Авентюра 2.
Як Василь Бевзь ходив до РАПРТ
Микола Жарких
Питання, що ж таке РАПРТ, не переставало турбувати Бевзя всю дорогу додому. Зібравши газети за останніх два тижні, він став їх переглядати. Заголовки статей були : “Роль РАПРТ у забезпеченні міста Москви питною водою”, “Активне піклування про дитячі будинки – прямий обов’язок РАПРТ”, “РАПРТ і боротьба за мир”, “РАПРТ – надія всього прогресивного людства”, “Вірний страж : до тридцятип’ятиліття діяльності РАПРТ” та інші в тому ж роді.
– І як це я їх раніше не помічав? – бурмотів здивований Бевзь. Але з того, що він прочитав, він так і не зумів вивести єдиного поняття про те, що ж таке РАПРТ. І він вирішив : РАПРТ – це просто РАПРТ, і більше нічого.
Слід сказати, що не один Василь Павлович Бевзь чудувався з приводу цього скорочення. Я теж не можу задовільно пояснити, що це таке або хоча б як розшифровується це скорочення. Є думка, що РАПРТ – скорочена форма слова “рапорт”, але достеменно я про це не знаю й разом з Василем Павловичем кажу : РАПРТ – це просто РАПРТ, і більш нічого.
Прийшовши за вказаною у ярлику адресою. Бевзь був зустрінутий дуже люб’язним джурою, котрий дуже докладно пояснив йому, якими сходами та коридорами треба пройти, щоб потрапити до ясаула Нечипора Андрійовича Довгопола, котрий, як пояснив джура, саме займається такими справами, як у Бевзя, сказав, якщо ясаула не буде на місці, щоб Василь Павлович не журився й сходив би пообідати у нашій їдальні (при цьому джура докладно пояснив, як пройти в їдальню й порадив не проминути тушкованої яловичної нирки), і що Довгопол неодмінно його сьогодні прийме.
Ясаул, проте, був у своєму кабінеті і прийняв Бевзя відразу ж. Він не показав на прийомні години, не просив почекати за дверима, не сказав навіть, що швендяють тут усякі та заважають керувати, – ні, ясаул Довгопол був чоловік зовсім іншого гарту. У кожного, хто з ним хоч раз розмовляв, назавжди відклався в душі ясний образ світлосяйної і щирої людини, котра живо цікавиться справами кожного, хто до неї звертається, ніколи не відмагається загальними міркуваннями і не переправляє відвідувача до іншого чиновника тільки для того, щоб спекатися клопоту.
Ні, якщо ясаул Довгопол сказав, що в цій справі треба звернутися до такого-то – так знайте напевно, що так воно й є, що там вже вашу справу розберуть по суті; якщо Довгопол сказав, що ваші справи кепські, вони й насправді кепські, а якщо сказав, що допоможе, – маєте тверду надію, бо ясаул Довгопол ніколи не говорив тільки для того, щоб підбадьорити або засмутити суплікатора, – ось такий це був чоловік. Словом, це був достойний нащадок давніх троянців батька Котляревського, які нині за широкими як море канцелярськими столами пильно дивляться, чи не чатує на нашу батьківщину яка небезпека. Тому не дивно, що й у Василя Павловича від цієї зустрічі залишились якнайприємніші спогади, – хоча частково добрий настрій у всіх, хто полишає РАПРТ, пов’язаний з самою цією установою, проте все ж не місце красить чоловіка, а чоловік місце.
Я не буду повністю наводити розмову Довгопола з новим головою; скажу тільки, що Василь Павлович одержав стільки інструкцій, порад і добрих побажань, що майбутнє вже не здавалось йому затягнутим важкими хмарами, – навпаки, воно скоріше являло шлях до перемоги, котрим Бевзь мав вести колгосп того ж імені. Тільки для того, щоб читач мав поняття, якого ґатунку були ті поради, й не гадав, що захоплена характеристика Довгопола безпідставна, я наведу декілька уривків.
– … А револьвер? – наважився-таки вставити своє питання Бевзь.
По цьому питанню Нечипір відразу зрозумів, що має справу з людиною, що начиталася “Піднятої цілини”. Про себе він проговорив при цьому сильне слово, на кшталт “присилають тут різних пуцьвірінків – хіба їм можна револьвера довіряти? А ну він кого застрелить – і сам під суд потрапить, і того, хто зброю йому довірив, підведе…” Уголос він, звичайно, нічого не сказав, – розумів, що це непедагогічно і що тільки терпляче роз’яснення може допомогти таким нетямам.
– Ні, що ви, – посміхнувся він начебто наївності питання, – навіщо ж? Ми цей манір давно вже покинули. Раніше, коли колгоспи тільки організовувались і взагалі стояло питання “хто кого?” – тоді, дійсно, а тепер, коли все зміцнилося, піднеслося і взагалі утворило єдиний моноліт, – ні, в револьвері нема найменшої потреби. І якщо вже зайшла в нас про це мова – битися я вам також не раджу. Битися будуть інші, ви за це не турбуйтеся. Ваша задача – головувати, і тільки головувати. А якщо будуть які непередбачені ускладнення, звертайтесь прямо до мене.
– А Єремія Михайлович мені казав, щоб я до нього звертався, – сказав Бевзь.
При цьому ясаул скрушно покачав головою, що мало значити “це ж треба бути доцентом і до такої міри нічого не розуміти!” – і сказав :
– Єремія Михайлович, звичайно, по своїй доброті не міг сказати інакше – якби ви тільки знали, як він за справу вболіває… Але він – людина зайнята. Дуже зайнята. То до Москви, то до Києва, то з народом спілкується, то нараду проводить. Дуже зайнятий. Тому не треба непокоїти його дрібницями. Треба берегти Єремію Михайловича й по можливості самим розв’язувати ті питання, що ми маємо право вирішувати самі. Ні, не зрозумійте мене невірно, – по великих і важливих питаннях ви, звичайно, повинні звертатись до нього, а з підсумками року, за вказівками на наступний рік навіть обов’язково мусите в нього бути, – я не об тім говорю. Я говорю, що по дрібних питаннях, ось приблизно по тих, що я вам перерахував, непокоїти Єремію Михайловича не слід.
– … Так що ж робити? – спитав Бевзь.
– Охороняти колгоспну власність! – відповів Довгопол.
– А з чого почати?
– Моя вам порада – як приїдете у Благодатне, обдивитесь, проведете загальні збори, партійні збори, комсомольські збори, виробничу нараду, нараду бригадирів і ланкових, зліт передовиків по обміну досвідом, – так придивіться уважніше до дядька Мирона. Це, я вам скажу, самородок, людина унікальна… Його там не дуже полюбляють, не висувають, та ви на це уваги не звертайте, ви його колгоспним сторожем висуньте – не пожалкуєте!
– А хто це – дядько Мирон? Як його прізвище?
– Хм! Дядько Мирон – це… це просто дядько Мирон, і все. Та ви не дивуйтесь, от приїдете на місце й самі пересвідчитеся, що це саме так. Я й сам, як приїхав до Полтави, – а це давненько вже було, відразу як німця звідси погнали, – я до нього навідувався, хотів з’ясувати, що це за людина або хоча б анкету на нього заповнити, і уявіть собі – нічого… Це з моїм-то досвідом… Навіть прізвища його я так і не взнав… Та все це нічого не важить; головне – я твердо переконався, що дядько Мирон – найчесніша і найвідданіша нашій справі людина, хоча й не шляхтич. Не тільки односельці про нього всі одностайно так говорили, – і це в нас, де кожен готовий за дві цигарки рідного батька продати! – але й поліцаї, й староста, що при німцях був. Та що поліцаї! Пам’ятаю, привезли сюди якогось штандартенфюрера, що в тутешніх місцях окрутенствував, так він, знаєте, свого не полишив, так і говорить : “Наволоч, мовляв, ваш народ, свиня народ, тільки нагайку й розуміє, але дядько Мирон – о, це великий чоловік. Якби він до вищої раси належав, я б його без вагань на гаулейтера рекомендував!” Ось який цей дядько Мирон!
Розповівши про все, що треба знати майбутньому голові колгоспу, ясаул Довгопол запросив свого гостя пообідати у їдальні.
– Якщо вже ви до нас потрапили, так гріх туди не зайти, тим більше що й час якраз обідній. Вам у нашій їдальні раніше бувати не доводилось? Ні? Ну, тоді тим більше… У нас фірмова страва – відбивна пирятинська, – казав Довгопол, спускаючись сходами. – Наша їдальня, я вам доповім, аби-де продукти не бере; у нас постійні прямі зв’язки. Ось ви чули, мабуть, про колгосп “Заповіт Ілліча” Пирятинського башибузуцтва – передовий з передових, мільйонер і таке інше… Ось вони нам постійно і пацят, і телятину, й індичок, і молочні продукти постачають. Ми навіть побоюємось, щоб у Києві за їхніх пацят не прочули й не примежували Пирятин до Київської сатрапії.
– Та хіба це можливо? – здивувався Бевзь, розрізаючи духмяне м’ясо масивним ножем нержавіючої сталі з мельхіоровою ручкою, на котрій засобом художнього литва була зображена Спаська башта, а навколо неї – розсип фейєрверку, з написом “Дніпрославський металічний завод”.
Довгопол вже не дивувався наївності свого гостя. Кожен, хто вперше входить у сфери адміністрації, задає такі нісенітні питання.
– Звісно, можливо! Взнає який-небудь сатрап, що у сусіди, скажімо, кури надзвичайні водяться – ну, й починає придивлятись, чи не можна цю ферму до своєї сатрапії приєднати. Не те щоб самому попрацювати й таких курей розвести, все силується даром захопити. Від цього й вдосконалення в адміністративному поділі бувають. Так ми щороку, як до нас комісія з Києва їде, говоримо, що в нас пацята не пирятинські, а зіньківські. На всілякі хитрощі доводиться підніматись.
Після обіду на розі, де Бевзю треба було повертати до виходу з будинку, Нечипір потряс йому правицю і сказав своїм щирим тоном :
– Дуже приємно було з вами познайомитись. Сподіваюся, що ми спрацюємось і будемо один одному корисні.