Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Авентюра 18. Електромагнітний замок

Микола Жарких

Отже, А.М.Товстовойтенко знову став головою колгоспу, а дядько Мирон був відновлений на посаді колгоспного сторожа. Здавалося б, гнаний за Бевзя і виправданий дядько Мирон мав би примкнути до нової правлячої партії на чолі з Товстовойтенком, але ви вже, напевно, помітили, що в нашій історії ніколи не трапляються події природні й очікувані, а завжди несподівані. Нічого не поробиш – параліч…

Дядько Мирон став вічним опозиціонером не з власної волі. Андрій Микитич, який одного разу вже розвалив роботу колгоспу “Шлях до перемоги”, чудово усвідомлював, що весь добробут колгоспу тримається виключно на дядьку Мироні. Він непокоївся, що дядько Мирон подасть на нього донос і викриє його неспроможність. Андрій Микитич, як раніше Бевзь, слабував на хворобу, поширену серед полтавських керівників мало не з часів Кочубея : він не міг уявити, щоб грамотна людина не писала доносів.

Просто кажучи, Товстовойтенко боявся дядька Мирона, але історія з доносом Василя Павловича вчила обережності. Товстовойтенко вирішив просто не звертати уваги на факти, що повідомляв дядько Мирон (і хід слідства у розкрадацькій справі до того закликав) і поступово влаштувати діло так, щоб дядько Мирон тільки у своїх власних очах продовжував охороняти колгоспну власність, а насправді щоб ця охорона від нього не залежала. Товстовойтенко, як бачимо, поклав собі скромнішу задачу, аніж Бевзь. Він не збирався обдурити ввесь білий світ, йому було досить обдурити одного дядька Мирона, але я, забігаючи наперед, скажу, що й це вдалося йому не повністю.

Для здійснення свого плану Андрій Микитич вирішив скористатись із досягнень науково-технічного прогресу. По-перше, він вважав, що на технічне переозброєння злодіїв сторожі також мусять відповісти технічним переозброєнням. По-друге, бувши директором “Сільенергобуду”, він стикався з різними технічними новотворами, з яких йому особливо впав у око електромагнітний замок з числовим програмним керуванням, котрий він бачив на виставці. Виявилось, що ці замки вже почали постачатись замовникам. Андрій Микитич пустив у хід всі свої енергобудівські зв’язки і дістав замок. Це диво техніки він збирався встановити на дверях колгоспної комори.

Я не випадково називаю цей замок дивом техніки, – іншого такого зразка ви не знайдете не те що серед продукції Полтавської сатрапії, але й в усій Європі. Хіба що в Америці або в Японії знайдуться які-не-які бліді копії замків, що їх випускав Лубенський машинобудівний завод “Комунар”. Це була продукція, яка не те що відповідала, але далеко випереджала світовий рівень. Андрій Микитич не пошкодував колгоспних грошенят на госптему, і якійсь харківський інститут розробив для замка програму. За цією програмою замок автоматично працював цілий рік. Весь сільськогосподарський цикл був відбитий у програмі до останньої дрібниці. Було враховано все, коли, кому й навіщо треба буде заходити до комори. В потрібні моменти замок автоматично відкривався, а по зішестю планового часу на дану операцію закривався. Розкрадачі тепер не могли промкнутись до комори ніяким робом, оскільки їхні розкрадацькі операції не були запрограмовані, а на інші операції програма відводила рівно стільки часу, скільки треба. Тому люди, що виконували планові операції, не мали часу красти, а мусили пильнувати тільки, щоб їх не прихлопнули автоматичні двері. Ось який це був замок.

Андрій Микитич квапив і благав, і замок привезли ще не розсяклою дорогою наприкінці березня. Ні, не думайте, якщо замок був випущений у кінці кварталу, то він вже ні на що не годен! Лубенський завод не на словах, а на ділі працював на рівні світових стандартів, і затія із замком провалилася зовсім не тому, що він був бракований, а з іншої причини…

Замок поклали біля комори, і автомобіль негайно пішов назад, опасаючись застрягнути в дорозі в разі раптової відлиги. Наладчики – двоє молодих хлопців все з того ж “Енергобуду” – приїхали мотоциклом з коляскою. Вони гаряче заходилися коло справи – перспектива залишитись у Благодатному на півтора місяці розквасі їх не приваблювала.

Вони відкрили ящик, зняли консерваційне мастило й нанесли робоче, виконали випробувальне підключення до мережі, пропустили спеціальну тестову програму, за якою замок перемигувався різноколірними лампочками та рвучко клацав, переходячи то в нічне положення, то в денне закрите положення, то в денне відкрите, викликаючи тим захват присутніх колгоспників. Один дядько Мирон дивився на замок із сумнівом, – ні, не тому, що його мучили ревнощі (дядько Мирон був вищий од цього почуття і завжди у нього на першому місці були інтереси колгоспної власності), – ні, він своїм відчуттям природженого сторожа передбачав, що цей замок ще завдасть їм клопоту…

Наладчики взялися за монтаж замка. Вони відгвинтили старий замок, зроблений ще за Олександра 2-го, котрий, через давно розгублені ключі, всі нагострилися відкривати спеціально вигнутим цвяхом. Вони прикрутили новий замок спеціальними потайними болтами, щоб ніхто не міг їх викрутити ззовні. Вони встановили планку для язика й заходились розмотувати й натягати спеціальний кабель для живлення замка. Комора була електрифікована, та стара мережа не здатна була витримати потуги, яку заживало диво техніки. Вони вовтузилися з кабелем, а двері комори лишалися прочиненими – не можна ж було захлопувати їх, поки замок не підключено!

Дядько Мирон очей не зводив з цих дверей, щоб хто-небудь не скористався з періоду технічного переозброєння і чого-небудь не вкрав. І в цей момент над селом пронісся перший порив середземноморського південного вітру, котрий, як я вже виповідав, щовесни приносить на Полтавщину бурхливе потепління. Так, коли ми разом із Бевзем милувались цим вітром у Білій альтанці, ми й гадки не мали, які прикрі несподіванки стануться через нього в нашій оповіді…

Наладчики переглянулися – при такому вітрі дорога за ніч зовсім розсякне. Вони запрацювали швидше, але тут пронісся не просто порив, а потужний порив, – і трапилось непередбачене…

Чи знаєте ви, читачу, яку роль відіграє у гідродинаміці рівняння Бернуллі? Воно говорить, що тиск у рухомому повітрі менший, ніж у нерухомому, і це зменшення тим відчутніше, чим швидше рухається повітря або, простою мовою, чим сильніше вітер. Не беруся судити, чи чув хто-небудь у селі Благодатному за Бернуллі, але достеменно можу сказати, що незнання цього закону не врятувало колгоспників від його наслідків… Отже, дмухнув сильний порив вітру, і між стоячим повітрям всередині комори й текучим повітрям ззовні утворився перепад тиску. А повітря, як відомо, матерія рухлива і завжди прямує туди, де тиск менший. От і виникла течія, спрямована зсередини комори на двір, або простою мовою протяг. Цей протяг натиснув на двері, вони легко повернулися на свіжо змащених завісах і…

І звершилося те, що мало звершитись. Серце дядька Мирона на мить завмерло – його передчуття не схибило! Двері захлопнулися, язик брязкнув і чітко, на рівні світових стандартів, став на своє місце. Тепер відкрити комору було неможливо, оскільки живлення до замка не було підведене. Наладчики першими усвідомили розміри біди. Вони шпарко всунули незачищений кінець кабелю у просвердлену ними дірку в стіні, після чого один вихопив з теки акт про прийомку замка і помчався у правління, а другий метнувся заводити мотоцикл.

– Ось, все готово, підпишіть! – сунув наладчик акт.

– А як там, все працює? – спитав Товстовойтенко.

– Ну Андрій Микитич, невже ж ви нам не довіряєте? До того ж ми при вас випробували!

Товстовойтенко підписав акт. Наладчики скочили на мотоцикл і майнули в наступаючу ніч.

Випробувати диво-замок у роботі належало наступного дня – за програмою замок мусив відкрити двері комори о дев’ятій годині ранку для того, щоб перевіяти посівне насіння й відібрати проби на схожість. Бригада діда Хоми зібралася на цю годину, щоб упоратись із роботою у плановий строк. (Програмований замок, як бачимо, стимулював і ріст технологічної дисципліни). Настав урочистий момент. За п’ять хвилин до дев’ятої до комори підійшов Андрій Микитич, утвердив привселюдно лівицю на рівні плеч і втюпив погляд у свій годинник марки “Слава”. Ці годинники, я мушу вам сказати, йдуть так точно, що коли б у повсякденному житті нам треба було вимірювати мілісекунди, то й тоді на них можна покластися, – ось які це годинники! На рівні світових стандартів!

Та ось секундова стрілка пішла на останній круг, ось із гучномовця на колгоспному клубі залунали сигнали точного часу, і з початком шостого сигналу стрілка вказала на дванадцять… Товстовойтенко відірвав погляд від стрілки й перевів його на двері комори. Двері не відчинялися.

– Дивно! – сказав голова. – Ви не розходьтесь, може, вони потім відкриються.

І Товстовойтенко пішов по своїх справах. Колгоспники вешталися біля комори годину, і другу, і третю… Розходитись було ризиковано – навіть не тому, що голова гніватиметься, а тому, що в коморі зберігався посівний матеріал шести об’єднаних колгоспів, і не потурбуватись про нього вчасно значило залишити колгосп без хліба. Нарешті дядько Мирон при вигляді такого кричущого розкрадання робочого часу не витримав і сказав :

– Та чого ви тут швендяєте! Замок все одно не відкриється, він же не підключений! Струму до нього не підвели!

Ніхто раніше не чув, щоб дядько Мирон знався на електротехніці, а тим більше на обладнанні з числовим програмним керуванням. Проте авторитет його був такий високий, і віра в те, що він слів на вітер не кидає – такою міцною, що всі відразу прийняли сторону дядька Мирона.

– І справді, не гуде! – говорили колгоспники, припадаючи вухом до дверей комори. – А вчора на випробуванні страх як гудів.

– А може, він у замкненому стані не гуде? – говорили люди, які ще не стратили довіри до технічного прогресу.

– Ні, він і в закритому стані гудів, і у відкритому, тільки тихше. А зараз тиша мертва.

Колгоспники ще трохи погомоніли про гуде – не гуде і розійшлися. Пророцтво дядька Мирона, як звичайно, справдилося.