Авентюра 30. Кінець дядька Мирона
Микола Жарких
Дядько Мирон зі своєї каланчі бачив і чув, як Надія Олександрівна розмовляла з професором, як вона не давала відсічі й взагалі пішла на повідку. Дядько Мирон розкрив було свою книгу і тут же її захлопнув.
– Я піду, – сказав він, хоч на каланчі нікого не було. – Мені теж треба.
І дядько Мирон покинув свою каланчу. На справах колгоспу “Шлях до перемоги” ця подія, як ви самі розумієте, не відбилася, – як почали вони остаточно занепадати, так і продовжують до цього дня, майже незалежно від людських зусиль. Довгий час про дядька Мирона не було чути, і раптом я зустрічаю його у нашому міському парку на лавочці.
– Дядько Мироне! – зрадів я, – як це ви до нас? Як ваші справи? Чи не на зліт передовиків до нас приїхали?
Я не мусив би задавати такі дурні питання – дядько Мирон ніяк не скидався на людину, що приїхала на зліт передовиків. Ввесь його одяг був просякнутий дорожнім пилом, поруч з ним на лавочці була його котомка, де були житні сухарі, шматок сала, дві цибулини, сірникова коробочка солі і фляшка з водою. Дядько Мирон обідав.
– Пішов я, – відповів він на мої дурні питання. – Ось підхарчуся й далі піду.
– А як же колгоспна власність?
– Злодії! Всі злодії! І скрізь злодії! Від кого охороняв? Від злодіїв! Для кого охороняв?! Для інших злодіїв! – тихо, але впевнено різав дядько Мирон.
– Як то всі злодії? – здивувався я. – А оцей наш новий…
– Теж злодій, – не дослухавши, перебив дядько Мирон і пройняв мене своїм ясновидячим поглядом. – Щоб я одним злодіям заважав, а іншим допомагав – не вийде! На Афон піду.
– На Афон?
– Там монастир наш є, там схиму прийму.
– Невже ж ти у бога віриш?
– Не вірю, – відрізав дядько Мирон, – але злодіям допомагати не буду.
– А як же кордони, документи, візи? – знову приставав я зі своїми дурними, як я тепер розумію, питаннями.
– А, – махнув рукою дядько Мирон, – знаю я ці кордони… Он Противін теж мені говорив, що кордон на замку, а ключ у нього в кишені, а що вийшло… Та ви не турбуйтесь, як на Афон прийду, я вам листівку відправлю…
Дядько Мирон підвівся, зав’язав свою котомку, почепив її за спину і вклонився мені на прощання. Він пішов, лишивши мене на лавочці у повному здумінні…
А в цей час Надія Олександрівна з чоловіком поверталася з Полтави. Комбайнер ніс серед інших покупок коробку з електрофоном “Ноктюрн-203”, а сама Надія серед іншого – квадратовий пакунок, в якому були платівки. Там були чотири симфонії Брамса у виконанні Карла Бема, фортепіанний квартет того ж Брамса в оркеструванні Шенберга, “Угорські танці” й інші твори Брамса, – всього карбованців на двадцять. Колгоспники кпинили :
– Ти гля, Надюха-от наша ніяк освіченою стала! – але Надія незворушно щоранку будила своїх домашніх музикою Брамса.
Через чотири місяці я отримав від дядька Мирона поштівку, що він успішно дістався Афону і скоро спускається до печери; Надія за цей час навчилася розбирати частини симфоній і вивчила деякі мелодії. Займаючись хатніми справами, вона часто слухала Брамса, а поруч з нею бавилися і непомітно для себе також слухали її Мишко та її Оксанка…
КІНЕЦЬ
Розпочато 23.01.1988 р.; закінчено 10.02.1988 р.; 11.12.1988 р.; 10.01.1989 р.; 28.06.1999 р.