перед координаційною радою постало питання – а що ж власне власне ми запропонуємо зборам, які рішення і резолюції треба прийняти (окрім проголошення крайової організації). В зв’язку з цим я написав проект звернення і 9 червня 1989 року запропонував його координаційній раді.

Звернення було таке:

Групі підтримки

Народного Руху України

за перебудову

Шановне товариство!

24 червня 1989 р. відбудеться регіональна установча конференція Народного Руху України за перебудову (м.Київ і Київська область). Координаційна рада вважає, що на ній доцільно обговорити такі питання:

1. Поправки до проекту програми Руху.

2. Статут Київської регіональної організації Руху.

3. Звернення конференції до жителів України та резолюції:

3.1. Про створення Київської регіональної організації Руху.

3.2. Про стан перебудови на Україні і довіру керівництву республіки.

3.3. Про підсумки виборів народних депутатів СРСР.

3.4. Про стан національної проблеми.

4. Вибори керівних органів Київської регіональної організації Руху.

5. Створення оргкомітету загальнореспубліканського установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову.

Для участі в конференції оберіть від вашої групи підтримки ___ делегатів. Перед початком конференції вони мають зареєструватися у реєстратора _________________________________. Додаткову інформацію можна отримати від реєстратора або голови оргбюро координаційної ради Миколи Жарких (сл. 444-25-48).

Сподіваємось, що ваші делегати приймуть активну участь у роботі конференції.

Координаційна рада

Окрім цього обіжника, я написав проект статуту і проект резолюції “Про стан перебудови на Україні і довіру керівництву республіки”. Проект статуту охочі зможуть прочитати з мого чорнопису, який наведено нижче, а от проект резолюції я переведу в символьний вигляд, з огляду на його важливість.

Резолюція

Про стан перебудови на Україні і довіру керівництву республіки

Перебудова на Україні йде такими дрібними кроками і так повільно, що на сьогодні цілком окреслилося її відставання від інших республік.

Рівень життя населення республіки знизився. Україна, виробляючи по 430 грамів цукру на кожного жителя в день (Україна в цифрах. 1987 р. – К.: 1988 р.), отримує свій виріб по картках. В розряд дефіциту потрапляють товари найпершої необхідності – сіль, мило, сірники. Існуюча структура керівництва економікою довела свою неспроможність забезпечити населення навіть цими продуктами.

Не дивлячись на Чорнобильську засторогу, продовжується нав’язування Україні атомної енергетики. Правдивої інформації про катастрофу та реальної допомоги її жертвам нема. Нинішньому керівництву байдуже, що наслідком колективної дози опромінення буде близько 23 тисяч додаткових смертей.

Робота по реабілітації жертв сталінсько-брежневських репресій на Україні практично не ведеться. Не реабілітований поет Василь Стус, несправедливі вироки досі тяжіють над письменниками і громадськими діячами – Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ігорем Калинцем та багатьма іншими. На Україні продовжується практика адміністративних репресій проти діячів перебудови. Керівництво республіки не в змозі опанувати політичними методами управління.

Персональну відповідальність за гальмування перебудови несе перший секретар ЦК КПУ В.В.Щербицький. Після Чорнобильського вибуху він так і не знайшов часу відвідати зону катастрофи (яку відвідали члени Політбюро М.І.Рижков та В.М.Чебриков), виступити з якимось зверненням до народу України. Яких доказів зневаги та байдужості до “підданих” ще треба?!

Ми, учасники Київського установчої конференції Народного Руху України за перебудову, вважаємо, що за чотири роки перебудови нинішнє керівництво республіки повністю розкрило свою нездатність перебудуватись. Щоб Україна не перетворилась у заповідник застою, ми вимагаємо відставки всіх керівників, які скомпрометували себе активною побудовою застою та бездіяльністю в період перебудови. Ми вимагаємо відставки першого секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицького, голови Президії Верховної ради УРСР В.С.Шевченко, голови Ради міністрів УРСР В.А.Масола, першого секретаря Київського міському КПУ К.І.Масика, голови Київського міськвиконкому В.А.Згурського.

Ми гадаємо, що зміна нинішнього керівництва республіки піднесе занедбаний авторитет Комуністичної партії України, буде виявом реальної провідної ролі КПУ в ході перебудови.

Отакий був мій проект – короткий та енергійний. Навіть тепер, коли я, як той Вотан у “Зігфріді”, уже в ніякі справи не втручаюсь і тільки спостерігаю, що поробляють інші, – навіть тепер він мені подобається. Загальна констатація – найбільш кричущі факти з економіки, екології, суспільного життя – вказівка на відповідальну особу – конкретні вимоги відставки конкретних чиновників – цукрова оболонка гіркої пігулки (ми ж хочемо допомогти партії). Але це цукрування нічого тій пігулці не допомогло.

Я надрукував цей проект на своїй машинці (її характерний “почерк” легко можна побачити і в багатьох інших документах збірки), щоб роздати примірники членам ради, яка збиралась у приміщенні Спілки письменників (на вул. Орджонікідзе, нині Банковій, 2).

Коли я прочитав оцей проект, він справив на присутніх повне враження невибухлої бомби. На кілька секунд запала тиша, а потім всі присутні почали гукати: “Ні! ні! не можна! не годиться! не піде! не пройде! Ні-і-і!”

Не думайте, що я тут щось шаржую – думаю, що інші присутні на тому засіданні підтвердять, що саме так все й було. Я добре пам’ятаю, що на тому засідання був присутній Олексій Гарань. От цікаво, як він написав про нього (якщо написав) у своїй книзі “Убити дракона” (К.: 1993 р.).

Всі були так збентежені й заскочені цим проектом так нагло, що геть забули демократичні правила: після доповіді доповідачу задають запитання, потім він на них відповідає, потім присутні виступають зі своїми пропозиціями, потім доповідач бере заключне слово – аж тоді питання ставлять на голосування і приймають рішення. Замість усього цього був просто галас на одному слові “Ні”. Вся координаційна рада, як один чоловік, горою встала за Комуністичну партію й особисто її першого секретаря товариша В.В.Щербицького. Не знаю, чи подумав хтось у той момент – відхиляючи резолюцію про недовіру, рада тим самим виносила вотум довіри тим керівникам, в усуненні яких і полягала вся суть “пєрєстройки”.

Отак питання про керівну роль Комуністичної партії було розв’язано рішуче і категорично. Замість того, щоб визнати мою (Миколи Жарких) керівну роль, Рух визнав керівну роль КПРС – визнав її на ділі, і тепер уже нічого не залежало від формул, які було записано (чи пропонувалось записати) до програмних паперів Руху.

На захист координаційної [з]ради слід зауважити, що ця моя резолюція не знайшла підтримки навіть у моїх товаришів з ІКХХВ, позицію яких я зазвичай добре відчував, і тому в мене з ними не бувало розходжень. Але в цьому випадку вони мені зауважили, що виступати з такою резолюцією може тільки загальний з’їзд Руху і з рамена конференції однієї регіональної організації її виголошувати не можна. Отже, від своїх товаришів я хоч контраргумент почув (координаційна рада і на таку відсіч не спромоглася).

На мій погляд, цей контраргумент був чисто бюрократичним вивертом, одним із прийомів потужного й загального бюрократичного методу – методу спускання незручного питання на гальмах. На всеукраїнському з’їзді Руху, наскільки я знаю, таке питання взагалі не піднімалось (і навіщо його піднімати, коли жодна крайова організація про це не просила?).

На мою думку, це був поворотний момент в усій історії Руху. (Постараюсь висловитись максимально точно. Поворотним моментом я вважаю не свою особисту неудачу і не відхилення моєї резолюції, а весь період червня – серпня 1989 року, коли політична позиція Руху тільки формувалась і ще не ясно було, чого від нього можна сподіватись). Визнавши необхідність вищого начальства і свою неспроможність бути самостійною політичною силою, Рух потім весь час шукав, хто б міг здійснювати керівну і спрямовуючу роль відносно нього. Коли упала КПРС – Рух знайшов собі баріна в особі президента Л.М.Кравчука; коли не стало Л.М.Кравчука – Рух підтримував президента Л.Д.Кучму. Рух ділився на частини, які взаємно поборювали одна одну, але завжди були повністю одностайні у підтримці Л.Д.Кучми. Коли не стало Л.Д.Кучми – всі Рухи (здається, на той час їх було вже три) так само одностайно підтримали президента В.А.Ющенка. Звичайно, на час президенства Ющенка політична вага усіх Рухів, разом узятих, була більш ніж проблематичною (я думаю, що вони не зібрали б і одного відсотка голосів виборців), але як відмовити людям, котрі так самовіддано шукають собі пана і бажають тільки одного – щоб цей пан був сильним і мав вищу владу…

Після цього засідання координаційної ради конференція мені спротивилася; тобто я продовжував робити те, що сам на себе поклав, але вже без великого запалу. До того ж якось так сталось, що дату конференції було перенесено з 24-го червня на 1 липня 1989 р. Тоді я попросив Станіслава Горбача узяти на себе головування в організаційній комісії, а сам поїхав в експедицію.

Так закінчилась перша каденція мого секретарювання в Київському Русі.