Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Авентюра 17.
Підсумки боротьби
з розбазарюванням колгоспної землі

Микола Жарких

З тексту доносу видно, що Василь Павлович подумки зрівняв себе із Меттерніхом, здатним обвести довкола пальця ввесь білий світ, в той час як насправді він був головою колгоспу, всі незграбні старосанжарські хитрування котрого очевидні найнедосвідченішому жителю Лубен чи Миргорода. Через недосвідченість Василь Павлович вважав, що головне в доносі – це пишномовність, і дійсно, його сигнал вийшов незручночитальним і нешвидкозрозумілим, але не став від цього змістовнішим. Зараз, по зішестю багатьох років від описуваних подій, нам цілком очевидно, що цей донос не містив у собі ані необхідних, ані достатніх умов для раптового зникнення дядька Мирона. Але тоді, на шляху до перемоги, це було далеко не так очевидно.

Донос ліг на стіл Яреми. Той прочитав його і… Ви гадаєте, що в результаті дядько Мирон зник таємно і безслідно? Ні, кінець дядька Мирона був зовсім інший, і несподіваністю своєю він настільки перевищував слабку людську фантазію, що я ніколи б не наважився про нього розповідати, якби не був йому самовидцем. Але цей кінець ще попереду, а безпосередні наслідки доносу були зовсім інші.

По першому снігу в село Благодатне прибула ціла колона комфортабельних легкових автомобілів. Жителі села, які бачили таке скупчення машин тільки на фотографіях в журналах, подумали, чи не проклали через їхнє село шлях до перемоги, але швидко були розчаровані.

Це приїхала комісія. Або, точніше, комісії, оскільки їх було не одна, а цілих шість. Три комісії приїхали від сатрапського правління і три – від РАПРТ. З кожної групи одна комісія приїхало перевіряти діяльність колгоспного сторожа дядька Мирона, друга – діяльність голови колгоспу Бевзя і третя – діяльність колгоспу “Шлях до перемоги” в цілому.

Цілий день вони тільки пред’являли свої мандати і узгоджували плани роботи, а потім цілий місяць ці плани виконували. Після їхнього від’їзду колгоспна комора спустіла – членів комісій було багато, й їх треба було годувати три рази на день. Не подумайте, що тут були які-небудь хабарі чи шахрайства – ні, члени комісій розплачувались у найсуворішій відповідності до встановлених цін, але всі харчі, котрі призначалися для розподілу між колгоспниками як натуроплата, були з’їдені. Замість них у колгоспній касі лежали купи грошей. Поки працювали комісії, колгоспникам було не до грошви, та коли комісії поїхали, постало питання про грошову оплату замість натуральної. Десь наприкінці березня наступного року, внаслідок менш ніж піврічних зборів і перекорів, бали були зрештою підраховані і виплата проведена. В метушні укрупнень і реформ заміна трудоднів балами пройшла якось непомітно і тільки тепер, майже через рік, всі відчули, що поділ балів – це справді не витрата часу, а постійне заняття. Проте ніколи ще не отримували колгоспники села Благодатного стільки грошей готівкою. Якщо я вам скажу, скільки в середньому вони отримали, то у вас, боюся, виникне турбота за наш бюджет – такі великі то були гроші. Досить сказати, що на них колгоспники могли купити собі харчі не тільки в державній торговельній мережі, а й навіть на колгоспному ринку, що вони охоче робили. Ось які великі то були гроші і ось який несподіваний наслідок мав донос Бевзя.

Проте комісії не дарма працювали цілий місяць. Кожна з них представила ґрунтовний звіт. Комісія від РАПРТ відзначила, що дядько Мирон своєю героїчною, хоча й не кричущою діяльністю врятував колгосп від остаточного занепаду і рекомендувала представити його до ордена. Комісія від сатрапського правління відзначила, що дядько Мирон не забезпечив докорінного підйому колгоспу і рекомендувала віддати його під суд. Комісія від РАПРТ відзначила, що згаданих окостів і масла у колгоспній коморі справді не вистачає і рекомендувала стягнути вартість розікраденого з Василя Павловича Бевзя. Комісія від сатрапського правління також відзначила цю недостачу, але рекомендувала стягнути її не з Бевзя, а з ясаула Довгопола. Комісія від РАПРТ відзначила, що колгосп в цілому ще не розвалився, і рекомендувала зміцнити його керівництво. Комісія від сатрапського правління відзначила, що колгосп в цілому на межі краху і також рекомендувала зміцнити його керівництво. Висновки цих комісій були другим несподіваним наслідком доносу Бевзя.

Окрім цих шести комісій, діяльність яких безпосередньо відноситься до теми нашої історії, я зустрічав у документах згадки ще про інші та інші комісії, які перевіряли Старосанжарське башибузуцтво, об’єкт букаула Противіна, РАПРТ і Полтавське сатрапське правління. Понад те, була ще комісія по узагальненню наслідків роботи всіх раніше згаданих комісій, і про неї я мушу сказати декілька слів.

Ця комісія виконала титанічну роботу по зведенню кінців з кінцями, розплутуваний тих кінців і виведенню їх на чисту воду. За матеріалами цієї комісії був виданий наказ. Цей наказ я читав – він переховується в архіві Полтавської сатрапії і за своєю точністю, повнотою і виваженістю слугує першокласним історичним джерелом для вивчення того часу. Внаслідок просторості цього наказу я не можу привести його вповні й перекажу тільки те, що безпосередньо торкається нашої оповіді. Сподіваюсь, що цей наказ буде належним чином виданий і слугуватиме не одному поколінню істориків… В цьому наказі значилося :

– звільнити на пенсію професора Ладижинського і оголосити йому подяку;

– призначити Василя Павловича Бевзя завідуючим кафедрою економіки Полтавського сільськогосподарського інституту і оголосити йому догану;

– зняти Андрія Микитича Товстовойтенка з посади директора тресту “Сільенергобуд”, суворо вказавши йому на неприпустимість переманювання працівників з колгоспів;

– суворо вказати колгоспнику П.С.Гнатенку на неприпустимість експлуатації власної робочої сили;

– призначити головою колгоспу “Шлях до перемоги” А.М.Товстовойтенка;

– віддати під суд дядька Мирона й виправдати його.

Найгірше за цим наказом дісталося ясаулові Довгополу : йому було приписано оплатити за кооперативною ціною вартість окостів і масла разом із процентами, що наросли з моменту їх з’їдення. Проте ясаул нітрохи не образився, – вийняв гаманця і сплатив, додавши :

– Та за такі окости ніяких грошей не шкода!

Образився на наказ Ярема – він вважав, якщо людина розвалила якесь діло, то її знову призначати ним керувати не варто. Але призначення А.М.Товстовойтенка в даному разі залежало не від нього.

Незадоволено було й багато інших людей, пересунутих або звільнених за цим наказом, і серед цієї колотнечі один тільки дядько Мирон зберіг і свою посаду, і своє значення, і свою гідність. Його дійсно віддали під суд і в першій інстанції Старосанжарський башибузуцький суд визнав його винним у відставанні колгоспу на шляху до перемоги і зробив на нього нарахування у такій сумі, котру дядьку Миронові і в двісті років було не виробити. Ображений дядько Мирон подав апеляцію з додатком виписок з своїх книг, з яких ясно було видно, хто насправді розкрав нараховану на нього суму. У Полтавському сатрапському суді щойно побачили цю скаргу, так відразу перевели справу до Зіньківського башибузуцького суду. В сатрапському суді вже склалася міцна традиція – як тільки потрапляє справа зі Старосанжарського суду, так її, навіть не читаючи, переправляли в яке-небудь інше башибузуцтво – настільки полтавські судці були впевнені, що у Старих Санжарах жодної справи правильно розсудити не можуть. Причину вони покладали в тому, що будинок старосанжарського суду був збудований, через чиюсь недбалість, на тому самому зачарованому місці, котре описано у відомій повісті Гоголя. Багато разів порушувалось питання про будівництво нового приміщення для цього суду, але люди, від яких залежав дозвіл на будівництво, не вірили у чаклунство і відхиляли пропозиції. Одразу знати, що їх у Старосанжарському башибузуцькому суді не судили!

Зіньківський суд чітко виконав той пункт наказу, на якому спіткнувся Старосанжарський суд, і повністю виправдав дядька Мирона. Одночасно він виніс ухвалу про збудження справи проти тих осіб, що були викриті записами дядька Мирона як правдиві крадії. Суд, я гадаю, виніс цю ухвалу під впливом викликаної наказом ейфорії, оскільки справи, ним збуджені, не закінчені й сьогодні.

Щоб пояснити, як це вийшло, і не повертатися більше до питання про взаємини дядька Мирона та судових інстанцій, скажу, що захист крадіїв був побудований на наступальній ідеї : було поставлене під сумнів само право дядька Мирона вести записи і, таким чином, відкидалась доказова сила його книг. І дійсно, не було жодних документів, де б пояснювалось, чи мав право дядько Мирон складати книги, чи не мав. Ніхто до пуття не знав, як вчинити, і крадії користувались цим вкрай спритно. Тільки-но яка-небудь інстанція приймала записи дядька Мирона за докази, розкрадачі негайно починали скаржитись, що ці записи незаконні. Та як тільки інша інстанція визнавала їх незаконними… що би, ви гадали, починали робити крадії? Ви думаєте, вони прагнули якнайскорше довести справу до суду, щоб очиститись від висунутих звинувачень? Так вчинили б злодії першого покоління, але злодії другого покоління були набагато далекоглядніші. Вони починали скаржитись на тяганину і вимагати, щоб їх засудили за дядька-мироновими документами. Навіщо? – спитаєте ви. – А затим, щоб справа тягнулася. Поки ця звична справа тягнеться, дядьку Миронові незручно подавати нові документи, що викривали нові крадіжки; а судам просто ніколи було ці нові справи розглядати.

Крадії поділилися на три бригади. Одна бригада скаржилася на недійсність документів дядька Мирона, друга – на їх дійсність, а третя в цей час чинила нові крадіжки, з яких відшкодовувались витрати перших двох бригад. Крадійський кооператив працював на повній самоокупності і навіть давав помітний прибуток. Це був третій несподіваний наслідок доносу Бевзя. Так закінчилася боротьба з розбазарюванням колгоспної землі.