Авентюра 14. Справа про зниклі окости
Микола Жарких
– В обстановці наближення весни, – тут Бевзь вказав дядьку Миронові на статтю в газеті під заголовком “Весна іде”, – треба звернути особливу увагу на неприпустимість подальшого розкрадання колгоспного майна. Позлодіювали – і досить! Під час весняних польових робіт не повинно пропасти ні одне зернятко, ні один атом бензину, ні одна секунда робочого часу!
– Єсть! – сказав дядько Мирон.
– Хто у вас там останнім часом відзначився? – спитав Бевзь і потягнув до себе дядько-миронову книгу. І треба ж було такому трапитись, щоб він розкрив її не в якому іншому місці, а саме на тій сторінці, де чітким дядько-мироновим почерком було записано :
“Такого-то числа і року.
Ім’я розкрадача : Бевзь Василь Павлович.
Відношення до колгоспної власності : голова.
Що саме вкрадено : вантажівка овочів, 10 (десять) кілограмів вершкового масла і 2 (два) копчених свинячих окости.
Місце, звідки вкрадено : колгоспна комора.
Статус вкраденого : колгоспна власність.
Мета крадіжки : роздача хабарів у Полтаві, зокрема, Н.А.Довгополу”.
Далі йшов текст вже відомої нам записки. Не можна сказати, щоб цей запис сподобався Бевзеві.
– Що це? – спитав він суворо.
– Запис. Про крадіжку. Колгоспної власності, – рапортував дядько Мирон, удаючи, що не розуміє. Тобто це Бевзь думав, що дядько Мирон удавав, а дядько Мирон якраз анітрохи не удавав. І якби Бевзь правильно зрозумів його поведінку, то, можливо, не відбулися б ті величезні несподіванки, про які в нас мова попереду. Але Бевзь готовий був думати про дядька Мирона все що завгодно, окрім найпростішого і найприроднішого пояснення : дядько Мирон, як природжений сторож, не міг затуляти очі на неподобства, навіть якщо вони чинилися начальством. Він не даремно обіцяв на зборах, що не потуратиме нікому, не дивлячись на особи. Василь Павлович думав, що то просто красні слова, і зовсім за них забув; а дядько Мирон, як ми пам’ятаємо, слів на вітер не кидав.
Бевзь думав, що ж робити. З одного боку, йому без дядька Мирона ніяк не упоратись; та з іншого боку, що ж це за безборонне користування, обіцяне ярликом, якщо машину овочів не можна послати? Он їх скільки на полі згнило – не машина, а цілий залізничний состав (і справді, за дядька-мироновою книгою видно, що того року на полі згнив саме потяг у шістдесят вагонів). “Якби я не відправив тую машину до Полтави, – думав Бевзь, – то ті овочі також згнили б і ця крадіжка перейшла б з однієї сторінки книги на іншу”.
Ці міркування здалися йому переконливими, і він вирішив не загострювати відносин з дядьком Мироном.
– Добре, – сказав він, – за це ми поговоримо пізніше. Я тебе ось про що хочу просити. З цієї весни ми починаємо боротьбу з розбазарюванням колгоспної землі. Ми тут план склали, так ти ознайомся, щоб знати, за чим пильнувати.
Почуття самозбереження підказало Бевзеві : щоб зам’яти розмову про конкретну крадіжку, треба почати говорити про цілі класи крадіжок, ще не врахованих і не описаних. Простою мовою, найкраща схованка для явного злодія – у товаристві тих, хто ловить інших злодіїв, не таких кмітливих. Коли боротьба розростається до такого ступеня, що починає зачіпати особисті інтереси борців, то кращий вихід – це пустити назустріч старій боротьбі яку-небудь нову боротьбу. Так можна було заплутати будь-якого сторожа; але, забігаючи наперед, я скажу, – будь-якого, та не дядька Мирона.
Через те боротьба з розбазарюванням землі набула для Бевзя ще й особистого інтересу. Він побоювався, що дядько Мирон згадає про свій запис і донесе начальству. Його розрахунок був, прецінь, подвійно невірним : дядько Мирон не забував того, що записував, проте й доносів ніколи не писав. Якби Бевзь міг повірити у цю останню рису, свинячі окости, цілком можливо, непомітно потонули б у пучині часу. А так ці окости, до речі, давно з’їдені, ще відіграють свою роль у нашій оповіді. Самих окостів в натурі давно вже не було, а справа про них тільки розгорялася…